Євдокія Гнатівна Кучерина із села Чабанівка Гвоздавського старостинства Зеленогірської об’єднаної територіальної громади читає газети від першої до останньої сторінки. Причому — без окулярів! Це попри те, що торішнього Яблучного Спаса їй сповнився 91.
Енергійна, веселої вдачі баба Дуня мешкає сама у власній оселі. Її старезну, ще дідівську, врослу у землю будівлю й хатою важко назвати. Верандочка майже на пів метра відійшла від основної стіни, очеретяний дах зяє величезними дірами. Негода завдала непоправної шкоди і всередині «курничка», де частково обвалилася стеля, та й з опаленням проблема…
Бабуся вже кілька років зимує, обкладаючись пляшками з теплою водою. Але на переїзд (у селі пустує чимало хат) не погоджується. Вже й сусіди просили переселитися, а Ясенівський сільський ексголова Олена Дроздовська, яка з весни опікувалася бабусею, навіть пропонувала переїхати у Ясенове, рідне для довгожительки село. Та старенька лише з радістю прийняла в подарунок очеретяні снопи й власноруч перекрила хату. На всі пропозиції перебратися в кращу оселю незмінно відповідає, що не хоче «чужі стіни гріти». Каже, що в неї є добротна хатина у Бакші, на Савранщині, де зараз мешкає єдиний син Василь з родиною. З часом і переїде до нього. Бакшанську ж оселю Євдокія Гнатівна надбала ще за радянських часів. Коли син оселився в тому селі, вона взяла на виплату в колгоспі новобудову, а потім два роки вирощувала живність, щоб розрахуватися з боргами. Та і її Василько був тоді справним господарем: бідонами возив матусі мед на продажу, давав їй та сусідам почастуватися…
Батько бабусі Євдокії, Гнат Кавка, помер у 1942 році, залишивши молоду дружину Мотрю з чотирма дітьми на руках. Родина бідувала, тому Євдокія змалечку мусила працювати вдома, а підрісши — на колгоспних ланах.
— У 1955-у вийшла заміж за парубка Михайла з Чабанівки, на вісім років молодшого за мене. Тоді у селі нараховувалося більше 50 хат, у колгоспі було чотири ланки. Одну з них я й очолювала. Коли чоловіка забрали в армію, почала досить активно господарювати, — згадує минувшину Євдокія Гнатівна. — Тоді люди з гармана кукурудзу додому носили, бо зарплатні не було. Практичні односельці крали мішками, а я — в пазусі… Якось захворіла на туберкульоз. Легені на рентгені були, як ото картопля в мундирі зашкарубла. Михайло, дізнавшись про мою невиліковну хворобу, покинув мене з дитиною на руках. І я залишилася жити в цій хатині. Довгих чотири роки боролася з недугою, і завдяки траві материнці, яку парила і пила те вариво, вилікувалася. Лікарі навіть дивувалися з цього, бо рідко хто тоді від такої болячки виживав. Бачте, я й досі жива, а зрадливого чоловіка (незлобливо посміхається) вже 46 літ на світі нема.
До основного трудового стажу Євдокії Кучерині зарахували 22 роки праці ланковою. Після лікування ще працювала на різних, легших, ділянках колгоспного виробництва. Сьогодні отримує 2600 гривень пенсії. Гроші зберігає на банківській картці — боїться, що лиходії пограбують. Скуповуватися їздить приміським потягом у Любашів-ку. До зупинки електрички бабусі доводиться добиратися пішки кілометрів зо три, а ввечері з повними бесагами — назад додому. Сама пече хліб та куховарить. Воду здебільшого також носить сама. Частенько, потягом, їздить у Солтанівку до церкви, щоб Богу помолитися і подякувати за довгий вік.
Як бачимо, загартовану життям стареньку труднощі не лякають, як не лякає її й важка повсякдення селянська праця, жахливий побут. Щоправда, гектар городу віддала в обробіток сусідам, а сама щоліта доглядає грядки з городиною, та ще косить траву, сушить сіно і викладає у високу копу. Поживу для худоби здебільшого забирає син.
Бабуся Дуся має ясний розум. Пам’ятає подробиці з життя сім’ї та історії села.
Юрій ФЕДОРЧУК.
Зеленогірська ОТГ.
БАБА ДУНЯ