«Бессарабія.УA» є газетою особливою: теплою, людяною, патріотичною і максимально толерантною — навіть, можна сказати, мультикультурною. Назви статей говорять самі за себе: «Нагорненская проповедь о любви к Бессарабии», «Уникальный край», «В Грецию — с миссией прославить Бессарабию», «Я славлю Бессарабию мою», «Давайте впливати на розвиток і майбутнє разом», «Єдиний шлях — вірити в Україну!» тощо. Тут — і демократизм, і безмежна закоханість у рідний край.
Свого часу я перечитав багато кримської преси, але там такого не зустрічав. Скоріше, був присутній дух конкуренції: росіяни/кримські татари/українці. У кожної спільноти — свої проблеми. І це, як відомо, завершилося окупацією. А тут...
Мої друзі-галичани навіть трохи заздрять буджакцям. Це ж тільки в Буджаку можливо, щоб молода співачка впродовж одного концерту виконувала і рідні болгарські, й українські, й російські пісні... Тільки в Південній Бессарабії мешканець албанського села, крім рідної, може спілкуватися ще й болгарською, молдовською, гагаузькою... Всі тут знають російську, а останнім часом і рівень знань української суттєво зріс. Погано лише те, що в Південній Бессарабії нема звички нею розмовляти. І роки незалежності мало що змінили. Тож навіть мешканці багатьох суто українських сіл із часом стають російськомовними. Ця обставина викликає почуття тривоги.
Думаю, всі звернули увагу на минулорічний виступ голови Держдуми РФ В’ячеслава Володіна. Він прямо сказав про те, що «націоналізм, утиск малих народів може призвести до виходу зі складу України низки областей». До того ж, формула пана Володіна «говорити російською — значить бути росіянином» повинна насторожити поліетнічне населення краю. Хоча воно й цілком толерантне до України, але ж зовсім поряд — Одеса. А там не все так однозначно.
Досі зберігаю статтю політолога Павла Ковальова «Вільне місто та загроза мракобісся, або Як Одесу перекроюють на антиукраїнський центр «русского духа» («День» від 22.02.2011). Навіть підзаголовки досить красномовні: «Полігон для українофобів створено», «У передчутті великого вибуху»... Тоді мені це здавалося перебільшенням. Але після анексії Криму та невдалої спроби створити проросійську автономію у травні 2014 року, стало очевидним: політолог мав рацію. За певного збігу обставин путінський сценарій може спрацювати.
Тим паче, що вже говорять і про інший сценарій — створення союзної з Росією держави. Це як альтернатива... війні та відділенню від України низки областей. Тому одеським псевдоінтернаціоналістам зразка вже трохи підзабутого Маркова треба частіше ставити «провокаційні» запитання. Ні, не про те, чий Крим. А про те, як вони ставляться до симпатичного інтернаціонального проєкту «Ідель-Урал». Чи зрозумілі їм прагнення патріотів шести республік РФ об’єднатися у таку собі волзько-уральську федерацію в ім’я порятунку національних культур татарського, башкирського, чуваського, удмурт-ського, ерзянського, мокшанського та марійського народів? Може, не лише в Одесі, а й на різних зустрічах українських політиків є сенс обговорювати в єдиному «пакеті» питання «малих народів України» (зокрема й Буджаку) та Ідель-Уралу? Щоб ретельно все проаналізувати. І порівняти рівень знань державної мови та мов корінних народів України і Росії. Може, слід і висновки робити відповідні? Що там попереду — неминуча асиміляція чи щось більш-менш цивілізоване? Може, й об’єднати зусилля варто? Тут робити наголос на глибшому вивченні української на півдні, а «там» сприяти поглибленому вивченню удмуртської, марійської, ерзянської і т.д. мов у Російській Федерації.
Чому треба вчити українську на Одещині — зрозуміло. Не лише тому, що це мова корінного українського населення Причорномор’я. Але й тому, що це один з важливих «ступенів захисту» болгар, гагаузів, молдован, албанців. Що світить цим народам в умовах «русского мира»? Та те ж, що й нинішнім удмуртам. Ба навіть «братушкам»-білорусам. Найлояльніша до росіян слов’янська нація! Але і їх нещадно асимілюють у власній же державі. А що буде у випадку об’єднання з Росією? Небачений розквіт культури? Напевно, такий же, як і в Удмуртії, коли самоспалення є чи не єдиним способом привернути увагу до мовних проблем свого народу. Це я про мужній вчинок Альберта Разіна.
Симптоматично, що болгарська, гагаузька, молдовська мови не звучать на вулицях Одеси. Як, зрештою, й українська. Це тому, що українські радикали заважають? Думаю, що й вони були б не проти болгарської та інших мов Буджаку, аби лише й українська зазвучала. Але як у Кремлі подивляться на цей «замах» проти монополії російської? Не про таку ж «Новоросію» (чи Малоросію) мріють у Москві. Щоб знову плуталися під ногами всякі там «інородці». Бо, «за прикрим недоглядом», недоасимілювали мешканців Придунайського краю.
Тому, попри явну симпатичність ізмаїльської «Бессарабії.УА» я збільшив би в ній відсоток матеріалів, які пропагували б відпірність «русскому миру». Москва може запропонувати лише зовні привабливі, але неминуче асиміляційні (в підсумку) проєкти. Тож варто довіритися українському поглядові на світ, який ґрунтується на західних принципах поваги й толерантності. Від діаспор очікується лише одне — не сприймати просування українського в Бессарабії як «нав’язливу українізацію». Радше — як порятунок. В українській ментальній площині прихильність до іншомовних сусідів є природним явищем. А тому бажаним і перспективним для всіх.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
ПРО БУДЖАК З ЛЮБОВ’Ю І... ТРИВОГОЮ