НА ПРОСЛАВУ ДОБРОСЛАВА

Поки в бібліотеках Одеси та в парку ім. Тараса Шевченка тривав ХХІ Всеукраїнський форум «Українська книга на Одещині» (на жаль, лише в рамках книжкового фестивалю «Зелена хвиля»), частина його учасників вирвалася на позаміський простір та перемістилась минулої суботи до славного селища Доброслав. За доброю давньою традицією — поділитися книжковою феєрією з одним із райцентрів області. Тут відбулося своє — виїзне — свято української книжки.

Доброслав — невелике, чистеньке та охайно впорядковане містечко неподалік від найчистішого Тилігульського лиману. З-поміж усіх інших містечок і міст нашої області різниться тим, передусім, що тут чи не на кожній вулиці можна побачити різні скульптурні композиції, і це справді мистецькі твори — мешканці називають їх арт-об’єктами. Це також і парки, сквери, куточки відпочинку. Вони — в найнесподіваніших місцях, де раніше були пустища або ж смітники. Все це народжене талантом, майстерністю, натхненням наших мистців.

В одному з таких чарівних куточків, у парку «Щедрик», саме й відбулося це свято Слова, свято нашої духовности, культури. А культура україн-ська, будьмо відверті перед самими собою, упродовж останніх років дещо підупала. Та що там казати: упродовж усіх майже тридцяти років, відколи заіснувала наша незалежна держава, культурний рівень народу невпинно падав. До цього призвела, насамперед, пасивність влади, яка постійно — по нинішню пору — ставить культуру на останнє місце при визначенні пріоритетів. Неабияк посприяв цьому і синдром совковості самого народу — залишки важкої хвороби, які так тяжко вивітрюються з нас, а до того ж, ці настрої безперервно, потужно підживлює зловорожа пропаганда з боку північно-східного сусіда, підтримувана в Україні його досить агресивною п’ятою колоною. Врешті-решт, далеко на остання тут і зловісна роль телебачення, яке — і це є справжньою трагедією — майже все поспіль опинилося в руках проросійських — щоб не сказати: антиукраїн-ських — олігархів. І освіти, яка ще не стала — й це ще більша трагедія — справді українською, гуманістично-духовною, патріотичною.

Ось такі невеселі розмисли, не надто, можливо, доречні при такій нагоді, та все ж неминучі, коли починаєш замислюватись над причинами наших не лише гуманітарних, а й державницьких невдач. А що вже говорити про війну, про пандемію, про трагічну роз’єднаність суспільства!..

Під нинішню пору Слово, ця висока духовна субстанція, втратило своє значення, свою сутність, перестало бути суб’єктом суспільної свідомости, і цей процес його розпаду продовжується. Свідками цього ми стаємо у дні Всеукраїнського форуму «Українська книжка на Одещині», книжкового фестивалю «Зелена хвиля». Дедалі менше людей цікавляться книжкою, перед-усім — художньою, дедалі менше зацікавлених приходять на різні «книжкові» заходи — презентації та зустрічі з авторами, дискусії, обговорення важливих тем, пов’язаних з книжкою. Дрібка інтелектуалів і ще трохи близьких їм по духу людей — ото й усе. Можливо, занадто песимістично, але застережливо, бо, здається, падати вже нема куди. Надто коли взяти під увагу політичну ситуацію.

Небагато людей було й на книжковому святі в Доброславі. Хоч попередньої реклами тут вистачало.

— Давно не було на цій землі такого необхідного нам усім заходу, — сказала, відкриваючи свято, голова селищної ради Людмила Прокопечко. — Прикро, що в сучасному «айтішному» світі мало бачимо молоді з книжкою. Цього нам бракує…

І подумалось якоїсь хвилини: а чи не могла б наша письменницька організація влаштовувати книжкові, скажемо так, свята в районах області — у своєму, звичайно ж, форматі? Зустрічі з авторами, презентації нових видань, розповіді про новинки книжкового ринку, дарування новодруків бібліотекам — не лише своїх, у кожного вдома знайдеться що віддати для загального добра. Купувати нині книжки не кожному по кишені…

Немовби дівчата на виданні чи десь-колись у сільському клубі на танцях, сиділи в наметах уздовж паркової доріжки видавці за розкладеними на столах книжками. Сиділи, раділи кожному, хто підійшов, та ще й узяв книжку до рук, погортав… З готовністю, люб’язно розповідали про неї, про автора та його твори… Одні, звісно, купували, інші — краєчком ока поведуть по книжках і далі йдуть, постоявши якусь хвильку, ще інші байдуже дефілювали повз… Часто зав’язувались якісь цікаві розмови, яким видавці невимовно раділи й навіть могли дещо зменшити ціну книжки, якщо вона дійсно зацікавила людину, хоч і не на користь видавництву, бо ж треба не лише повернути потрачені кошти, а й заробити якусь дещицю, бо це — закон підприємництва…

А поза видавцями, збоку — автори зі своїми книжками. Хто з великим набутком, як-от Олекса Різників, лавреат чисельних літературних премій, відомий на Одещині чоловік — свого часу був репресований, зазнав і гонінь, і таборів совєтських. Знають і Галину Могильницьку — передовсім, вчителі-словесники — за її посібниками в царині викладання української мови, методичними розробками, а також і за художніми творами. До слова, давно помічено, що на такі свята в районах приходять, здебільшого, вчителі-словесники, ті патріотичні, глибоко зацікавлені у знаннях своїх учнів, у тому, щоби розумілися вони в рідному Слові та виростали українцями — це дуже потрібно сьогодні нашій державі. Приходять, назагал, ті, хто працює з молоддю. І коли бачиш зацікавленість на обличчі й розумієш, чому людина скрушно кладе книжку на місце, то ладен просто віддати її — аби лише в добрі руки, як мовиться. Таку думку чув не раз. Автори для того й писали свої творіння, насамперед для таких читачів.

І хотілося з розумінням сприймати той прикрий факт, що не було це свято велелюдним. Усе-таки спека виснажлива, хоч і затінок у парку. Ще й добрий вітрець назбирав десь пухнастих білих хмарок, щоби трохи заступали час до часу пекучі сонячні промені. А в затінку дерев — то й зовсім комфортно було, та ще коли зупиниться хтось біля столика з книжками, та бодай погортає…

Утім, попри ці суб’єктивні настрої автора, книжки таки купували. І поезію слухали. Поети виступали в ротонді. Різні: серйозні й дитячі (дитячі також серйозні), з філософським заглибленням думки у наше життя, в людську душу, з екзистенційними пасажами, з гарними свіжими метафорами і без них. Свої твори читали одеські авторки, неофіти Спілки письменників, Олена Карачевська та Ніна Гравицька, львів’янка Олена Чернінька, прозаїк Сергій Дмитрієв, очільник Одеської організації НСПУ, котрий, до того ж, спровокував літераторів на дискусію про «одеську школу поезії». Про особливості дитячої поезії в цьому контексті — властиво тут, на півдні — цікаво, з конкретними прикладами, говорила письменниця Галина Могильницька, рясно цитуючи свої висновки чисельними строфами віршів для малечі:

— Українська поезія пов’язана з цим сонцем, з нашим морем, з цими чебрецями та мальвами… В цьому її особливості, часто вона вчить дитину, як розуміти наш південний колорит.

І, звичайно ж, багатьма добре знаний Олекса Різників — поет і прозаїк, мовознавець — розпові-дав про те, як зазнав за свою українськість і переслідувань, і таборів сибірських («Я винен тим уже, що українець»), але ще більше укріпився у своїх переконаннях. Прочитавши дещо зі своїх поезій, вагомо й авторитетно закликав присутніх: «Читайте!».

Читайте! І паперові книжки, й будь-які інші, головне — читайте. Бо, як наголосив (і завжди на цьому наголошує) голова Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, «за нечитанням, зникненням книги йде деградація людської особистості». У зв’язку з виникненням нових територіальних одиниць до місцевої влади нерідко приходять люди, котрі не розуміють значення книги, а в підсумку закриваються бібліотеки, а книги, бува, вивозять буквально самоскидами. «А навіщо читати?» — сказав один недавній, на щастя — вже колишній, міністр (а чи кращі там інші? — питання питань нашого сьогодення).

Хотілося читати (і слухати далі, далі) вірші молодих поетів Оксани Лукаш та Андрія Хаєцького. Мудрі, часом філософськи заглиблені строфи Андрія та світлі, дуже ліричні, чуттєві рядки Оксани — випускниці Южненського НВК ім. В’ячеслава Чорновола та Південноукраїнського педуніверситету, не залишали байдужим, здається, нікого, їхня поезія «зайшла», як зараз кажуть, кожному в душу.

Долучився до свята і столичний гість — поет Станіслав Бондаренко, постійний учасник одеських книжкових фестивалів, автор книжок паліндромів, де кожен рядок вірша читається точнісінько так само й справа наліво. Складалося враження, що зі своїми жартами та баляндрасами всюди він водночас, у всіх точках цього свята — і в ротонді, і біля видавців, і біля авторів, і поміж тих, котрі прийшли послухати й подивитись…

Наприкінці гостинні господарі показали нам парк «Лісова пісня». І як тут було не згадати рядки нашої Лесі Українки, чиє 160-ліття відзначатимемо наступного року:

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Для наших видатних класиків Слово завжди було зброєю. Таким воно мусить бути й сьогодні.

Роман КРАКАЛІЯ,
член НСПУ.