АКТУАЛЬНІ НОВИНИ

 
   

КОНТАКТИ
Інформація повинна бути вільною.
Посилання — норма пристойності.




При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове. Copyright © 2018-2024.
Top.Mail.Ru


 Олександр ГЛАДУН: «Час забути, що нас було 40 чи 50 мільйонів»


22-01-2025, 13:00 |

Старіння населення, найнижча народжуваність і найвища смертність у світі, згадки про минуле й 50 мільйонів населення, демографічна ситуація в Україні та що робити, аби її покращити. Про це «Рубрика» (https://rubryka.com) поговорила із заступником директора Інституту демографії та проблем якості життя НАН України Олександром Гладуном.

 

— Якою була демографічна ситуація в Україні до початку повномасштабного вторгнення?

— Вона була складною і до повномасштабного вторгнення. Тут також слід враховувати, що у 2020 і 2021 роках у нас був ковід. У 2021-у смертність від ковіду посіла друге місце серед причин втрати людей — 12,3% смертей були пов’язані безпосередньо з пандемією.

Якщо ми кажемо взагалі про довготривалі тенденції, то максимальна чисельність населення України була в 1993 році — 52,2 мільйона. На початок повномасштабного вторгнення в кордонах 1991-го, тобто з урахуванням Криму та ОРДЛО, нашим інститутом чисельність населення оцінювалася у 42 мільйони.

Отже, практично за 30 років чисельність населення скоротилася на 10 мільйонів. Це дуже великі темпи скорочення, хоча країна жила, розвивалася. Зрештою, цьому питанню не приділяли великої уваги.

Скорочення відбувалося через три чинники, які формують чисельність населення.

Перший — зниження рівня народжуваності та відносно висока смертність. Зокрема, високий показник передчасної смертності в Україні, порівняно з європейськими країни. У нас дуже велика частка смертей у віці до 65 років.

Другий чинник — дуже велика смертність чоловіків у працездатному віці (від 20 до 60 років), тривалість життя приблизно на 7—10 років менша, ніж у країнах Європейського Союзу. Розрив між тривалістю життя чоловіків і жінок у нас становить 10 років, тоді як у провідних країнах Європи — 2—3 роки.

І третій чинник — це так звана трудова міграція. Спочатку вона була маятниковою — люди їздили на заробітки в країни Європи або в росію, а потім поверталися назад. З часом вони там облаштувалися, знайшли постійну роботу, житло і почали залишатися. За оцінками експертів, після перепису 2001 року таким чином за кордоном залишилося від 1 до 2,5 мільйона наших співгромадян. Тобто за обліком вони нібито були в чисельності населення України, а фактично уже були відсутні.

Ще одна проблема України, хоча насправді це характерно для всього світу, — старіння населення. Тобто збільшення частки осіб у віці 60 років і старше.

Напередодні повномасштабного вторгнення десь чверть населення у нас була у віці 60 років і старше. А от молоді до 15 років було 14—15%. Це означає, що на ринок праці з плином часу виходитиме дедалі менше і менше людей, частка пенсіонерів зростатиме, і це створюватиме певний тиск на ринок праці, на пенсійний фонд, на соціальну інфраструктуру і так далі.

Тож демографічна ситуація була не дуже доброю і перед початком повномасштабного вторгнення.

— Як вона змінилася після початку великої війни?

— Повномасштабне вторгнення просто загострило всі ці демографічні проблеми, які існували в Україні. Під час війни, певна річ, підвищується смертність. Передусім — через загибель військових на лінії фронту, загибель цивільних після обстрілів ракетами та «шахедами».

Крім того, відбувається загальне підвищення рівня смертності, бо загострюються різні хронічні захворювання. Люди не завжди можуть отримати нормальну медичну допомогу і водночас перебувають у стресовому стані.

Під час війни скорочується народжуваність, і це природно. Така реакція людей на небезпеку. Це буде особливо відчутно за підсумками 2024 року. Тому що у 2022-у ще були вагітності попереднього року. Потім були сподівання, що у 2023-у війна закінчиться. А у 2024-у, вже у першому півріччі, відбулося скорочення рівня народжуваності. Ми наразі маємо дані тільки за цей період.

У нашій ситуації дуже відчутно вплинула міграція. За даними Управління Верховного комі-сара ООН у справах біженців, 6,8 мільйона українців виїхали за кордон. Хоча більшість експертів у нашому інституті, й не тільки, вважає ці цифри завищеними. Завищення може сягати 1,5 — 2 мільйонів, якщо орієнтуватися на різні дослідження і дані прикордонної служби. Але достеменно ніхто до однієї людини порахувати не може.

Велика частина українців — 1,2 — 1,3 мільйона — перебуває на території російської федерації та білорусі. Це теж за оцінками міжнародних організацій. Але вони орієнтуються на дані державних установ. Тобто це цифри, які надала росія.

— У нещодавно опублікованому звіті ЦРУ йшлося, що в Україні — найвищий рівень смертності та найнижчий рівень народжуваності у світі. Це справді так?

— Я не можу сказати, що це далеко від правди. Але стверджувати, що ми в найкритичнішій ситуації, навряд чи можна. Ні для кого не секрет, що під час війни смертність підвищується. Але оцінити її рівень ми зараз об’єктивно не можемо.

Навіть не можемо порівнювати з тим, що було до початку повномасштабного вторгнення, оскільки непорівнянна кількість окупованих територій. Весь час лінія фронту рухається, а народження і смерті реєструє Міністерство юстиції України лише на підконтрольній території. Що відбувається на непідконтрольній території, ми не знаємо. Це якась оцінка ЦРУ. Вона теж має свої плюси та мінуси.

Є різні статистичні показники для оцінки демографічних процесів. Є загальний коефіцієнт смертності, який вони наводять. Це коли береться чисельність померлих і ділиться на середньорічну чисельність населення. Він справді високий. До війни і під час COVID-19 у нас він був доволі високий.

Якщо взяти за тривалістю життя, то є країни, особливо африканські, де тривалість життя нижча за українську, навіть з урахуванням того, що ми воюємо. Тобто коректно буде сказати, що Україна є у групі країн із найвищою смертністю. Перші ми чи не перші — об’єктивно визначити важко.

Таке ж формулювання стосується і рівня народжуваності. Є сумарний коефіцієнт народжуваності. Його розраховують для жінок репродуктивного віку (15—49 років). Для того, щоб не було скорочення чисельності населення, сто жінок повинні народжувати 210 — 220 дітей. Це залежно від ситуації зі смертністю в країні. В Україні у 2021-у, а це був ковідний рік, що також вплинуло на рівень народжуваності, 100 жінок народили 116 дітей. Тобто удвічі менше, ніж потрібно.

Водночас у Південній Кореї, де нема війни, 100 жінок народжували 70 дітей. У Китаї 100 жінок репродуктивного віку народжують 100 дітей. У Японії, Італії — 120. За нашими оцінками, під час війни у нас 100 жінок народжують приблизно 90—95 дітей.

Відтак знову ми не можемо сказати, що ми тут найгірші. Але те, що ми у групі країн з найнижчою народжуваністю, відповідає дійсності. Тому я не використовував би такі категоричні формулювання, як ЦРУ, що ми на першому місці там і там.

— Чи потрібно, щоб населення в Україні знову було 40 чи 50 мільйонів?

— Річ у тім, що нема чисельності населення, яка критично потрібна якійсь країні. Ми знаємо, що є багато країн, де чисельність населення 10, 20 чи 30 мільйонів. Україна теж до початку повномасштабного вторгнення мала непогану чисельність населення за європейськими мірками.

Проблема може бути в іншому. У нас найбільша територія серед європейських країн, і ця територія повинна бути, як то кажуть, «доглянута», і населення повинно бути більш-менш рівномірно розселеним по цій території. І це може спричинити проблему, що деякі райони будуть без нагляду, без людей.

Тому варто казати, що саме розміщення населення після війни буде важливим питанням. Які зруйновані міста відновлювати, а які ні? Що робити із територіями біля кордону, чи створювати там буферну зону на 20—30 км? Тобто це треба буде вирішувати після війни з урахуванням реалій, які складуться.

Також після закінчення війни треба буде рік чи два почекати, скільки людей повернеться з-за кордону. Нам точно не треба прив’язуватися до нашого демографічного минулого. Час забути, що нас було 50 чи 40 мільйонів — у найближчому майбутнього цього не буде. Нам треба припустити, що нас буде десь 25—30 мільйонів, і під це вже планувати економічний розвиток, відновлення інфраструктури, соціальну політику, в тому числі й переселення населення.

Приблизно на це число й треба орієнтуватися і вживати певних заходів соціальної, демографічної політики, економічної політики, щоб стабілізувати цю чисельність населення. Річ у тім, що у більшості європейських країн і в багатьох країнах світу зараз чисельність населення за рахунок природного чинника скорочується. Тобто народжуваність нижча за смертність.

Але також варто пам’ятати, що демографічна ситуація зараз насамперед залежить від Збройних сил України. Чим скоріше вони переможуть, тим буде краще і для країни, і для демографічної ситуації.

— Чи може держава щось зробити для повернення українців?

— У сенсі міграції зараз навряд чи ми можемо щось зробити, тому що головна причина, через яку люди виїхали з країни, — це безпека. Поки ця проблема не вирішиться, масового повернення не буде. Водночас варто розуміти, що частина людей виїхала, бо і так хотіла покинути країну. Раніше у них просто не було таких можливостей, а зараз вони з’явилися. Тож усе залежатиме від того, чи ті країни, де вони зараз перебувають, продовжать їм такі ж умови після закінчення війни.

Це справді може бути проблемою, адже в цілому європейські країни зацікавлені в українцях. У них теж скорочується чисельність населення, а тут люди з нормальною освітою приїхали, які хочуть працювати, а не тільки отримувати якусь матері-альну допомогу, та ще й близькі культурно.

Багато країн проводить полі-тику адаптації українців, що приїхали до них. Поляки роблять це вже понад десять років. Вони навіть змінювали своє законодавство заради цього, ще до початку повномасштабного вторгнення. Створювали умови, щоб українцям було простіше легально працевлаштуватися. Подібні кроки робили також Чехія та Словаччина.

Зараз це відбулося масово. Практично в усіх країнах діти мусять відвідувати школи, а дорослі — мовні курси. Тож важко сказати, скільки українців там залишиться. Є така закономірність, яка працює під час воєн, особливо це показали балканські війни: чим довше триває війна, тим менший відсоток людей повертається.

Зараз проводяться досить різні дослідження, і їхні автори самі визнають, що не гарантують репрезентативності. Але кажуть, що приблизно 25% не повернуться, 25% — навпаки. Однак є 50%, які не визначилися, і саме за них нам варто боротися.

На що вони, приймаючи рішення, звертатимуть увагу? Наявність житла, перспективи з роботою, соціальний статус, який вони можуть мати в Україні, адаптація дітей і так далі. І порівнюватимуть ситуацію в тій країні, де вони зараз, і ситуацію в Україні. От після цього будуть конкретні рішення. Ми вважаємо: якщо 50% повернуться, то це буде непоганим результатом.

— Чи потрібно Україні залучати мігрантів з інших країн?

— Якщо ми кажемо про залучення мігрантів, то я це питання розділяю на дві частини. Перша частина — це потреба ринку праці, друга — демографія.

Щодо потреб ринку праці, то багато хто каже, що бракує робочої сили. Це кажуть в усіх країнах, усім бракує робочої сили.

Під час війни, мабуть, можна залучати мігрантів з певних країн за контрактом на ті чи інші роботи. Чи всі повернуться після завершення контракту? Навряд чи. Ми бачимо це з досвіду українців, і ми про це вже говорили, коли спочатку наші їздили туди-сюди, а потім залишилися там. Багато українців, які незаконно приїхали в європейські країни, без дозволу на постійне проживання, вже мають його і залишаються там. Тобто слід розуміти, що чимало мігрантів так чи інакше залишаться і в Україні.

Водночас слід зважати, що після закінчення війни у нас буде демобілізація і що частина людей все ж таки повернеться з-за кордону. І тут є ризик того, що робочі місця будуть зайняті. Тож ітиметься не про дефіцит робочої сили, а про її надлишок.

І хто до нас тоді поїде працювати? Приїдуть звідти, де рівень життя нижчий, ніж в Україні. А це слаборозвинуті африканські та азійські країни. Вони погоджуватимуться на зарплату, на яку не погодилися б українці. І це може спричинити нову хвилю міграції українців за кордон.

Тому це доволі складне питання, чи здатна наша держава ефективно використовувати цю робочу силу. Маю великі сумніви щодо цього. І досвід Європи каже про те, що всі, хто нелегально чи легально приїздив туди на роботу, все одно там залишалися, і держави не могли з цим нічого вдіяти.

Якщо розглядати міграцію як можливість покращення демо-графічних ситуацій, то слід говорити про залучення іноземців з перспективою надання громадянства, щоб вони тут залишалися, одружувалися, мали дітей і не планували виїжджати. Важливо, щоб Україну не сприймали як транзитну державу. Як це почасти було до повномасштабного вторгнення. Для цього треба більше працювати з молоддю через навчання в університетах.

Окреме питання — адаптація людей до нової культури, до нового соціуму. Як свідчить досвід Європи, адаптації як такої не відбувається. Політика мультикультурності, про яку дуже багато говорили 15 — 20 років тому, провалилася. Це визнають самі керівники європейських держав.

Коли ми дивимося на залучення іноземців, — це завжди баланс. Що вони можуть внести в економіку країни і чого потребуватимуть від цієї держави. Зазвичай звертають увагу лише на перший компонент. Людина приїде, працюватиме, це буде краще для економіки. А того, що її родина потребуватиме со-ціальної підтримки, ніхто не враховує.

Тож проведення такої активної міграційної політики, долучення великого числа іноземців, як на мене, — хибний шлях. Все одно треба концентруватися на розвитку своїх громадян і країни. Народжуваність до високого рівня, скоріш за все, дуже швидко ми не піднімемо, але збільшити її до певного рівня можна. Треба займатися збільшенням тривалості та якості життя власного населення, більше людей старших вікових груп залучати на ринок праці. Створювати умови для материнства і батьківства: гнучкий робочий графік, заробітна плата, допомога і так далі, і так далі. Отже я не дуже сподіваюся на те, що іноземці якось принципово покращать ситуацію.

— Ми вже поговорили, що робити з міграцією. Рівень смертності, вочевидь, залежатиме від того, як довго триватимуть бойові дії. Залишається народжуваність — що можна зробити, аби збільшити її?

— З народжуваністю найскладніша ситуація. На прийняття рішення щодо народження дітей впливає безліч чинників. І в кожній родині воно формується по-різному. Якщо взяти результати досліджень до початку повномасштабного вторгнення і в доковідний період, то українська молода родина була націлена мати двох дітей. Але зараз у нас фактично переважає модель однодітної сім’ї.

Всі опитування дають приблизно однаковий результат щодо чинників, які впливають на прийняття рішення про кількість дітей. Це економічний чинник — рівень заробітної плати. Дитину зараз виховувати дуже дорого. Потім — житло. Якщо нема нормальних житлових умов, то на першу дитину наважитися ще можуть, але не на другу. Також жінки кажуть, що їм потрібен гнучкий робочий графік. І не тільки на їхній роботі, але й щоб дошкільні дитячі заклади теж гнучко працювали. Щоб матір могла на кілька годин залишити дитину, коли їй зручно, і так далі. Потім — питання соціальної інфраструктури. Ну і взагалі ставлення до народження дитини, сімейна політика.

Є дослідження, яке показує: якщо після народження першої дитини родина стикалася з великими економічними склад-нощами, то зменшується ймо-вірність прийняття рішення про народження другої дитини. Якщо ж народження первістка в усіх сенсах пройшло нормально, то ймовірність того, що родина народить другу дитину, зростає.

Із цих трьох компонентів (міграція, смертність, народжуваність) останній — найважча тема. Складно ухвалити якесь одне рішення, щоб воно сприяло підвищенню народжуваності. Під час війни взагалі навряд чи можна щось зробити, адже на першому місці — безпековий чинник.

А після війни, вважаю, ми можемо, якщо нормально проводити державну політику, вийти на рівень середньоєвропейський, а може, і вищий. Але це має бути комплексна політика. Натомість зараз позиція державних установ така, що цьому не приділяється ніякої уваги. Зараз, так виглядає, дії нашої влади більше зациклені на міграції.

* * *

Отож, фахівець вважає, що нам варто забути про 40 чи 50 мільйонів населення України, які колись були, й усвідомити, що українців в Україні залишиться близько 30 мільйонів, і сфокусуватися на тому, щоб зберегти цю цифру.

Навіть повернути принаймні половину тих співгромадян, які виїхали за кордон, — це вже буде успіх. Водночас необхідно створити кращі умови для народження дітей. Якщо держава знайде правильні, дієві механізми, то народжуваність в Україні можна підняти до середньоєвропейського рівня, а може, й дещо вищого.

Артем МОСКАЛЕНКО

Цей матеріал створено у рамках проєкту «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України читайте на єдиній платформі — recovery.win.


Газета: Чорноморські новини
 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.