Мабуть, тільки в Україні така ситуація: замість того, щоб возвеличувати рідну мову, розвивати її через створення літературних шедеврів світового значення, ми повинні боротися за неї. Чому? Що з українцями не так? Досить кивати на важке минуле! Що заважає зараз, сьогодні одуматися й зрозуміти те, що не втямили в 1991, 2004, 2014 роках?
Мова, культура — основа нації. Чому ворог це розуміє краще, ніж ми? «Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Так століття тому повчав В. Шульгін — російський націоналіст, депутат першої, другої та третьої державних дум. «Іде боротьба, і не жартівлива, за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому». Це вже слова К. Затуліна, російського політика та депутата Державної Думи, мовлені ним у 2010-у.
От і дочекалися, що сьогодні «брати» почали війну під прапором захисту «русскоязычных». Люди наші прозріли, та це прозріння обагрене кров’ю тисяч наших захисників. І навіть зараз є чимало моїх земляків, чорноморців, які так і не збагнули значення слова «націоналіст» та суті рідної мови в Україні.
Прошу пробачення, але маю право на такі судження, бо пережила зневагу до нашої мови і до себе як учительки української мови і в радянський час, і в незалежній Україні спогорда кинуте (в реєстратурі поліклініки!) «Стрелять вас надо!», й участь у багатолітніх змаганнях «Просвіти» з владою за державну мову.
Не скажу «багато», але сьогодні в суспільному житті нашого міста дещо змінилося. Повземо, але таки вперед! Міська рада виділяє кошти на видання книжок місцевих авторів, державні свята й заходи проводяться на офіційному рівні. Почалися позитивні зміни в освіті… А от мовні питання соромливо замовчуємо: в торгівлі українська мова відсутня; в кіосках як зневажали українську пресу, так і зневажають; на нових вивісках віддають перевагу англійській...
«Країні, яка пережила декомунізацію, варто бу-ло б розуміти, що московська мова в Україні —
це також спадок комунізації, тому її місце сьогод-ні — не на українських телеканалах, не на вивісках, не у сфері обслуговування, а на смітнику історії. Давно зрозуміло, що московська мова в Україні — це не засіб комунікації, а знаряддя побудови чу-жої держави», — слушно зауважував Павло Шу-
барт («Чорноморські новини», 20.01.2018).
Нещодавно відбулися місцеві вибори. Сумно, але в Чорноморську жодна партія, крім «Європейської солідарності» та «Батьківщини», навіть і не згадала таких слів, як «мова», «культура». Хіба що партія Шарія та «ОПЗЖ» — у негативному сенсі.
Гріє душу рідна мова з дитячих уст — на вулиці, в садочках, у школі. Та, на жаль, десь до класу 6-7-го, коли діти починають розуміти ступінь нашого лицемірства: «на публіку» — українською, між собою — російською. Та й уся позашкільна робота ведеться російською: в гуртках, спортивних секціях і, що не припустимо, в бібліотеках!
У всіх змаганнях за мову мені якось байдуже, яка позиція Васильєва, Полякова (якщо вона не українофобська), а от болить, коли Васильченко, Поліщук відходять від свого рідного, стаючи перекинчиками, болить, ще й як болить! Такі виродки першими вдарять у спину. Згадую влучні слова Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».
Якось я вже розповідала анекдотичний випадок, що стався в дитячій лікарні. Ми з онуком розмовляємо, захоплені грою. Біля нас стоїть хлопчина, роззявивши рота. Прийшовши до тями, питає:
— Вы шо, с Украины?
Як кажуть, приїхали…
Пізніше я довідалася, що хлопчина живе в Олександрівці.
Є ще один нюанс, який перекреслює всі уявлення про культуру, — нецензурщина. Хочу звернутися до всіх чоловіків — молодших і старших, а то й, на жаль, до жінок: перш за все, не плюйте собі в душу, бережіть душі і своїх дітей! Адже з поганого слова починається погане життя. Відомі результати досліджень учених: у тих країнах, де «не модна» нецензурщина з використанням назв статевих органів, народження дітей з діагнозом ДЦП зведене до мінімуму. А чого чекати від тих, хто паскудить ім’я Матері?
Дослідження свідчать, що наркоманія, алкоголізм, СНІД, розлучення і самогубства значно поширеніші на тих українських землях, де українська мова зазнала найбільше утисків. Ось чому кожен загарбник починає поневолення загарбаної ним країни передусім із заборони мови, з насадження своїх моральних принципів. Без перемоги над «русским миром» уся кров, пролита за Україну, буде марною.
Не маємо морального права бути байдужими! До звитяг нас кличуть кращі представники української нації, які життя поклали в боротьбі за духовну Україну: Юрій Липа, Святослав і Ніна Караванські, Василь Берладяну; Іван Світличний, Алла Горська, Оксана Мешко, Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Олекса Гірник і багато-багато інших.
Сьогодні живе й працює в Одесі один із того героїчного племені, який постраждав за свої переконання, — Олекса Різників. Він невтомно досліджує глибини української мови, славить її неповторність. Будьмо й ми гідними їх! Подумаймо, скільки благородства в словах Василя Стуса, сказаних під караючим мечем:
Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя.
Дмитро Донцов наголошував: «Не визволимося політично, поки не визволимося духовно». Це повинно стати нашим девізом!
Валентина СИДОРУК,
член НСПУ, просвітянка,
м. Чорноморськ.
НЕ МАЄМО ПРАВА БУТИ БАЙДУЖИМИ!