Ідеться про Львів. Про будинок на Короленка, 1-а. До Другої світової війни тут був польський кінотеатр. Потім, уже в часи української незалежності, 27 років існував російський культурний центр. Коли ж Росія окупувала Крим і частину Донбасу, львів’яни почали схилятися до думки, що в часи повної заборони всього українського в Росії, цей культурний центр не є аж настільки важливим. Адже тут не готувалися розвідники, які, знаючи російські реалії та розмовляючи російською без акценту, ефективно допомагали б Україні повертати втрачені території. Навіть ідео-логічних працівників для потреб фронту тут не готували. Тому було прийняте єдино правильне (зважаючи на реалії війни) рішення: віддати це приміщення для потреб бійців та ветеранів. У жовтні 2018-го львів’яни урочисто відкрили перший в Україні Будинок воїна.
Львів давно вже перетворився на спокійне і цілком толерантне українське місто, яке хоч і служить еталоном українськості, але вже не кличе щораз Україну до бою, як це було, скажімо, у 1989—1991 роках. Тепер усе набагато прозаїчніше. Що Львів, що Хмельницький, що Вінниця… Не так уже й легко помітити різницю. І лише відкриття Будинку воїна на Короленка трішки нагадало про давнє ідеологі-чне лідерство міста Лева.
Керує новим закладом колишній десантник, «кіборг» Олег Височанський (на знімку). До речі, географ за освітою, тому розуміє роль контактів людей з різних регіонів. Схоже, що в найближчі роки важко буде організувати щось подібне в інших містах. Хоча приклад львів’ян пробують наслідувати мешканці Рівного та Чернігова. Але там ще потрібен час. А тут люди вже щось збирають і несуть воїнам. Зокрема, йдеться про книжки та пресу.
Ще невідомо, чи все це ветерани розбиратимуть по домівках, чи варто все концентрувати в бібліотеці. Важливо, щоб не було формалізму, а ось обмін думками та ідеями повинен бути постійно! Особливо — щодо війни та способів повернення територій.
Свого часу учасники АТО багато сперечалися стосовно напрямку діяльності Будинку воїна. Була думка, що варто зробити з нього музей останньої війни. Але особисто мені найбільше сподобалася точка зору Андрія Ляховича: «Цільовою аудиторією Будинку воїна, на мою думку, мають бути всі категорії українців — від малого до старого. Йдеться не лише про простір для військових. Мовиться про зв’язок поколінь, виховання дітей...». Краще не скажеш.
Колишній десантник Віталій Любенко гарно характеризує Олега Височанського: «Він прекрасний командир і воїн, добра та щира людина. Може керувати цілим підрозділом. Нині він пробує себе в ролі керівника Будинку воїна. Гадаю, що вона йому під силу, бо він «багатозадачний», може робити все».
Мабуть, це закономірно, коли кожен, хто контактує з цією новою львівською інституцією, мимоволі прагне внести щось своє. Якщо Андрій Ляхович говорив про зв’язок поколінь, то я додам від себе: а зв’язок регіонів хіба є другорядною справою? Адже війна стала наслідком і суттєвих регіональних ідеологічних «перекосів». Львів — це одне, Черкаси — інше, а Донецьк і Севастополь усі роки нашої незалежності були на особливому рахунку, існували як щось апріорі «відрубне» й майже непідконтрольне... І щоб тепер не втратити решту зросійщених територій, ними треба системно займатися.
Тому до львівського Будинку воїна тепер постійно надходитимуть газети з цих регіонів. Дуже інформативною і повчальною для ветеранів стане стаття «Одеса-мама»: місто українських надій і парадоксів» («Чорноморські новини» від 12.05.2018). Це інтерв’ю з одеським істориком Олександром Музичком. Добре знаючи реалії нинішнього Донбасу, наші воїни могли б порівнювати й аналізувати. А також давати поради стосовно патріотичного виховання в Одесі. Замітка «Чорноморка» — наша зброя і наш оберіг» теж багато розповість про стан української преси у Причорномор’ї. А стаття «На те вона й свобода, щоб діяти» («ЧН» від 19.01.2019) націлює українців на пошук невикористаних резервів. В «Собеседнике Измаила» від 20.02.2020 розповідається про місцевий військово-морський ліцей. У газеті «Бессарабія» привертає увагу стаття «Оксана Левкова: Ізмаїл — місто життєствердне. Навіть якщо в це не вірять мої друзі». Додам від себе, що Оксана — киянка, яка ґрунтовнно займається «наведенням мостів» до Придунайського краю. А ось книжечки просвітян Чорноморська, зокрема брошури Леонтія Павлюка «День добра» та «Як відродити українську мову».
Львів’янам та мешканцям області, певен, цікаво буде ознайомитися з думками-тривогами патріотів Одещини.
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
БУДИНОК ВОЇНА ЯК НОВА ІНСТИТУЦІЯ