Перебираючи нещодавно в редакції особистий архів, щоби забрати найбільш цінне (за чверть століття редакційної праці назбиралось немало паперової продукції та всілякої власної писанини), натрапив на кілька унікальних видань, про одне з яких — ця розповідь.
«Літературна Бессарабія»… 100-сторінкова книжка стандартного формату, на білому тлі обкладинки — назва по діагоналі, у верхньому лівому куті — овальний портрет, поряд на всю ширину сторінки — рядок: «До 130-річчя від дня народження Лесі Українки». Внизу праворуч — рік видання: 2001. Все — у бордовому кольорі. Віддруковано, як про це свідчать вихідні дані, в друкарні м. Білгорода-Дністровського, на крейдяному папері. Наклад, на жаль, невідомий, та, мабуть, невеликим був, тож альманах цей сьогодні вже можна вважати бібліографічною рідкістю, хоч двадцять років — нібито й незначний термін.
Було в ті роки видано, щонайбільше, три таких альманахи. Але цей — особливий, адже присвячено його Лесиному ювілею. Цим, передовсім, він становить певну цінність для лесезнавців, та, вочевидь, і для дослідників історії української літератури, в анналах якої ця книжка мусить мати свою поличку. Десь, певні річ, неподалік від виданої в Одесі вже до 150-ліття Лесі Українки книжки «Подорож до моря», яка, властиво, повторює назву циклу її віршів.
Привертає увагу читача «Літературної Бессарабії» епіграф з Лесиних рядків:
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса;
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
Цей досить виразний епіграф видається вельми доцільним тут. Вочевидь, поети, подаючи свої твори, бачили себе — чи, принаймні, мріяли увійти туди — в прокладеному Лесею річищі. В тих роках на Одещині, передовсім у Бессарабії, активно працювали кілька досить потужних літературних об’єднань. Прикметно, що вони думали про відзначення Лесиного ювілею такою вагомою — не разового характеру — акцією, шукали і знаходили кошти, творчо готувались до цієї дати.
Відкриває альманах драма у трьох діях «Віла» (автор Ілля Кабаці, він же редактор цього видання). Дійові особи: Леся, 20 років; Ольга Петрів-на Косач, її мати, 42 роки; Грета (Єлизавета Іванівна Тардан), 40 років; Михайло, 19 років; Михайло Федорович Комаров, 47 років; Маргарита, його донька, 29 років; Глорія; Примара, істота невизначеного віку і статі. Дія відбувається то на березі лиману, то в садибі Є.І. Тардан, то знову біля лиману. П’єса створена за всіма законами драматургії, в тогочасній стилістиці, проте невідомо, чи ставили її бодай аматори упродовж двадцяти років, що минули. Твір проілюстровано відомими фотографіями Лесі зі своєю подругою Маргаритою Комаровою, Олени Косач, Михайла Федоровича Комарова. (До слова: є в альманасі дуже цінні групові світлини, на одній з них — Ілля Кабаці та Валерій Виходцев на вечорі пам’яті Михайла Василюка сидять на тлі його портрета з бандурою, на другому знімку серед інших упізнаємо Галину Лису).
Далі йде поезія, зрідка — проза. 45 авторів заповнили сторінки цього альманаху (чомусь не за алфавітним порядком). І річ не в тім, що, назагал, літературні імена ці — і, на жаль, звичайно — загубилися в часі: можна обирати літературу як захоплення, це може бути пристрастю, тимчасовим спалахом творчости, а проте, література сама обирає для себе своїх, сказати б, жерців, своїх лицарів.
Під ту пору літературне життя в Бессарабії буяло, а най-більше квітнуло поетичне слово. Твори авторів різного віку доволі часто можна було прочитати на сторінках районних та обласних газет. При кожній нагоді, буваючи в Одесі, вони обов’язково заходили до редакцій, розповідали про творче життя в районах. Пригадується, як Валерій Виходцев, радісно збуджений, щасливий, приніс до нашої «Чорноморки», шпальти якої тоді вже обжив, свою першу книжечку «Дзвони вічного добра» (Ізмаїл-Кілія, 1998). У той час він уже друкувався в альманахах та журналах «Прапор», «Донбас», одеському «Горизонті», у колективних збірниках, став дипломантом міжнародного конкурсу «Гранослов». Був поетом щедрого та глибокого обдарування, з активною життєвою, громадянською позицією.
Я виважую слово,
Як виважують колос.
Цей молочний ще колос,
Наче наш світ.
Я виважую слово,
Я відшукую голос
У багатоголоссі
Єдиний, свій.
Валерій Виходцев народився у селі Байбузівка на Савранщині, а серцем прикипів до Бессарабського краю. Викладав українську мову в школі-інтернаті міста Кілії. Від 1984-го очолював щойно створене тоді літоб’єднання «Дунайська хвиля», яке стало осередком української культури у Придунав’ї. Вже через два роки воно випустило у світ збірочку віршів та пісень поетів Кілії під такою ж назвою (упорядники Валерій Виходцев та Євгенія Томша) з портретами авторів та короткими анотаціями під кожним фото. Він справді мав свій, лише йому притаманний поетичний голос.
В море пісню солов’їну
Зносить вічна течія,
Де любов до України
Починається моя.
Невиліковна хвороба серця обір-вала цей голос на пів ноті…
Про всіх не скажеш, але не можна тут не згадати Михайла Василюка. Його називали Кобзарем Придунав’я. Талановитий поет, музично обдарований бандурист, який створив вокально-інструментальний ансамбль «Кобзарська дума», 1989 року очолив щойно створене в Ізмаїлі Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, а відтак — «Просвіту». А ще знаний був тим, що на сесіях міськради єдиний з депутатів виступав лише українською.
Без незалежної мені
Не жить у світі незалежно,
Не розмовлять беззастережно
Й не звідать волі й уві сні.
«Вірші, які поет Василюк залишив нам у спадок, справляють незабутнє враження. У віршованих рядках він висловлював своє бачення дійсності. Знайдемо тут і замилування рідною природою, і шанобливе ставлення до традицій народу і роду, і щире захоплення нашими сучасниками. На сторінках його поезії ми зустрічаємося зі звичайними людьми і незвичайними долями — обпаленими війною, освітленими творчістю і вічною працею на землі», — цитата з короткого нарису В.В. Шевченка. Текст називається «Линь же, пісне моя, до людей…», і це також цитата — з вірша Михайла Василюка.
Був він людиною складної долі. Народився у Новоселівці Арцизького району. Батьків не пам’ятав, ріс, як він сам писав, «у всіх нещасть на виду». Невисокого зросту, мовчазний, у погляді — певність у власних силах, а ще — причаєний сум у глибині добрих очей.
Я блукав попідтинню,
По закутках тинявся,
Ночував просто неба.
Посеред полину…
Його не стало 1991-го: безглузда смерть, випадковість… Й лише по більш як десяти роках вийшла, підготовлена друзями, його книжечка «Серце на долоні бандури».
Бувайте, бувайте, люди!
Хай радість буде між вами!
Трудіться! За мир боріться,
Живіть на світі братами!
В контексті його життя ці поетичні рядки, що були покладені на музику й неодноразово звучали у виконанні ансамблю «Кобзарська дума», звучать майже містично… А по суті стали його поетичним заповітом.
Про Галину Лису, поетку з містечка Татарбунари, дуже тепло, щиро мовить журналіст (пізніше став власним кореспондентом «Чорноморських новин») Борис Устименко. Його короткий нарис написаний як післямова до балади Галини Лисої «Забирали в місто бабу Зіну». Простими словами, дуже по-людськи, поетка оповідає, як діти, що вже давно стали містянами, забирають стареньку матір до себе. І як же їй покинути все таке рідне, коли «Не дає ступити з двору й кроку / Ця земля, немислимо своя»? Але що ж… донька наполягає, треба їхати.
Посадила маму у кабіну.
Рушила машина вздовж села.
А старенька тиха баба Зіна
Плакала, схилившись біля скла.
У цьому вірші — квінтесенція знаної в Бессарабії поетки. Багато її віршів було покладено на музику.
У своєму нарисі Борис Устименко згадує й інших знакових людей тогочасного Буджаку. Це, передовсім, талановитий музикант і композитор, і також поет Володимир Сисоєв, для котрого Базар’янка стала його другою батьківщиною. Того ж 2002-го в Білгороді-Дністровському вийшла друком збірка його пісень «Бесарабська рапсодія» (музичний редактор і упорядник Дмитро Митник, тоді викладач Білгород-Дністровського педучилища). Є тут пісні на слова Галини Лисої, Віктора Друзяки (згодом виїхав до Словаччини), самого Володимира Сисоєва. Увесь Буджак співав його пісень. Не кажучи вже про сільський вокальний ансамбль. Є в тому збірнику й пісня на слова вчителя базар’янської школи, самобутнього поета Олександра Греся. Дивовижне це було село — Базар’янка, багате небуденними особистостями, щедрістю людських талантів. Утім, таким воно було в тих часах, коли жив і працював там талановитий керівник, глибоко освічений виноградар Володимир Панченко. А зараз… хтозна…
Говорячи про бессарабських поетів тієї пори, авторів альманаху, неможливо не згадати Євгенію Томшу з Кілії, під ту пору виховательку школи-інтернату. Її поезії з’являлись і на сторінках «Чорноморських новин». Один з двох її віршів, уміщених в «Літературній Бессарабії», звучить як поетичне кредо.
Ясний мій купиновий квіте,
Моя омріяна зоря,
Живе, міцніє, рясно квітне
Велика мова Кобзаря.
Родина, рід мій, Україна —
Це все земний правічний код.
І звуться Гриці та Калини
Могутнім іменем — народ.
Оце і є життя основа,
Це мій та батьківський дует:
Допоки є народ — є мова
І їм служитиме поет.
Є в альманасі також і проза. Окрім уже згаданого короткого нарису журналіста Бориса Устименка, впадає в око нарис Павла Наніїва про Вилкове з післямовою Віктора Скрипника, оповідання на шкільні теми Тетяни Шарнікової з Арциза та Петра Узунова із Сарати, а також новелетка болгарською мовою Дмитра Караулана з Кулевчі. Неможливо розповісти про всіх авторів цього унікального видання. Але як не сказати про вміщений тут гімн Білгорода-Дністровського з нотами на вірш Павла Антонова. Музику створив Ігор Пораденко, тодішній керівник творчої музичної студії-лабораторії «Кредо». Нині очолює Асоціацію літераторів Бессарабії «Буджак». Але це вже зовсім інша сторінка.
Роман КРАКАЛІЯ.
НІБИ НЕДАВНО, А ТАК ВЖЕ ДАВНО...