У січні святкуємо Василя. А тижнем раніше, на Різдво, згадуємо ще двох наших славних Василів трагічної — української — долі часів поневолення нації. Василь Стус народився 6 січня 1935-го, а Василь Симоненко — 8 січня 1938-го. Посередині, поміж них — свято Різдва, що наче опирається на два цих потужних крила, а поза ними — традиційне українське свято Маланки, Василя, Новий рік.
Важко сказати, чи згадають імена двох поетів у ці різдвяні дні давно вже не наші й чомусь іменовані центральними телеканали. Хоча сьогодні, як і п’ять чи десять років тому, чи й усі тридцять, нам потрібна ця опора — нам потрібні голоси і Стуса, й Симоненка… Нам конче невистачає і Левка Лук’яненка, і Євгена Сверстюка, й інших моральних авторитетів… Нам потрібні їхні думки, їхнє слово, якого боявся тоталітарний режим.
Й тому треба сказати, що велику справу роблять працівники соціокультурного відділу Одеської універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Грушевського та обласного центру виховання й організації дозвілля дітей і молоді «Патріот», запровадивши літературні читання — Івана Франка, Василя Стуса, Василя Симоненка. А попереду нас чекає зустріч з Лесею Українкою, мабуть, що й з іншими носіями духу нації. Всі вони, кожен у свій час, несли ідеї вільної і незалежної України, утверджували ці ідеї хто словом, а хто й ділом. Сьогодні дуже мало в Україні, фактично — маленька щипта, як сказав колись Василь Стус, поетів, рівних їм за силою голосу, за резонансним звучанням їхнього Слова. Хтось може сказати: це не завдання поезії, поети, мовляв, покликані оспівувати красу, людські почуття… Хоча і Франко, й Леся, і наші сучасники — Ліна Костенко, яку тривалий час колись ігнорувала підневільна Україна, й Дмитро Павличко, чиє 90-річчя недавно проігнорувала новітня держава, — всі вони у своїй творчості ідентифікували себе з долею своєї нації.
Якби і Стус, і Симоненко не творили Україну у наших душах, то чи згадували б ми їх сьогодні з таким пошануванням, спрагою пізнати їх ближче? Чи були б вони у шкільних програмах і чи вивчали б їхню поезію поза цими програмами — за нинішньої тотальної ігнорації молоддю читання книжок? Розуміємо участь у цьому вчителів — властиво, їхнє бажання зацікавити своїх вихованців до участі в таких заходах. На жаль, так далеко не у всіх школах.
Уявіть собі: вечір, погода — стиглий грудень, і треба кудись їхати, одягати вишиванку (це в кращому випадку), хвилюватись, виходячи перед очі заповненої зали, й декламувати вірші, неначе заданий урок… Та з іншого боку, це все-таки пригода, якась цікавинка в житті. Попри те, що поезія та проза Василя Симоненка легко надається до вивчення, вона залишається в душі конкретикою образів, несподіваним поворотом думки.
— Чому ти обрав саме вірш «Весіл-ля Опанаса Крокви»? — запитання до дев’ятикласника СШ-85 Андрія Рибкіна.
— Дуже цікаво Симоненко пише про Другу світову війну, у вірші добре розкрито людські якості, він оригінально побудований… В короткому творі — людська доля. Дуже шкода, що він так мало прожив. Також підготував до цих читань новелу «Кривда».
— А ти знаєш, як він загинув?
— Так, він критикував той режим, у якому жив, і цього йому не могли пробачити.
— Ти читаєш книжки, чи, може, не дуже охочий до читання?
— Звісно, читаю. Мені подобається запах книжки, а також те, як літери вишикувані в рядки. Береш книжку до рук, і хочеться дізнатись, що там далі, за палітурками. Недавно прочитав Булгакова «Майстер і Маргарита». А з української літератури — «Тигролови» Івана Багряного. Це про радянські часи, але сюжет захоплюючий… Захотілося ще прочитати щось з його творів…
Владислав Топалов та Іван Калінчук — учні військового ліцею. Владислав твердо вирішив стати військовиком. Захищати свою Батьківщину, каже, найкраща професія. Для декламування обрав вірш «Перехожий», бо «у цьому вірші розкрито тонкощі життя, людина не зважає ні на що й упевнено йде своєю дорогою». Вірші Симоненка, назагал, йому дуже подобаються. А його товариш про навчання в ліцеї каже, що отримана підготовка у майбутньому знадобиться при будь-якій професії, хоча дається вона нелегко. Проте через ці труднощі треба пройти, щоби зрозуміти щось вагоме у цьому житті. Для декламації довподобив собі уривок з поеми «Кирпатий барометр».
— Українська література — мій улюблений предмет, а з авторів найбільше подобаються Іван Франко, Валер’ян Підмогильний — недавно із задоволенням прочитав його роман «Місто». Василь Симоненко мене вразив своєю громадянською позицією, не знаю, чи зараз так пишуть поети.
І не має значення, з чим виступили ці діти на Симоненківських читаннях, важливо те, що вони долучились до цієї поезії. Ось дві дівчинки, смішливі Софійка (називає себе Сонею) та Ліля, п’ятикласниці одеського НВК «Ор Самеах». Дівчатка залюбки читають книжки.
— Ольга Віталіївна запитала на уроці, хто хоче вивчити один-два вірші поета Василя Симоненка, щоби потім виступити з цими віршами. Ми одразу погодились. А вірші для нас вибрала вчителька.
— Вам сподобались ці вірші?
— Дуже! Вони гарні, западають в душу.
А особливо запам’ятався виступ восьмикласниці Ганни Березіної із СШ-111. Дівчина вийшла у гарно вишитій сукні, упевнена в собі, й артистично, з почуттям прочитала «Чари ночі» та новелу «Кривда».
— Ця проза справила на мене неабияке враження, особливо — її глибокий зміст. Захотілось вивчити й передати це глядачам.
Ганна навчається у хоровій школі, мріє стати оперною співачкою, часто виступає з хором, ця сукня — її сценічне вбрання.
У Симоненківських читаннях взяли участь 47 учнів з різних шкіл міста й поближніх сіл Одещини.
Роман КРАКАЛІЯ.
НАМ ПОТРІБНА ЦЯ ОПОРА