Черговий літературний доробок Ігоря Стамбола, письменника, наукового співробітника Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, «Прокляття інших» у жанровому плані визначається як містично-апокаліптичний трилер — інтригуюча розповідь про наслідки катастрофи і долю кількох людей, які прагнуть вибратися з небезпеки, постійно наражаючись на нові ризики. Презентація новодруку відбулася 7 серпня в Одеській національній науковій бібліотеці у рамках ХХІ Всеукраїнського форуму «Українська книга на Одещині».
Щодо жанру, то цей твір, на мою думку, балансує на межі пригодницького роману і трилера. Чергова проба пера нашого земляка є своєрідною реакцією на наше спільне історичне минуле, його переосмисленням у нових реаліях. Це і проблеми ментальності, і спокутування вини, і рефлексії щодо природи зла як на рівні індивідуальному, так і на рівні влади. Зрештою, це й інформаційний вакуум, замовчування правди про масштаби екологічної чи техногенної катастрофи, притаманні тоталітарним суспільствам; це й постановка екологічної проблематики.
Ігор Стамбол за освітою історик, і це не може не визначати вектор його зацікавлень. Імпульс до написання трилера, і таким чином намагання глибше зрозуміти природу злочину, автор отримав після детального знайомства з діяльністю катів-НКВДистів, зокрема генерал-майора Василя Блохіна, який за часів своєї «кар’єри» власноручно згубив 15 тисяч безневинних життів. Інший його «собрат» по державній катівні, Родіон Матвєєв, у лихий 1937-ий щодня розстрілював 200—250 осіб. Це зовні благополучні, випещені чоловіки, мабуть, непогані сім’янини і водночас холоднокровні вбивці, у душах яких — чорнота. Ще у багатьох поколінь пам’ять про них викликатиме здригання і ненависть, а над їхніми нащадками дамокловим мечем висіти прокляття.
«Із самого початку була думка зробити трішки іншу назву, видавець пропонував комерційно більш успішну, — зізнався на початку зустрічі автор. — Однак у результаті вибрали назву, швидше, філософську, яка спонукає читача до роздумів. Малюнок на обкладинці вийшов достатньо символічний, і передає момент попадання метеорита у дитячий майданчик з іграшковою ракетою «Восток».
Падіння небесного тіла на території Росії, у Челябинську, сталося у лютому 2013 року. Воно не мало таких катастрофічних наслідків, як, скажімо, падіння Тунгуського метеорита у 1908-у. Новітнє явище отримало назву «Чебаркульський метеорит». 11-тонний вісник Всесвіту — уламок астероїда — летів зі швидкістю близько 19 км/сек. В атмосфері він розпався на дрібніші частинки, які досягли швидкості 30 км/сек., і зруйнував більше двох сотень будівель у Челябинську й окрузі.
«Прокляття інших», як мовилося, має містично-апокаліптичне забарвлення. «Ця подія, яку ми можемо вважати для українського суспільства апокаліптичною, трапилася напередодні російської агресії проти України, тож дехто побачив у цьому прямий зв’язок. Ці події, і для мене особисто, багато що змінили, особливо у нашому сприйнятті. Як історик скажу, що багато істориків-україністів розуміли і прогнозували подібну ситуацію, тоді як більша частина суспільства вважала агресію з боку Росії неможливою. Адже раніше всі були разом і всім нібито було добре. Але чи насправді так? До роздумів над цим і має спонукати ця книжка».
Виступ Ігоря Стамбола ілюструвався світлинами, що стали, за його власним висловом, своєрідним «супроводом до книги».
«Якщо її почитати, то у кожного свій настрій, своє сприйняття, а відповідно й свої зачіпки, можливо, продиктовані особистими моментами, — зазначив автор. — Тут ідеться про те, чи так це має бути у цивілізованому світі, бо коли проблема замовчується, коли про неї не дискутують, то які наслідки це матиме для суспільства? Ще одна провідна ідея книжки — так званий бенкет Валтасара, дуже популярна у художників. Проведення паралелей з біблійним сюжетом змушує визнати конечність будь-якої влади, імперії, яка, зрештою, буде подрібнена». Творці колоса, які вважали себе всемогутніми, таки справили бенкет, однак тяжкий запах застілля ще й досі дурманить голови їхніх нащадків.
Відштовхуючись від реальної події — падіння метеорита, включаючи у сюжет твору конкретних осіб, портретно змальованих, які намагаються врятуватися від наслідків катастрофи, письменник розглядає сучасність у контексті історичного минулого, що переосмислюється. Це своєрідна алюзія. Автор вибудовує свій екшн (action) на гіпотетичному розвитку подій, даючи версію, швидше, очікувану. Наприклад, епізод з перетинанням українського кордону втікачами, коли наші прикордонники відкривають вогонь по російських військових, що вдерлися на чужу територію (цей уривок зачитав письменник).
Автор переймається моральною проблематикою, продиктованою його власними роздумами і пошуками. «Частково книга прагне дати відповідь на питання: що було б, якби існувала справедливість? Тоді Бог карав би тих, хто винен у неправильному розвитку суспільства», — резюмує він. Ігор Стамбол не розвиває цю думку, бо це за межами жанру, але читач укотре може замислитися над питаннями богопошуку, які хвилювали ще мислителів античності: якщо ми апелюємо до Бога, молимо Його, щоб він не допускав зло і покарав його носіїв, однак останні торжествують, то або Бог — безсилий, або ж він відвернувся від людства і звернення до нього втрачає сенс (стоїки, Марк Аврелій та ін.).
Проблема нашого суспільства (й автор у цьому не одинокий), що у нас не були покарані ті, хто свідомо творив зло, на чиїй совісті — сотні-тисячі жертв, не відбулося морального очищення, не проведено люстрація, як це було зроблено, скажімо, у Польщі, балтійських державах чи у найбільш антитоталітарній у Центрально-Східній Європі Чехії. Для європейців і надалі основним маркером карти Росії залишаються позначення таборів ГУЛАГу. Провідною є думка, що у цих умовах діти й онуки катів мають покаятися, і лише тоді у нас з’явиться право прощати, а доти — «попіл Клааса б’є в моїх грудях». «Покаятися можна тільки вчинком», — заявляє один із героїв твору. Значна частина суспільства прагне морального очищення, мріє ступити у царство справедливості, але при цьому хоче, щоб прокляття виходило від інших.
Занурюючись у читання книжки, ловиш себе на думці, що цей сюжет, у форматі сценарію, був би дуже виграшний у кінематографі — різні сцени постають достатньо виразно в уяві читача. Про це під час презентації говорив і сам письменник. Це може бути захоплююча кінострічка, яка сповна відповідала б жанру action. Для мене особисто не все в побудові твору є прийнятним, зокрема описові відступи, окреслення біографічних моментів, особливо на початку трилера, які, на мою думку, заважають стрімкому розвитку подій і які можна було б подавати від першої особи, вплітаючи їх безпосередньо у дійство, що динамізувало б розвиток сюжету (як сповідь, спогад і т.п.).
Змінюються кадри слайд-шоу… Ось світлина з харківських подій, на якій навіжена представниця «руського міра», «медсестра», кидається добивати свою жертву — непритомного проукраїнського активіста. Яким вірусом уражена ця людиноподібна істота?.. Твір Ігоря Стамбола, в якому розглядається проблема поширення вірусу внаслідок падіння метеорита, дозволяє вибудовувати асоціативний ряд і розширює поняття цього явища. Проблема потребує розв’язання в духовно-морально-психологічному аспектах. Можливо, ви не отримаєте прямої відповіді, але це спонукатиме до роздумів, як це робить і сам автор трилера. «Це момент через який хотілося б пояснити поді-бну психологію — чим людина керувалася? — розвиває він свою думку. — Розуміємо, що вона керувалася якимось сталим почуттям, що було якесь підґрунтя, яке в завуальованій формі змальоване у книзі, коли показано те, що відбувається вже за кордоном України з Росією». У цьому сенсі важливою є роль ЗМІ, проблема функціонування яких — також предмет уваги автора. Ситуація ж із метеоритним вірусом майже пародійна — уражений такий людський орган, як язик (а відтак і травмований «язык» у сенсі мови).
«Так, хотілося б, щоб світ був справедливим, але існує велика вірогідність, що ті, хто є «злодєй», можуть пристосуватися й тоді, коли вже прийшло справедливе покарання. Це моя авторська концепція».
Насамкінець висловлю раніше озвучену мною думку, що молодий прозаїк не тільки спонукає нас до перегляду нашого ставлення до тоталітарного минулого, а як людина нової формації перетворює північного сусіда на об’єкт дослідження, показуючи різницю у нашій ментальності.
Книжка писалася напередодні російської агресії проти України. Фінал її страшний у своїй реальності: завершується твір тим, що спецгрупу російських військових перекидають в Україну. Інфікований вірусом командир, якому хірург відтяв язика, звертається до членів групи «язикатих» телепатично: західні країни — головний ворог, треба діяти на випередження. «Якщо хтось проти, — доносить він свою думку, — бо має сентименти до так званого братнього народу, то прошу озватись, і ми з ним попрощаємось. …Бойовий настрій витав у повітрі…».
Професійні роботи-убивці сигнал прийняли. У читача — відчуття незахищеності. Виникає думка, що ця робота матиме продовження.
Володимир КУДЛАЧ.
ТЯГАР МИНУЛОГО