Ім’я українського письменника радянської доби Леся Гомона (1900—1958) назавжди залишиться в історії Балти та місцевої преси. У 1928—1929 роках він був редактором газети «Червоний орач» («Плугарул рош»), що видавалася тоді українською та молдавською мовами у Балті як центральний орган Молдавської АРСР (це містечко вважалася її столицею, хоч і тимчасовою). Саме тут у нього зародився задум роману «Голгофа», чимало подій у якому відбуваються в Балті або пов’язані з нею.
На жаль, сучасні читачі майже нічого не відають про життя і творчість цього колись відомого і, без сумніву, талановитого письменника. Тож дізнатись про нього докладніше, напевно, буде цікаво і балтянам, й одеситам.
Лесь Гомін (Олександр Дмитрович Королевич) народився 30 березня 1900 року в Черкасах у багатодітній сім’ї робітника-різнороба. Там минули його дитинство та юнацькі роки, там він здобув початкову освіту, виявивши неабиякі здібності до філології. Буремного 1918-го прибув до Києва, де після школи фабзавучу успішно склав іспити на філологічний факультет університету і з запалом поринув у літературне життя. Активно виступає з оптимістичними віршами, нарисами, оповіданнями, розкиданими по багатьох київських газетах 1919 року. У лютому 1920-го добровільно вступає до Червоної армії, а по закінченні громадянської війни залишається на військовій службі, працюючи у Київському окружному військкоматі.
Про свої молоді роки письменник згадував так: «Із 1918 до 1924 року вчився в Києві. Під час громадянської війни (лютий, 1920 рік) я добровільно вступив до Червоної Армії, працював на відповідальних постах по мобілі-зації людей і транспорту, по боротьбі з бандитизмом і дезертирством. Як закінчилась громадянська війна, я потрапив до Київського всеобучу інструктором і тоді, працюючи, закінчував освіту (Київський ІНО). Демобілізований у червні 1924 року. Відтоді починається моя громадсько-літературна робота».
У 1924-у Олександр Королевич повернувся у рідні Черкаси. Спершу працював у театрі, потім — літпрацівником та відповідальним секретарем окружної газети «Радянська думка» поруч з письменником Семеном Скляренком. Саме тоді почав підписувати свої статті, нариси, рецензій, оповідання й повісті псевдонімом Лесь Гомін (також Л. Лайлето та іншими). Був організатором та керівником Черкаської філії спілки пролетарських письменників «Гарт», представляв її на з’їзді. Тоді ж керував однойменною театральною студією, дописував у центральні газети та журнали, друкувався у низці збірників та альманахів.
До Балти як центру радянської Молдавії Олександр Королевич (тут його знали саме під цим прізвищем) переїхав 1928 року за скеруванням вищестоящих органів («волею партії та Радянського уряду», як потім писав одеський літературознавець Іван Дузь у передмові до роману Леся Гомона «Люди»). Редагуючи газету «Червоний орач», зарекомендував себе, як тепер кажуть, умілим керівником і журналістом, який згуртував колектив редакції, залучив до роботи в ній свого черкаського колегу Дмитра Майбороду — тоді вже відомого поета Дмитра Май-Дніпровича, вів активну громадсько-політичну і культурно-просвітницьку роботу. Тут, у Балті, він не тільки зібрав багатий життєвий і фактичний матеріал для майбутнього роману «Голгофа» (зокрема, брав участь і в розгромі залишків секти інокентіївців), а й набув великого журналістського та літературного досвіду. Балту покинув восени 1929-го, після того, як столицю Молдавії перевели у Тирасполь і газета «Червоний орач» припинила вихід.
Надзвичайно плідним у творчій біографії Леся Гомона був одеський період — 1929—1936 роки. Він входив до складу літературної організації ВУСПП, у 1934-у був прийнятий у члени Спілки письменників України. Активно дописував до місцевих газет, зокрема (за деякими відомостями) певний час працював у «Чорноморській комуні», був членом редколегії журналу «Металеві дні» (разом з Іваном Микитенком, Степаном Олійником, Василем Миколюком), редактором Одеської кінофабрики, літконсультантом Одеського театру опери та балету, лектором тощо. У цей час виходять друком його оповідання «Контрольна цифра», повісті «Куточок серця» та «Велетень з хворим серцем», фрагменти роману «Голгофа» (у журналі «Металеві дні») та великого епічного твору «Дружба», десятки рецензій, статей.
Творчу роботу перервали утиски та репресії 1935—1936 років: Леся Гомона виключили зі Спілки письменників із забороною публікуватися, підготовлений до друку роман «Голгофа» зняли у Києві з виробництва, а сам автор був змушений покинути Одесу. «В кінці 1936 року, — пише він в одній зі своїх автобіографій, — я виїхав з Одеси до Москви, де багато працював у бібліотеці Леніна над матеріалами для роману-трилогії... У Москві жив до липня 1939 року, коли на пропозицію Міністерства освіти згодився на роботу в Ніжинському педінституті» (цитую за текстом передмови Івана Дузя до роману «Люди»).
Із Ніжином Лесь Гомін пов’язав майже все своє подальше життя. Втім, репресивні заходи, зокрема арешт, помітно підірвали його здоров’я. Там, у Ніжині, письменник працював викладачем і проректором із заочного навчання, написав цікаві розвідки, пов’язані з історією міста та педінституту, праці з теорії літератури тощо. Й дотепер цікаві його дослідження, присвячені історії інституту: «До питання студентського страйку 1905 р. в Ніжині», «З минулого Ніжинського інституту», «Визвольна війна 1648—1654 рр. в народнопоетичній творчості». Не втратило свого значення й дослідження «Соціально-естетична природа новели». Підтримував зв’язки з В. Сосюрою, С. Скляренком та іншими побратимами по літературному цеху.
Коли почалася війна з німецькими загарбниками, письменник рвався на фронт, але, як пізніше згадувала його дружина Фріда Олександрівна Королевич, «медична комісія військкомату забракувала Леся Гомона, бо здоров’я його було підірвано під час перебування під арештом за лихих часів культу особи» ( цитую за її листом, що зберігається в Одеському літературному музеї). В роки війни (із жовтня 1941-го) під час евакуації проживав у м. Ленінську Андижанської області Узбекистану, де працював (із зарахуванням педагогічного стажу 21 рік) інспектором райвно, шкільним учителем, завучем та директором школи. За педагогічну діяльність у цей час нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та знаком «Відмінник народної освіти».
Виїжджаючи в евакуацію, письменник залишив у сховку готовий рукопис роману «Голгофа». Повернувшись до Ніжина, разом з дружиною кілька років витратили на відновлення рукопису, який відчутно постраждав під час зберігання. Однак в останні роки життя, зокрема у 1957-у, ще живучи у Ніжині, Лесь Гомін знову почав зазнавати утисків, тож звільнився з роботи і виїхав у рідні Черкаси, де після тяжкої хвороби взимку 1958-го помер.
Уперше цей роман прийшов до читачів 1959 року, коли, як писала у спогадах дружина, «було відновлено добре ім’я письменника».Тоді ж, з реабілітацією Леся Гомона, було відновлено його членство у Спілці письменників, й одеська організація СПУ у 1960—70 роках неодноразово проводила заходи пам’яті письменника. В останні роки Лесь Гомін невтомно працював над романом «Люди», що став його лебединою піснею і вперше вийшов у світ в Одесі 1964-го (видавництво «Маяк»). На основі подій початку війни він одним з перших серед тодішніх письменників зробив спробу розкрити тему участі радянської інтелігенції у Другій світовій. При виході з друку роману «Люди» цікаву передмову до нього під заголовком «Гімн людині» написав Іван Дузь. Повторно цей роман видавався 1971 року, теж в Одесі. А роман «Голгофа» витримав кілька видань і набув широкої популярності серед читачів. З неослабним інтересом його сприймають і тепер. Зокрема й балтяни, які належно шанують пам’ять про Леся Гомона як колишнього балтського газетяра і письменника.
Михайло ГЕРШКОВИЧ.
м. Балта.
ЛЕСЬ ГОМІН І БАЛТА