Для нашого регіону ця тема особливо чутлива, бо Одещина історично є більш поліконфесійним простором, ніж багато інших областей України. Тут поруч живуть православні різних юрисдикцій, діють іудейські, мусульманські, протестантські, католицькі, греко-католицькі громади, люди з різним рівнем релігійності, а також ті, хто не ідентифікує себе із жодною конфесією.
На 1 червня 2026 року в Одеській області діють 1443 зареєстровані релігійні організації, у тому числі: 3 духовні центри, 17 релігійних управлінь, 1364 релігійні громади, 25 монастирів та скитів, 20 місій, братства та духовні навчальні заклади.
Переважна більшість релігійних організацій належить до християнства (1384), 15 — до іудаїзму, 18 — до ісламу, 26 — до нетрадиційних та новітніх віросповідань. Серед християнських конфесій перше місце за чисельністю посідає православ’я (785), далі йдуть протестанти (510) та католики (62).
За наявною інформацією, у власності або користуванні релігійних організацій Одеської області перебувають 1006 культових споруд. Тільки у першому кварталі 2026-го внаслідок нападу російської федерації зафіксовано пошкодження трьох релігійних об’єктів.
На мою думку, матеріал, представлений соціологічною групою «Рейтинг», слід використовувати як індикатор суспільних настроїв, а не як остаточний діагноз. Хоча він не дає повної картини релігійного життя області, оскільки у ньому нема якісних інтерв’ю, нема карти реальних громад, нема окремої репрезентативної вибірки для малочисельних конфесій, він сильний тим, що дає не емоці-йне, а соціологічне підґрунтя для розмови. Він дозволяє побачити не лише «за» і «проти», а структуру настроїв: байдужість, невизначеність, страхи, рівень знання, відмінності між районами, віком, конфесіями.
Матеріали дуже цікаві, але потрібен час, щоб з ними ретельно попрацювати.
І все ж, перше, що варто зафіксувати і чому порадуватися, — в Одеській області більшість респондентів оцінюють відносини між вірянами різних церков і релігій у своїй місцевості як спокійні або дружні. 89% не стикалися з випадками утисків через релігійні переконання. І на місцевому рівні люди часто бачать менше напруги, ніж у загальноукраїнському інформаці-йному полі. 65% опитаних вважають рівень свободи віросповідання в Україні високим.
Розумію, що ця відносна стабільність не повинна нас заспокоювати. Вона, радше, означає, що ми маємо ресурс, який треба берегти. Бо в умовах повномасштабної війни релігійна тема залишається одним із напрямів, який росія намагається використовувати для розколу українського суспільства, для підміни понять і для просування наративу про нібито «переслідування віри» в Україні.
Наступне цікаве — видима номінальна релігійність і слабка інституційна прив’язаність. Найбільша група — 32% — «просто православних», які не відносять себе до жодної конфесії. Ще 15% називають себе віруючими, але також не ідентифікують себе із жодною конфесією. ПЦУ назвали 17%, УПЦ — 11%. Невіруючих/атеїстів — 16%.
Це дуже показово і має враховуватися в будь-якій публічній комунікації і державними органами, і релігійними спільнотами, і громадським сектором. Видається, що значна частина людей живе в релігійній традиції, але не в церковній структурі. Для них важливішими за інституційні градації є інші критерії: своя церква поруч, хороший священник, нормальна атмосфера в храмі, зрозуміла мова, відсутність конфлікту.
Ще одна особливість — низька релігійна практика за досить високого рівня декларованої віри. Понад половина опитаних каже, що вірить у Бога і не сумнівається в цьому. Але лише 10% часто або дуже часто відвідують богослужіння, 33% часто моляться вдома, 14% читають або слухають релігійні тексти, 8% спілкуються з духовними наставниками. Релігійні символи носить 41% опитаних.
Тобто релігія для багатьох є, скоріше, елементом ідентичності, родинної традиції або приватної духовності, а не регулярної церковної практики. Це пояснює, чому значна частина людей не має чіткої конфесійної позиції. Звідси — і певна байдужість до церковних процесів, і водночас чутливість до теми «не чіпайте мою віру».
Взагалі, відповіді на певні запитання, як на мене, показують низький рівень релігійної обі-знаності та релігійної грамотності. Люди часто не розрізняють юридичний статус, канонічну залежність, історичну традицію, власну парафіяльну звичку. Не можуть назвати відмінності між церквами, не розуміють, що означає автокефалія, що — афілійованість.
Дуже показові відповіді щодо того, чим є Православна церква України(ПЦУ) й Українська православна церква (УПЦ). Щодо УПЦ, то 24% респондентів вважають її самостійною українською церквою, 17% — церквою Московського патріархату, 11% — підпорядкованою Вселенському патріарху, а 47% (!) не змогли відповісти. Щодо ПЦУ, то тут не змогли визначитися 42% опитаних.
Це серйозний виклик для комунікації, адже для частини людей не є очевидним, де йдеться про правові процедури, а де починаються політичні маніпуляції. І тут завдання не в тому, щоб нав’язати людям складну церковну термінологію. Завдання — пояснювати простими словами: де мова про віру, де — про право, де — про національну безпеку, а де — про політичну маніпуляцію.
Саме тому будь-які рішення у цій сфері мають супроводжуватися дуже точними формулюваннями. Не можна давати простір для російської пропаганди, яка будь-яке правове рішення намагається подати як «гоніння на віру». Але й не можна уникати складних питань тільки тому, що вони чутливі. Потрібно пояснювати: Україна не бореться з релігією. Україна захищає себе від структурного впливу держави-агресора.
Дані показують, що жителі Одещини досить чітко розуміють небезпеку релігійної залежності від держави-агресора. Дуже високою — 73% опитаних — є підтримка ідеї розриву зв’язків Української православної церкви з Російською православною церквою. 78% погоджуються, що держава має регулювати відносини з релігі-йними організаціями, якщо вони порушують законодавство або загрожують суверенітету України. 56% підтримують закон, який забороняє діяльність релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресоркою росією, але коли питання сформульоване прямо як «заборона діяльності УПЦ через її зв’язки з РПЦ», підтримка знижується до 48%, а 27% не підтримують. При цьому 55% підтримують санкції щодо митрополита Онуфрія.
Це чіткий сигнал: суспільство розуміє, що релігійна сфера не може бути поза питанням національної безпеки. Особливо тоді, коли йдеться про зв’язки з центрами впливу держави-агресорки. Суспільство підтримує безпекову логіку, але ставиться обережніше до формулювань, які можуть виглядати як колективне таврування вірян всієї конфесійної спільноти.
І тому, як на мене, держава обрала правильний шлях — він хоч і довгий, але правовий. Закон №3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» працює через процедуру встановлення афілійованості та правових наслідків. Захищаючи суверенітет і конституційний лад, держава вимагає розі-рвати інституційні, організаційні, ідеологічні чи кадрові зв’язки з державою-агресоркою, викриває священиків, які співпрацюють з ворогом, але діє правовими механізмами, без узагальнень і без приниження права людини на свободу совісті.
Не віра людей є проблемою. Проблемою є використання релігійної інфраструктури для впливу держави, яка веде проти України війну.
55% опитаних позитивно оцінюють створення Православної церкви України. 50% підтримують об’єднання ПЦУ та УПЦ в єдину Українську церкву. 55% вважають, що богослужіння мають проводитися українською мовою, 39% — мовою, традиці-йною для конкретної конфесії.
Звісно, можна допустити, що не всі були щирими і є похибка в майже 3%, але тенденції очевидні. Відчувається, що більшість розуміє: сьогодні питання церкви — це вже не лише питання віри. Це питання безпеки, ідентичності та стійкості Української держави.
А ще привертають увагу досить великі «сірі лакуни» у відповідях на багато запитань. коли 40% — 45% респондентів обирають варіант «не визначився».
До речі, мабуть, про це і такі цифри: 91% опитаних святкують Різдво, з них 32% — 25 грудня, 32% — 7 січня, а 27% — двічі: 25 грудня і 7 січня.
На перший погляд, це може здаватися проявом пасивності або байдужості. Але, на мою думку, у нинішніх умовах це, радше, важливий індикатор глибокої трансформації регіональної ідентичності та суспільних настроїв.
Одещина сьогодні перебуває не просто в ситуації війни, а в ситуації переосмислення бага-тьох уявлень про себе, свою історію, культурну належність, мову, церковну ідентичність, ставлення до радянського й імперського спадку. Повномасштабна російсько-українська війна різко оголила ті речі, які раніше могли залишатися у сфері звички, родинної пам’яті, інерції або непоставлених питань.
Тому велика частка відповідей «не визначився» може свідчити не лише про відсутність позиції, а й про складний внутрішній процес її формування. Люди поступово розстаються з певними міфами, переоцінюють старі пояснювальні схеми, стикаються з новою інформацією, яка не завжди одразу вкладається в попередню картину світу. І цей процес не завжди відбувається швидко чи безболісно.
Для регіону з багатошаровою історією, складною мовно-культурною структурою, тривалим впливом імперських і радянських наративів така невизначеність є цілком показовою. Вона демонструє, що стара система самоопису вже не працює для значної частини людей, а нова ще не до кінця сформована. Саме в цьому проміжку — між втратою старих орієнтирів та створенням нових — і виникають ці «сірі зони».
Тож оті 40—45% невизначених відповідей — це люди, які вже не повністю перебувають у старих міфах, але ще не завжди мають достатньо знань, довіри й внутрішньої опори, щоб чітко назвати свою нову позицію. Саме тому вони є ключовою аудиторією для гуманітарної, просвітницької та інформаційної роботи в регіоні.
Деталі опитування дивіться за посиланням
Ярослава РІЗНИКОВА,
заступниця директора департаменту —начальниця управління культури, національностей
та релігій департаменту культури,
національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА.
Релігійна ідентичність: одеський зріз
