Про це ми говоримо зі священником ПЦУ Юліаном ТИМЧУКОМ (на знімку), який служить у гірському селі на Гуцульщині й водночас є популярним блогером, що за допомогою соцмереж прагне розвінчувати міфи й забобони та євангелізувати українців, передусім свою паству, православних гуцулів, котрі, на його думку, дуже змінилися з часів сповнених магічних ритуалів «Тіней забутих предків».
— Отче Юліане, оскільки розмовляємо напередодні Стрітення, буде корисно почути, чи справді стрітенська свічка рятує від грози, а якщо випадково згасне — чекай біди?
— На Стрітення Господнє церква згадує подію зустрічі немовляти Ісуса з праведним Симеоном. Стрітення — це зустріч, зустріч Старого Заповіту і Нового Заповіту, перемога світла істини над мороком невіри, який тоді панував. Освячення свічок символізує нашу зустріч зі Спасителем. Воно відганяє духовну темряву й нагадує нам про Божу присутність.
Вважають, що вона [стрітенська свічка] захищає від грому, інколи її називають громовицею. Але насправді не свічка захищає від стихії, а молитва біля неї. Стрітенську свічку запалюємо в ті моменти, коли нам важко, коли хочемо зосередитися й помолитися. А свічка підсилює нашу молитву. Освячена стрітенська свічка в жодному разі не магічна, і з нею не варто проводити якісь ритуали.
— Звідки взагалі з’явилися забобони? І чому, на вашу думку, люди так охоче в них вірять?
— Зазвичай забобони, міфи — це відлуння поганських вірувань, які змішалися з народними традиціями. Вони виникли в ті часи, коли люди ще не знали істинного Бога — Ісуса Христа — і намагалися вплинути на світ через магію, прикмети, ритуали. Навіть після прийняття християнства ці поганські уявлення продовжували жити в народній свідомості. Люди охоче вірять у забобони через страх перед невідомим. У складних ситуаціях вони шукають простих рішень. Наведу біблійний приклад: коли Мойсей піднявся на гору Синай, щоб отримати скрижалі з Божими заповідями, люди залишилися внизу чекати на нього. І за цей час зробили собі божка, тельця, якому поклонялися — бо ж народу потрібно комусь поклонятися. Коли Мойсей спустився, то розлютився і розбив скрижалі: йому стало прикро, що люди створили собі кумира. Та ми можемо вірити або у світло, або в темряву. Якщо ми загасимо вогник сподівання, віри, надії, любові, мудрості — буде темрява. Так було, є і буде. Як казав премудрий Соломон, нічого нового під сонцем.
А ще людині притаманне бажання змінити свою долю, цілковито контролювати своє життя. І різні чари й забобони створюють ілюзію контролю.
— Чи можна якось класифікувати забобони?
— Умовно їх можна поділити на дві групи — це, так би мовити, побутові і релігійні забобони, пов’язані з традиціями. Побутові — це чорний кіт, який перейшов дорогу, «поганий день» п’ятниця, 13-го, різні форми ворожінь, гороскопи, нумерологія, хіромантія, карти Таро, а ще віск зливати, яйце котити і так далі. А релігійні — про те, що начебто не можна незаміжній дівчині хрестити першою дівчинку, або не можна пускати жінок у дім на свято Введення, або що першим сіяти має при-йти хлопчик на святого Василія. Сюди ж належить використання освячених у храмі речей у магічних ритуалах, наприклад, тих же стрітенських свічок.
І ця перша група — людські вигадки, які не мають нічого спільного з реальністю. Бо в чому винен чорний котик, який переходить дорогу? Знаю людей віруючих, які розвертають автомобіль, коли бачать, що чорний кіт перебіг дорогу.
А от друга група — релігійні забобони — небезпечні. Деякі з них міцно прижилися, і, на жаль, інколи їх схвалюють навіть священники.
— Багато марновірств пов’язані з похоронами, цвинтарями, померлими…
— Там, де смерть, де душа покидає тіло, там завжди люди придумають, що б такого зробити, аби «телепортувати» душу відразу в Царство Боже. Забобони, пов’язані з похороном, належать, я сказав би, до десятки найпоширеніших. Це перевертання крісел, накривання дзеркал покривалом, щоб душа не потрапила до іншого виміру, це коли кладуть у труну гроші, бо, мовляв, треба заплатити, щоб увійти в Царство Боже. Я навіть бачив, як цигарки й попільничку кладуть до кишені піджака померлого. Це настільки абсурдно! Та хіба великий Господь, творець неба і землі, допустив би, щоб від перевертання крісел залежало людське спасіння? І тут важливо, щоби священник на похороні не заплющував очей на всі ті марновірства, а робив зауваження. Скажімо, я роблю.
— А ще, мабуть, померлі не потребують, аби на могилу несли їжу і напої на Святвечір чи Пасху?
— Важливо розрізняти марновірства і традиції. На Івано-Франківщині, на Львівщині, загалом у західній частині України є традиція перед Святим вечором іти на цвинтар. Я теж іду на цвинтар помолитися за душі тих, кого нема з нами. Але я не несу вечері. Не треба брати кутю, пампухи — душі фізична їжа не потрібна. Душі потрібна наша молитва. І прийти помолитися за рідних, наприклад, перед святом — це не забобони, а гарна сімейна традиція.
— Болюча й актуальна нині проблема, коли втрачають рідних на війні, а дехто не знає, чи живі їхні сини, чоловіки, яких вважають безвісти зниклими. У відчаї вдаються до різних методів, часто йдуть до ворожок. Що порадили б тут?
— Не робити ворожок заможнішими і не робити того, що не миле Богові. Усе одно людина буде сумніватися, все одно не повірить нікому, доки не побачить тіла, доки не зможе попрощатися. Є такий звичай на похороні, який я не назвав би забобоном, а радше психологічним прийомом: рідні кидають грудку землі в могилу. Це допомагає людині попрощатися і відпустити померлого.
Тож прошу: не ходіть до ворожок, а краще моліться за свого воїна. І коли мене запитують, як молитися за безвісти зниклих — за здоров’я чи за упокій, то я кажу, що тільки за здоров’я, тільки як за живого. Бо, як написано в Біблії, у Бога нема мертвих — у Бога всі живі.
— Оскільки працюєте на парафії, багато спілкуєтеся з різними людьми, певне, маєте чимало історій, пов’язаних із забобонами?
— О так! Таких ситуацій у мене дуже багато. Я чотири роки вже займаюся тим, що розвінчую різні міфи в медіа. Бо чи не щодня з цим стикаюся.
Якось одна жінка каже мені: «Я цілий рік ставила свічки за здоров’я правою рукою, а за упокій — лівою. Чи добре я робила? Бо одного разу свічки почали гаснути». Я кажу: «А хіба є різниця, чи за здоров’я, чи за упокій і чи правою, чи лівою?». А ще приходять за освяченою водою, щоб покропити гроші, бо, мовляв, не піде бізнес. Було, що один наш парафіянин, дуже близький до церкви, намагався пропустити мене в авто, бо він ішов з порожнім відром. Я провів бесіду, і він все зрозумів. Ще якось жінка просила молитися за її сина і каже: «Як мама я зробила все, що могла: зав’язала йому червону нитку на праву руку і на ліву ногу». Я кажу: «А чому не на ліву руку і не на праву ногу?». А вона: «Бо так писало в інтернеті». Я сказав їй зняти нитки й молитися за дитину, читати псалтир, постити.
— Чи є марновірства, які можуть завдати шкоди?
— Якщо людина боїться передавати якусь річ через поріг або виходить з дому тільки з правої ноги, то це хоч і недобре, але загалом ні на що не впливає. Але є небезпечні забобони. Це ворожіння, магія, всілякі заклинання. Люди думають, що це гра, та насправді за цим стоїть ворожа сила — сила диявольська. Дияволу, мабуть, байдуже, що віруюча людина ходить до церкви, але він хоче, щоб людина це робила несвідомо, щоби приходила по водичку, по свічечку, щоб дивилася, який у кого одяг, хто на кого як глянув, чи священник добре казав проповідь і т.д. Якщо людина з таким наміром іде, то диявол лише тішиться. Він радіє людському марновірству. Так людина стає на бік диявола, навіть сама цього не усвідомлюючи.
— Віра в забобони — це гріх? Треба сповідатися, якщо носиш червону нитку, аби не врекли?
— Віруюча людина повинна сповідатися, якщо згрішила проти однієї з Божих заповідей. У першій із 10 заповідей мовиться: «Я — Господь Бог твій, і нехай не буде в тебе інших богів, крім мене». Віра в забобони — це відхід від першої Божої заповіді. Коли людина покладається не на Бога, а на прикмети, забобони, амулети, ворожіння, вона відвертається від істинної віри. Це гріх. Тому маємо в ньому сповідатися.
— Отче, ви живете і служите на Гуцульщині, у гірському селі. Здається, магія і гуцули — нероздільні. Згадаймо знамениті «Тіні забутих предків» — там на кожнім кроці замовляння, приворожування, чари. У вашому краї, певне, це й досі практикують, і ви маєте багато роботи зі своєю гуцульською паствою?
— Я уродженець села Старі Кути — це Косівщина на Івано-Франківщині. А служу як священник-помічник разом зі своїм батьком на парафії в гірському селі Розтоки. Це край, де люди справді вірять у магічні сили. Але мені хочеться вірити, що за ті 10 років, відколи мій тато на парафії, і за той період, що я служу з батьком як помічник, нам вдалося провести чималу просвітницьку діяльність і парафіяни відійшли від забобонів. Напевно, тут ще є роботи на якийсь десяток років. Але вірю, що з часом світло переможе темряву.
Леся ФЕДІВ
Чорний кіт не винен. Чому люди вірять у забобони?
