Скажіть: ви вдоволені життям? От саме тепер, у ці хвилини, читаючи ці рядки, ви можете сказати — чесно і правдиво, як при таїнстві сповіді — що вам країни іншої не треба?
Знаю багатьох, котрі можуть дати ствердну відповідь на це запитання. Ні, то не владці, не депутати, не багачі та судді з прокурорами — не ті всі, котрі вважають, що ощасливлюють нас усіх своєю зверхністю над нами: у тієї публіки — інше коло знайомств, інші пріоритети, а передовсім — інші цінності. Декотрим з них невистачає зарплатні на прожиття, а для підвищення культурного рівня — умовно кажучи — «сватів», ну і т.д. і т.п.
А поза ними — багато хто може сказати з певністю, що найважливішим для нього є те, що він живе в Україні незалежній, на рідній і вільній землі. Попри все: війну (й не лише на сході, війна — повсюди, у просторі видимому й невидимому) та непоправні втрати на цій війні (не лише вбитими та полоненими, а й тими, хто «втомився від війни», хто дослухається вправних зловорожих брехень про нас, хто відверто чи потайки чекає на отой «рускій мір» — не сумнівайтеся, є й такі, не обліковані статистикою, але є). Попри банальні ціни й тарифи — хоч це не така вже й банальність, а вельми важливі речі, життєво важливі. Попри невисокі заробітки, замалі пенсії тощо. Та що казати: сила-силенна є, так би мовити, негараздів у нашому житті.
І все ж, попри весь цей важкий міх проблем, які з послідовністю, вартою кращої мети, приносять нам кожні новорічно-різдвяні свята — наче з якогось велетенського складу припасених для нас неліквідів, який ніяк не може згоріти, як згорають в країні склади набоїв — ці люди, кожен з них, можуть сказати: так, я щасливий чи щаслива, тим, що живу в своїй державі — у вільній, незалежній країні, і це — найважливіше, а все інше, що називаємо європейським рівнем життя, розвинутою демократією, все те мусимо здобувати самі. Поспитайте у своїх друзів, у своєї рідні (хоча нерідко в одній родині нема злагоди, й часто саме на політичному, сказати б, ґрунті, й це також — відлуння колоніального минулого), спитайте у тих, з ким залюбки та з приємністю спілкуєтеся. Та ви й самі — з тієї самої, умовно сказати б, сотні, з тієї ж корогви. З тієї самої когорти. Бо саме так треба сприймати дійсність: як щастя жити у вільній державі, про яку українці завжди мріяли й часто без надії сподівались, що колись таки буде вона. Мріяли, вірили і надіялись на каторгах і в чужині далекій, і в останній хвилині життя під кулями чужинців та самоназваних нібито «братів»… На своїй рідній землі.
І таких людей — не меншість, а якраз більшість у нашій дивовижній країні. В нашій мирній країні, котра провадить війну — вимушено провадить, бо захищається, у якій вбивають українців не лише на фронті, а й у їхніх таки хатах — у віртуальному просторі, найбільш довірливих та наївних, найбільш інфікованих страшним минулим. У котрій всі прагнуть миру, але далеко не всі уявляють собі, як досягти цього миру та не поступитися найважливішими цінностями нашої країни, які, властиво, й відстоюємо у цій війні.
Й от ця меншість, ця, умовно кажучи, корогва щаслива тому, що осягнула великі істини, найбільша з яких — жити у своїй власній державі. У вільній державі. Самим порядкувати у своїй хаті. Самим обирати собі друзів, ні в кого ні про що не питати дозволу. Пишатися своєю приналежністю до цієї нації, до цієї країни. Яку поза її межами подекуди хтось ще вважає частиною іншої, вважає просто територією — але то їхні проблеми, хоч таких все менше лишається у світі. В країні, яка ще не стала справедливою для всіх без винятку.
Й от якраз у цьому не варт сподіватися на чиюсь допомогу. Будьмо самі для себе не лише астрологами, провісниками, провидцями — а може, й пророками? — хоча б на рік, що лише народжується з Божого дива, а краще б і на подальші часи; пізнаваймо своє майбутнє не якимись хитромудрими розрахунками та співставляннями, насланнями чи зісланнями. Будьмо господарями, тим громадянським суспільством, яке вміє по-справжньому спитати зі своїх слуг.
Прекрасна, благословенна, вільна країно війни і миру! Країно мрій, часто переплетених з шокуючою реальністю. Одних ти робиш — при всьому багатстві їхньому — духовно бідними та нікчемними, такі ніколи не зрозуміють тебе. Інших — при всій невлаштованості життя, при бідах та нещастях — усе-таки щоразу багатшими, з кожним маленьким, часом навіть непомітним, кроком до увиразнення цих мрій.
Боже, великий, єдиний, нам Україну храни, — як і щоразу після богослужіння, співатимуть парафіяни наших українських церков у ці радісні дні Різдва. Нехай же велике свято додасть нам сил і снаги в чистій любові до краю свого стати справжніми господарями країни.
Роман КРАКАЛІЯ.
В ЧИСТІЙ ЛЮБОВІ ДО КРАЮ