ОПАЛЮВАЛЬНИЙ СЕЗОН І... КІНО, АБО ПРО ЩО «СПІВАЄ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО»

Саме так, це — назва дебютного повнометражного документального фільму молодої української режисерки Надії Парфан. Картина вийшла в український прокат якраз на відкриття опалювального сезону. Випадково це чи ні — не має значення.

Але про що, справді, може співати хор такого виробництва (воно ж бо виробляє тепло), який успішно виступає на різних фестивалях та конкурсах, якого запрошують на всілякі урочисті події, а у вільний від виступів час хористи виконують свої прямі функції — або ж навпаки: знаходять час для мистецтва. Бо робота їхня, хоч на позір досить проста, а насправді — все якраз навпаки, і непросте їхнє виробниче життя, хоч вони роблять все, від них залежне, щоби люди не мерзли у своїх помешканнях. Можна залатати дірку чи поміняти шматок труби, та коли інфраструктурі вже понад 60 років… Їх ненавидять, проклинають… Як захиститись, зберегти душевну рівновагу? Телефон не вмовкає. Ось у кадрі диспетчерка вислуховує чийсь розлючений голос, а реагує з гумором. Їхній хор — попри любов до української пісні, до мистецтва, як мовиться, — це ще й своєрідна психотерапія, а можливо, що й релаксація.

Та, звичайно ж, вони співають, назагал, народні, патріотичні пісні, це ж бо Івано-Франківськ, там це природно і не вважається чимось занадто пафосним, а головне — там це нікому не набридає. Залюбки слухають навіть місцеві чиновники.

То про що — чи про кого — цей фільм? Хто головний герой картини? Хористи, котрі звикли до сцени й тому не надто реагують на камеру, чи, може, керівник хору Іван Васильович, котрий багато років очолює профспілкову організацію комунального підприємства? А може — якраз підприємство є тут головним героєм? Або, скажемо прямо, праця — як пісня, або пісня, що об’єднує колектив, чи те й те разом?

Можна б сказати, що в основі фільму — промислова симфонія і хорова історія колективу. Ми бачимо кадри виробничих буднів, по ходу чуємо якісь репліки… Усе, справді, буденно та гранично просто. Щоденна рутинна праця, якісь виробничі клопоти… Й усе це — не зігране артистами, а саме життя.

А ось ті самі люди на сцені. Злагоджено звучить пісня. Крупним планом — обличчя хористів. Звичайні, прості обличчя, які світяться добротою (даруйте вже ці банальні, можливо, характеристики, але інакше не скажеш), одухотворені, з ясними очима. Співають ремонтники, слюсарі, диспетчери, бухгалтери, інженери, комірники… Майже всі — літні люди, рідше — середнього віку.

А далі знову — цех. Вони ріжуть труби, закручують гайки, перевіряють апаратуру… Наближається опалювальний сезон, дедалі більше телефонних дзвінків, з нервами, лайкою, прокльонами, й усе це треба спокійно вислухати, спокійно пояснити, заспокоїти… Але ж на тому кінці не завше хочуть почути. І хто заспокоїть того ж таки диспетчера, що цілісіньку зміну вислуховує той словесний потік зі скарг, нарікань та недобрих, м’яко кажучи, побажань? А лихе слово, як знаємо, може впливати не лише на душевний стан, а й на здоров’я.

Та все-таки, попри те, що опалювальний сезон невблаганно насувається, це не лихоманить колектив. Комунальники їдуть на виклики, хоч їхати часто нема чим, ходять по підвалах — а всі ми знаємо, в якому стані ті підвали у наших багатоповерхівках, лагодять діряві теплокомунікації. І — співають, хоч з репетиціями, як завше, проблематично. Але Іван Васильович — чоловік імпозантний, самокритичний — не панікує, він завжди спокійний та врівноважений, хоч і заклопотаний, бо хор цей — його дітище, це те, чим він живе і дихає. Та він керується принципом: спочатку — тепло людям, а вже потім — пісня.

То про що ця історія — а саме якась життєва історія має бути в основі художнього твору, в даному випадку — фільму, хоч і документального? Вона — про тепло, у переносному і буквальному сенсі. Тепло в наших батареях ми сприймаємо як належне й обурюємось, коли його нема, хоч, бува, не хочемо платити за нього, й навіть не пробуємо уявити собі тих людей, котрі дають нам це тепло, тих умов, у яких вони працюють, і тих бід, які накликаємо на їхнє здоров’я своїми прокльонами. І про тепло людських стосунків, якого таки невистачає у нашому сьогоденні і яке нічого не коштує…

Попри уявну життєву прозу, попри кадри виробничої рутини та статичність виступів, коли хор перебуває на сцені, сюжет фільму аніскільки не послаблює уваги та зацікавленості глядача. Таке враження, нібито дивишся не кіно, а саме життя. Всі розмови, діалоги тут не написані сценаристом — вони реальні. Це дивовижно: герої фільму не помічають камери. Пояснити це можна не лише їхньою заклопотаністю, а й, передовсім, еволюцією стосунків. Знімальна група тривалий час перебувала разом з комунальниками. Разом їли і пили, часто спілкувались. Та все-таки глядачі сприймають персонажів картини як артистів у ролях. Хоча у фільмі не поставлена жодна сцена, всі, кого ми бачимо на екрані, є справдешніми робітниками саме цього підприємства. Під час перегляду навіть закрадається думка: а якби показати цей фільм у приміщенні справжньої котельні (зараз це най-креативніша ідея у візуальних мистецтвах)? Але тоді хористи мають бути у своїх робах, а такого кадру, на жаль, нема — на сцені бачимо їх у вишиванках...

Немає нічого більш непередбачуваного, ніж політика і… робота комунального підприємства. Життя комунальників циклічне. Літо минає у відносному супокої. В жовтні запускають котел. А далі починається пекло взаємостосунків зі споживачами тепла. Нині саме такий час.

Роман КРАКАЛІЯ.