ЗА УСПІХ БЕЗНАДІЙНОЇ СПРАВИ

Тост «за успіх нашої безнадійної справи» придумав поет Наум Коржавін. Виголошували його в роки «застою» радянські дисиденти, впевнені, що в совку мало що зміниться, а якщо зміниться, то не скоро і не обов’язково на краще. Тост цей сплив у пам’яті після того, як мережі переповнила маса коментарів на тему «що буде в Білорусі після Лукашенка».

ПЕРЕЙМАЮЧИ РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД
Час «після Лукашенка» в Білорусі ще не настав. А коли настане — нікому не відомо. Швидше за все, він настане разом з часом «після Путіна» в Росії. Суспі-льний, економічний і державний устрій двох частин колишньої радянської імперії тісно пов’язаний і є таким симбіозом, що смерть однієї частини неминуче призведе до загибелі всього організму.

Створена в 1998 році Борисом Єльциним та Олександром Лукашенком союзна держава Росії і Білорусії досі не була формалізована тільки тому, що двох справжніх вождів у Рейху не буває. І в підсумку, як у Німеччині за Гітлера, залишиться один фюрер. Політичне протистояння Москви і Мінська якийсь час пояснювалося боротьбою за цей високий пост. І Лукашенко навіть сподівався зайняти трон у Кремлі. Але його випередив Путін.

Спосіб, яким московські чекісти привели Путіна до влади, відрізнявся від того, як діяли їхні мінські колеги. Точкові вбивства політиків, котрі протистояли Лукашенку, жодним чином не можна порівняти, за жорстокістю з вибухами будинків у Москві і Волгодонську або з розв’язуванням Другої чеченської війни. «Бацька» разом з претензіями на всесоюзний пост був відправлений у нокдаун і з підлоги вже не піднімався. Все, що у Лукашенка залишалося, — декоративна незалежність і подачки з панського столу.

Путін, мабуть, триста разів пошкодував, що не розправився з «бацькою», як Гітлер з Ремом. Але час пішов. Утримувати «незалежну» державу виявилося вигіднішим, ніж «звільняти» її, як Сталін у 1939 році. Але вигода закінчилася разом з грошима. Їх у Росії відібрали падіння цін на енергоносії та коронавірусна пандемія. Разом з російськими грошима закінчувалося білоруське економічне диво. Треба було терміново щось придумати і, перш за все, змінити в протектораті гауляйтера, який обходиться дорого.

Саме з цієї причини, мені здається, а не через страх перед «кольоровою революцією» в Кремлі вирішили на президент-ських виборах не підтримувати Лукашенка, давши відмашку своїм креатурам Цепкалу та Бабарику. От тільки не врахували, що в процесі змін можуть взяти участь громадяни сусідньої країни. А вони взяли. Не на боці «бацьки» і не на боці Кремля, а відстоюючи право на чесні вибори. Можете називати це революцією, хоча події в Білорусі поки що явно не дотягують навіть до масштабного бунту. Поки що. Бо безумство білоруських силовиків з масовими побиттями мирних людей, використанням водометів і світлошумових гранат, затриманням тисяч й арештами сотень протестувальників теоретично здатні створити революційну ситуацію. Якої не було раніше.

Чому Лукашенко на таке зважився? Тому, що знав про жорстокі побиття, затримання та арешти москвичів і петербуржців, а також жителів Росії в інших містах. Врахував досвід непротивлення злу в державі-близнюку Білорусі.

НЕКОРЕКТНІ ПОРІВНЯННЯ
Оглядачі і політики часто порівнюють нинішню ситуацію в Білорусі із ситуацією в Україні напередодні Революції Гідності. Схожість, однак, лише зовнішня. Вона не враховує перемогу українського народу в Помаранчевій Революції, політичне суперництво олігархічних кланів, повернення на пост президента Віктора Януковича, спроби укласти Угоду про асоціацію з Євросоюзом і багато іншого.

Десятирічна історія політичних протистоянь призвела, крім іншого, до утворення громадських структур, які вивели громадян України на Майдан і сформували його порядок денний. У тому числі, в національному питанні і в питанні відносин з Росією. На українському Майдані не прагнули до однодумності. І все ж наш народ у більшості своїй був ідейно озброєний. І готовий до збройного опору. Ціна опору виявилася високою. Більше сотні вбитих силовиками. Ще більше жертв, близько п’ятнадцяти тисяч, принесла агресія Росії.

Один з українських журналістів нещодавно поставив запитання колегам: чи вийшли б ви на Майдан у 2014 році, якби знали, скільки смертей нашим співвітчизникам це принесе надалі? Відповідь в історичному контексті сенсу не має. Переграти минуле ніхто не в змозі. Але на увазі є майбутнє. На зразок того, чи готові ви захищати себе і свою країну ціною власного життя і життів своїх співвітчизників?

Протягом декількох років після Майдану відповідь відносної більшості громадян нашої країни була однозначна. Це позначилося на результатах квітневих виборів президента і на результатах парламентських виборів 2014-го, де партії з патріотичною програмою отримали більшість у Верховній Раді. Але ситуація почала змінюватися, коли з’ясувалося, що захищати доведеться зверху до низу корумповану державну систему. З продажними суддями і прокурорами, з чиновниками, які гнітять вільне підприємництво, і з «грошовими мішками», яким на Україну наплювати.

«Армія, мова, віра» — відмінне гасло, але потрібні руки, охочі і здатні це гасло нести. Минулого року перед президентськими виборами мені довелося спілкуватися з приятелями, що живуть у Білорусі. Вони захоплювалися нашими свободами і висловлювали надію: новий президент України виправить недоліки і проведе необхідні реформи. Їм так осточортів колгоспний «порадок», що можливість будь-яких змін сприймалася як безумовне благо.

Навіть тепер, коли у більшості з нас зникли ілюзії, пов’язані з діяльністю нового глави держави, обрання Зеленського і «Слуг народу» деякі білоруси вважають найкращим рішенням виборців України. Я згадую це до того, що багато чого на відстані виглядає інакше, ніж зблизька. І давати поради або висловлювати побажання побитим і заарештованим громадянам близької, але чужої держави — щонайменше, безглуздо.

Самі розберуться, самі зрозуміють, на які піти жертви. І заради якого майбутнього.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.