Неможливо повернути минуле, хіба лише думкою вернутись у нього на коротку часинку, щоби, згадавши, ласкавим усміхом провести у Вічність.
Того дня у Центральній міській бібліотеці ім. Івана Франка згадували Володимира Панченка. А дехто водночас — і своє з ним студентство.
Відомий літературознавець, талановитий дослідник творчості українського письменства, випускник одеського філфаку — ще тих, не надто віддалених часів, коли це було ознакою доброї гуманітарної освіти й навіть престижу, приводом для гордощів та надійною рекомендацією. Та чи про нього це все? Так можна б сказати якщо не про багатьох, то таки вже напевне — про когорту славних мужів. А проте, додамо до всіх цих та інших означень ще дещицю: лавреат кількох почесних відзнак, народний обранець тієї найпершої демократичної, вже на віки легендарної Верховної Ради, учасник групи «Перше грудня»... А до всього — ще й такі характеристичні епітети, як-от: скромний, хоч і харизматичний, красивий не лише душею, а й ликом, який зчаста є дзеркальним відображенням краси внутрішньої… А ще — автор цікавезних літературознавчих книжок, проректор Національного університету «Києво-Могилянська академія» — це в минулому, викладач, студенти якого коли вже прийшли на «пару», то слухали, мов заворожені, забувши про конспектування, почесний громадянин міста Кропивницького. Міста, яке під ту пору, коли перебрався туди з Одеси, безсумнівно, збагатилось його там присутністю. А Одеса тоді, в 1984-у, безперечно, втратила. Через банальність, яка завжди була й залишається ключовим питанням: житлова проблема.
В одній з найдавніших міських бібліотек, що була спроєктована відомим українським архітектом Юрій Дмитренком й нині носить ім’я Івана Франка, минулої суботи відкрито розкішний стенд, присвячений життю і творчості Володимира Панченка. З усіма виданими ним книжками. При цій нагоді зібрались тут — на жаль, вельми невеликим числом (зважаючи на епідеміологічні обставини) — ті, хто знав його. Згадували Володимира Панченка. Згадували з радістю, з великою теплотою та, адже були тут і його однокурсниці (на філологічному факультеті завше в рази переважали дівчата, а той курс чи не всією кращою його частиною був закоханий у Володю), говорили про нього як про живого… Згадували всілякі веселі — студентство ж! — історії, різні випадки та придибенції. Всім присутнім було що сказати.
Пригадується той самий 1984-й, а може, й роком раніше чи пізніше, бо таки ж давненько було. Його участь в одній з телепрограм літературно-драматичної редакції Одеської студії телебачення. Володимир тоді говорив про Лесю Українку — саме готував сценарій фільму про неї. Це було щось нове, відмінне від того, як тоді говорилось про нашу Лесю. Вже на п’ятій хвилині молодий науковець заволодів увагою всіх працівників, котрі під ту пору опинилися біля моніторів, хоч більшість не надто тямила в українській мові. А мова ж яка! Джерельно чиста й дзвінка, барвиста, навіть сонячна, мов лісова галява на осонні.
Відтак ще одна зустріч, майже випадкова. Тісне помешкання на вулиці Щепкіна, де жив тимчасово. І його сумніви: от запрошують до Кіровограда, гарні перспективи обіцяють, а найважливіше — одразу й житло. Їхати, не їхати?.. Жаль покидати Одесу, рідний університет, море…
Так, Одеса тоді втратила, зате інше місто — надбало: разом з Панченком — ще й створений ним журнал «Вежа», пожвавлення роботи письменницької організації, зростаючу популярність і славу його імені в науковому світі як автора дослідницьких книжок, написаних так, як до нього не писалось… А перегодом надбала й столиця — попри те, що столиця завше збирає у себе все найкраще, найталановитіше: так воно й має бути, хоч припливає туди й усякого сміття чимало.
Дуже не вистачало його тут, найталановитішого учня професора Василя Фащенка — шевченківського лавреата, одного з тих, що творили славу тодішнього філфаку. Як бракує зараз таких, якими були обидва — вчитель та його учень, і вся-вся тодішня когорта вчених-філологів. Учених!.. Як не вистачає зараз таланту Володимира Панченка українському літературознавству, всій українській літературі!..
Утім, до таланту потрібен ще й талан. Долю не спроєктуєш, як будинок, але й не обдуриш ні начитаністю, ані вмінням схоплювати, як мовиться, на льоту. Вона, доля, прихильна до працьовитих, упертих, наполегливих, до сміливих, вона підпрягається до їхнього воза й таки витягує його на ту гору, звідкіля ширшають обрії, краще бачиться панорама, все, що внизу.
Там, унизу, він отримав усе, що лиш міг отримати селянський син від батьків своїх — вроджених інтелігентів, тих українців, котрі зазвичай виховували дітей особливими, високоморальними, глибоко патріотичними. Такими, що вперто йшли до своєї мети, до освіти, і була та освіта не так собі вищою, була — високою. Як і їхній життєвий лет. А попри свій, як ото мовиться, статус, був завжди готовий до спілкування, відкритий, товариський та прихильний, мав чуле серце…
Про нього мають знати набагато більше, ніж знають. Читати його книжки про українську літературу — це щось цілком протилежне від совкових підручників, це — цікаве й захоплююче, бо стає для кожного справжнім відкриттям нашої літератури — варт лише зануритись у це читво.
Щойно відкритий у бібліотеці ім. Івана Франка розкішний стенд зініціювали учасники «Інтелектуального форуму» (серед них й однокурсниця Володимира Панченка — Любов Ісаєнко) за сприяння завідувачки читальною залою Тетяни Поперечної. Цей стенд створено як мандрівний, він буде показаний в усіх бібліотечних філіях міста. Відтак ініціатори готують його як подарунок Любашівській школі, яку свого часу закінчив Володимир Панченко, там ці книжки передадуть до бібліотеки. Разом з книгою «Слово про Василя Фащенка. Продовження діалогу», в якій чотири статті Володимир Євгенович присвятив своєму Вчителеві.
Роман КРАКАЛІЯ.
ТАЛАНТ, ПОМНОЖЕНИЙ НА ПРАЦЬОВИТІСТЬ