Індустріальне, а за ним і сучасне постіндустріальне суспільства відрізняються від попередніх передусім тим, що вони стали масовими суспільствами, де люди діють хоч і за масовими інстинктами, будучи політично вразливими, але сама маса складається із самосвідомих індивідуумів з певними матеріальними запитами і загальною освітою, без якої не уявляються індустріальне і постіндустріальне суспільства з їх розподілом праці та виробництва.
Розподілені таким чином людські маси неминуче схильні до створення великих об’єднань економічного, соціального та політичного характеру, в яких виникає необхідність в апараті підготовлених спеціалістів і функціонерів. А якщо свідомого центру управління не існує, то з’являється загроза використання таких об’єднань у несвідомих акціях. У середовищах такого об’єднаного плюралізму постіндустріального масового суспільства персональні контакти обмежуються мінімумом, а анонімні спілкування поступово посилюються, особливо нині — за наявності інтернету та мо-
більного зв’язку. Відтак об’єд-наним масам можуть бути нав’язані масові виступи (акції) з неусвідомленими цілями.
До цього варто додати, що сучасна постіндустріальна економіка стає дійсно інтенсивною, її матеріальна складова нечувано зростає, при тому, що економіка на основі розподілу праці (і виробництва) вимагає величезних інвестицій, бо працює на великий анонімний ринок. Отже, вже з технічних та економічних причин виникає клімат, у якому зростають колективістські тенденції сучасності, що не сприяють свободі, людській гідності і людським правам. Якщо політики (лідери партій) прагнуть захищати ці цінності, то, з одного боку, їм необхідна наукова, експертна робота, конкретні пропозиції та плани, а з іншого — чуття, розуміння і довіра широких мас, які не належать до табору певної політичної партії.
Вуличні протести, які недавно сколихнули США і більшість розвинених країн світу, можна пояснити саме такими глибинними тенденціями в постіндустріальних суспільствах. Окрім того, для прикладу, в Сполучених Штатах досягнуто певного перенасичення ринку праці робочою силою з інших країн і США перестали бути «країною безмежних можливостей» для всіх мігрантів. Одна річ, коли йдеться про висококваліфіковані та працелюбні кадри, й інша — коли туди прибувають так звані шукачі щастя та соціальні утриманці. Цей контингент іммігрантів разом з тими, кому не вдалося реалізувати свої надії в країні, й стали учасниками протестів, посил яким змогло дати, наприклад, вбивство поліцейським зухвалого правопорушника. Проте, розвинені демократичні суспільства завжди й неодмінно знаходять вирішення конфліктної ситуації і масові протести не призводять до їх переростання у якусь соціальну або ж пролетарську революцію, як це сталося сто років тому в колишній Російській імперії, де революційні настрої зростали впродовж тривалого часу, бо були наслідком соціального і національного гніту, загострившись через Першу світову війну.
Що стосується протестів у Білорусі, то вони цілком на совісті тамтешньої закостенілої влади та порушень нею процесу демократичного волевиявлення народу. Це факт. Але залишається очевидним і той факт, що закостеніла влада до останнього дня не бачила небезпеки свого становища — відриву від широких мас, здатних до анонімної самоорганізації. Грубі порушення виборчого процесу і підрахунку голосів викликали протести мас, органі-зацію виступів яких узяв на себе анонімний центр. Саме цей анонімний центр зміг передбачити ситуацію і скористатися нею. Протести розпочалися після оголошення перших результатів виборів, які, по суті, викривали факт безоглядної їх фальсифікації. Такий зачин явно свідчив про існування зацікавленого анонімного центру, який заганяв нинішнього президента в глухий кут. Так анонімно організовані маси перетворюються на «безбарвних чоловічків» закордонного центру.
Зовсім інший і показовий приклад — події в далекосхідному Хабаровську, де люди вийшли на вулиці з протестами не так через арешт тамтешнього губернатора, як через соціально-економічну безнадію населення краю. По-перше, економіку РФ нині творять, в основному, сировинні галузі, в яких потреби в робочій силі досить обмежені. І це тим більше відчутно, бо лісова галузь Далекого Сходу перехоплена китайцями. По-друге, промисловість краю нерозвинена, а економічна активність населення обмежена фінансово й законодавчо. Врешті, авторитарна вертикаль влади, кадровий застій у ній позбавили молоде покоління можливостей отримати роботу в бюджетних структурах. Не потрібно забувати і про такий чинник, як національне питання в цьому краї. Представники корінних народів, які не належать до «русского мира», не надто бажані в структурах влади. У столичній Москві протестну активість молоді вдалося вирішити шляхом підвищення зарплат, однак у провінційних містах та областях РФ таких фінансових можливостей, як у Білокам’яній, нема.
Українське громадянське суспільство, як це було вже в історії не раз, виступило в авангарді еволюційного розвитку. Комусь це твердження може здаватися надмірним, але при цьому не потрібно забувати, що в Україні, як ніде у світі, державу творить самоврядуючий народ. Україн-ський народ з правіку боровся за свободу, гідність і права людини, не визнаючи над собою ні влади царів і поміщиків, ні гніту різних капіталістів. А тому критично погляньмо й на сучасні події (соціально-економічні процеси) в Україні. Говорімо без обрізків, прямо.
Декому здається, що Україну й українське суспільство лихоманить, що учасники кривого правосуддя стямитися вже не в змозі, а тому балаган триває, завдаючи шкоди іміджу країни і народу. Не таємниця, що сучасне кривосуддя інспіроване, проплачене; багато хто знає, ким саме і чому саме розв’язані переслідування людей з активною державницькою позицією. Полі-тичне переслідування лідера опозиції — це не тільки порушення демократичних норм, це — злочин. Усі ці злочини привнесені в Україну переважно ззовні.
Поряд з розумінням злочинів не варто допускати підміни понять. Адже в Україні ведеться також боротьба за реальну власність, за основний капітал країни. Аналогічні події в нашій історії були вже не раз — у роки Гетьманщини і в роки так званої імперії. Згадаймо, з яким озвірінням чужинці знищували національну еліту, як вороги лукаво вводили народні маси в оману, спекулюючи то вірою, то зрадою. Свого часу, не підтримавши гетьмана, козацтво отримало різанину в Батурині і пожежі в Глухові; не утримуючи Запорізьке Січове військо, народ отримав кріпацьке право, а повіривши у світле майбутнє дітей, отримав Голодомор-геноцид цілого покоління.
Більшість людей бачить тільки на рівні своїх очей, в поле їхнього зору зовсім не потрапляють невидимі об’єкти та явища. А тому про які об’єктивні суперечності можна говорити, якщо все суспільство лихоманить від закулісного інтриганства лукавих?! Більше того, лукаві борці за власність зловживають вірою людей у християнські заповіді, зокрема заповіддю про Суд Божий, згідно з якою «Жорна Господні обертаються повільно, але невідворотно». Одні, таким чином, віддають справу покарання Богу, інші ж зловживають вірою людей у справедливий суд і, поки жорна обертаються, намагаються вкрасти побільше, скільки вдасться. Оговтається народ, мабуть, тільки тоді, коли прихватизованими стануть святі храми. Все це спричинене також недосконалістю законодавства та інституцій влади в країні.
А отже, суспільство повинне орієнтуватися в своїх же інтересах і через вибори обирати у владу таких політиків, яким можна довірити реалізацію не тільки всім видимої частини національних інтересів — розподілу податків, а й у сфері не видимого для загалу обороту капіталу — у виробництві, в торгівлі, в банках (фінансового капіталу). Тут необхідні знання, а не обіцянки-цяцянки. Протистояти лукавому злу можуть ті, хто має економічну чи фінансову базу. Тобто це повинні бути люди економічно й фінансово незалежні.
Нині часто можна зустріти судження політиків і вчених щодо причин поразки УНР. Однак цим судженням бракує визнання того факту, що головною причиною поразки була відсутність організованого національного капіталу. Пролетаріат і трудове селянство не можуть гарантувати всьому народові того, чого у них нема. «Герой на велосипеді» теж не є гарантом реалізації корінних інтересів народу — права на капітал (на власність) як природного права. Тут нічого дивитися виторопнем на телеекранні ігри лукавих і вірити їхнім переважно брехливим обіцянкам. Справедливість досягається не на велосипеді з автоматом і не на коні з шаблею. Справедливість гарантується свободою слова і гарантією демократичних прав громадян. А без політичної організованості мас тут ніяк. Єднатися ж потрібно навколо національно-свідомого капіталу.
Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Відень (Австрія).
ЖОРНА ГОСПОДНІ ОБЕРТАЮТЬСЯ...