Теплого надвечір’я передостаннього дня місяця жовтня в центрі Одеси відкрилася виставка малярства та графіки художників-нонконформістів.
Дефілюючи Дерибасівською попри Міськсад, чом би не заглянути до нової мистецької галереї — у двір, де ще донедавна вирували гарячі пристрасті довкола проблеми збереження цього місця від чергової потворної забудови?! Тепер тут — мистецька галерея, й саме у ній відкрився цей вернісаж нефігуративного малярства та графіки «Неформальна осінь».
Новітні часи несуть нам нові означення явищ та подій. Наприклад, виставка художників цілком невимушено отримує собі синонім — проєкт. Того вечора він зібрав у своєму затишному просторі майстрів неформального мистецтва, віддавна добре знаних і в Одесі, й далеко поза нею. Ось вони стоять перед публікою під прицілами фото і відео, відкриті, готові до спілкування. Як стояли на своєму виборі — твердо і мужньо — півстоліття тому, коли ще дуже молодими починали своє протистояння системі, тим мистецьким постулатам, до яких вона, та система, силувала мистців. І були готові до нищівної критики — і то в кращому випадку, бо часи були нелюдяні, а вони якраз і зверталися до людської душі й не хотіли зображувати «будівників комунізму». Віктор Маринюк, Сергій Савченко, Володимир Цюпко, Олег Волошинов, Валерій Басанець, Василь Сад, Світлана Юсим, Віктор Ігнатьєв, Євгеній Рахманин… Це не всі: Володимир Стрельников та Руслан Макоєв у далеких світах. У засві-ти пішов цього літа Олександр Стовбур… Лишились його роботи, й одна з них — на стіні поряд з роботами друзів, разом з їхньою пам’яттю про друга… А друзями вони залишаються відтоді й по сьогодні. Й саме з тієї когорти відважних, самодостатніх, а передовсім — талановитих, згодом вилонилось творче об’єднання «Мамай», група однодумців у поглядах на мистецтво, й таких різних у своїй творчості.
— Я не дуже добре знаю, що це за проєкт, але він чудовий, — сказав з притаманним йому тонким гумором Віктор Маринюк. — Ми починали на початку 1960-х. Була крайня необхідність заговорити у художній творчості про людське, іншою художньою мовою, і кожен знайшов свою… Ми не чекали умов, коли дозволено буде це робити, і про традиції тоді не йшлося.
Звісно ж, звідкіль молоді художники могли знати про ті традиції, якщо вони були знищені, суворо засургучені, аби, боронь, Боже, українці не згадали про свою ідентичність?..
Усе це вже класика, описана в літературі, зафі-ксована музеями та колекціонерами. Чи хотіли вони того, чи ні, але так сталося, що ці мистці немовби продовжили те, що розпочали, але не встигли довершити, українські мистці попередніх поколінь на зламі двох минулих століть. Ті, кого назвали потім «розстріляним відродженням».
Минули десятиліття. І хтозна, як воно сталося, що саме в 60-70 роках минулого століття ще юні, але вже зрілі в усвідомленні своєї місії у мистецтві майбутні майстри силою свого таланту — мистецькою інтуїцією — відчули необхідність оновлення, стали на шлях відродження втрачених цінностей. Вони хотіли бути інакшими — і вони були такими. У них було своє бачення мистецтва, покликання художника, в їхніх роботах зазвучав життєстверджуючий гуманізм. А поряд з цим вони ставали на тверде підґрунтя національних цінностей, передовсім — української мови, почали відчувати себе українцями, а не частинками якоїсь невиразної штучно створюваної спільноти.
— Дихання образу — це, фактично, тема, яка не полишала нас… Як тоді, так і в нинішній час потужно звучить тема самодостатности, тема художньої мови, культури її…
Це Сергій Савченко, наймолодший з одеських абстракціоністів, чия персональна виставка щойно завершилася у престижній столичній галереї «АВС».
Життєрадісне, емоційне малярство, колорит сонячного півдня постали перед глядачами того вечора у новій галереї.
— Хочу законстатувати: чудова зала, гарне професійне освітлення. Ці білі стіни, біла нефарбована підлога творять єдине ціле з модерновим мистецтвом. Можна порадіти, що в центрі Одеси у гарній залі виставлено саме такі роботи.
А це вже комплімент від Валерія Басанця. Художники небагатослівні, за них промовляють їхні роботи — туди вони вкладають свої думки і свої емоції, творячи близький нам світ, у якому ми отримуємо відповіді на запитання. Перед цими картинами кожен знаходить свій емоційний стан, відлуння душі художника. Всі вони дуже сучасні — саме тому, що їхня творчість знаходить відгук у душах сучасників.
Роман КРАКАЛІЯ.
НЕФОРМАЛЬНА ОСІНЬ
