ЯК ШМАТУВАЛИ УКРАЇНУ. РЕАЛЬНИЙ ЕКСКУРС У НЕДАВНЮ ІСТОРІЮ

Як п’ята за потужністю промисловість Європи розсипалася на непрацюючі території та пустопорожні будівлі? Як могли падати десятиліття поспіль (1991-1999 рр.) обсяги її продукції? Як вижили люди, заборгованість за зарплатами і пенсіями яких досягала двох-трьох років? Нарешті, чому країни колишнього соцтабору наближаються до рівня економіки Євросоюзу, а ми взагалі випали з європейського потягу, що все далі від’їжджає від нас?

 Володимир ЛАНОВИЙ,
міністр економіки (1992),
народний депутат України 2-го, 5-го та 6-го скликань

Нагадаю, що у 1990-ті зупинилася і була фактично ліквідована більшість об’єктів промисловості — обсяги виробництва впали майже втричі (найглибше падіння у легкій промисловості — у десять разів).

Головна причина — втрата традиційних ринків радянської системи, перш за все підприємствами ВПК, космосу, інших галузей машинобудування, які за радянських часів були підпорядковані Москві, отримували держзамовлення (і, зрозуміло, фінансування) звідти, та і їхні керівники були, як правило, вихідцями з Москви, Ленінграда, Свердловська, Горького тощо. Коли їм вдалося захопити урядові крісла (у жовтні 1992-го з подачі президента Л. Кравчука прем’єром став гендиректор «Південьмашу» Л. Кучма, який отримав від парламенту авторитарні повноваження), вони або ліквідували свої підприємства (вивезли обладнання, паливо та інше майно за кордон), або, не відновлюючи виробництва, змусили Нацбанк України видати їхнім підприємствам незворотні кредити, тобто поставили їх на утримання НБУ.

Останній видавав готівкові кредити прямо і без обмежень за величиною, хоча зовсім не для цього уряд України отримав права друкувати власні гроші — купоно-карбованці. Наслідком стала гіперінфляція цін (10 000% за 1993-й) та гіпердевальвація купоно-карбованця (100 000 разів за 1992—1996 роки). Тодішній голова центробанку (В. Ющенко із січня 1993-го) був призначений прем’єром Кучмою і гнучко виконував усі його побажання. Деякі ж директори просто пасивно чекали повернення до державних замовлень за рахунок уряду.

У наших містах досі іржавіють обезлюднені заводи. Владу зовсім не турбувала й не турбує доля цих господарських комплексів. Хоча відомо, що машинобудівні заводи ще в 1993—1994 роках втратили інженерно-конструкторський персонал, без якого відновити їх неможливо.

Варто сказати, що союз Кравчука і Кучми був союзом колишніх партократів і «червоних» директорів, яким поступилася владою національно-демократична опозиція, не розуміючи, що вона дає хід розкраданню та загниванню незалежної України.

Був у 1990-ті й другий інду-стріальний фронт. На ньому діяли промислові підприємства, які втратили ринки внаслідок морального старіння продукції (автомобілебудування, легка промисловість, побутова техніка тощо) та внаслідок падіння платоспроможності споживачів (металургія, хімія, гірничорудний, паливно-енергетичний комплекси та інші). Знову ж таки укра-їнська влада не спромоглася перебудувати морально застарілі заводи. Лише підприємства сировинних та енергетичних галузей, які ще деякий час могли існувати без модернізації, продовжили своє функціонування. У ці ж галузі у другій половині 1090-х кинулися нувориші нової хвилі, в інтересах яких була форсовано проведена олігархі-чна приватизація. У цей мо-мент влада втратила історичну можливість сформувати середній клас, дозволивши олігархам вилучати акції у своїх співробітників.

Нові власники, щоправда, змогли вивести застарілі підприємства на нові, передусім закордонні, ринки. Однак олігархи не ускладнювали собі життя освоєнням нових технологій та вкладенням інвестицій, а тому, починаючи приблизно із 2008—2009 років, вони почали втрачати конкурентоспроможність (на арену вийшли нові металургійні й хімічні комбінати в Китаї та Бразилії, з новими технологіями і нижчими витратами у виробництві). Збільшення продукції компаній наших олігархів призупинилося, а ми продовжуємо бути сировинним придатком світової економіки.

Ситуація, за якої сировинні галузі працюють на експорт, а за імпортом в Україну надходить складна, високотехнологічна продукція (літаки, автомобілі, мобільні телефони, телевізори, роботи, комп’ютери, інше промислове обладнання), призвела до критичних наслідків. По-перше, баланс зовнішньої торгівлі став постійно дефіцитним (що спричиняє девальвацію гривні, а це підриває інвестиційні ресурси економіки). По-друге, через обмеженість валютних фондів можливості технологічної модернізації промисловості стали мінімальними, а в деяких випадках — ілюзорними.

Ще один сектор економіки, в якому приватизація не відбулася через супротив бюрократів. Останні, шукаючи «ліві» заробітки, об’єднали державні підприємства у галузеві монополістичні компанії (а самі бюрократи видерлися у крісла їхніх президентів), з яких легше смоктати гроші й гарантувати їм прибутковість без конкуренції, штучно і перманентно піднімаючи ціни. Фактично це було слідування за Росією, за її «Газпромом», «Роснафтою», «Єдиними Енергетичними Системами» та іншими корпораціями. У нас такими ж монополістичними гігантами стали «Нафтогаз України», «Укренерго», «Укрзалізниця», «Укравтодор», «Укр-оборонпром» тощо.

Подібних узурпаторів еконо-міки навіть у Радянському Союзі не існувало. До речі, нам кажуть неправду, коли заявляють, що з втратою транзиту російського газу нашим газопроводом до Європи, щорічно на 3 млрд дол. зменшаться надходження до бюджету України. Ці 3 млрд — це надходження на рахунки «Нафтогазу», які потім офіційно й неофіційно розтікаються струмочками по рахунках і кишенях як у самій корпорації, так і в інших суб’єктів влади. У нових реаліях «Нафтогаз», не отримуючи доходів від транзиту, вочевидь, стане банкрутом. Так буде і з іншими монополістичними монстрами.

Закони економіки твердять, що державні монополії довго не функціонують, вони не розвиваються, а загнивають. Загнивають зсередини. Історія «Нафтогазу» — закономірна. Нагадаю, що при утворенні цього монстра (1998—1999 рр.) сукупність підприємств, які увійшли до його складу, давала 9 — 10 млрд грн прибутку (тоді валютний курс гривні дорівнював близько 2 грн/дол.; за нинішнього курсу прибутки 1998—1999 років сягали б 130 млрд грн). Торік же балансові збитки компанії дорівнювали 19 млрд грн. Але перш ніж монополії розваляться, ці трутні економіки через постійне підвищення цін спричинять бурхливе підвищення витрат у галузях-споживачах, а також у домогосподарствах громадян. Це призводить виробництва до збитковості, а українські сім’ї — до втрати заощаджень. Разом ці процеси ведуть до загнивання всієї економіки.

Отже, сукупність великих підприємств, яка включає латентні державні підприємства, сировинні олігархічні холдинги і загниваючі державні монополії, не спроможна піднімати власне виробництво й давати споживачам дедалі якіснішу та дешевшу продукцію. Навпаки, вони існують за рахунок інших суб’єктів економіки, перекладають на них свої витрати і відволікають від них капітал та робочу силу. Тут обсяги виробництва щороку лише зменшуються і тягнуть нас на дно. Фактично у цій частині ми йдемо до економічної катастрофи.

На жаль, чинна адміністрація, повторюючи політику В. Януковича і П. Порошенка, вороже ставиться до такої життєво важливої сфери, як малий і середній бізнес. На початку 1990-х зародилися тисячі підприємців у містах і фермерів у селах, які є антиподами й економіко-полі-тичними суперниками олігархів та монополістів. Вільний конкурентоспроможний бізнес є могильником та акселератором загнивання неконкурентоспроможної економіки.

На відміну від західних країн, де малий і середній бізнес всіляко підтримується та захищається владою (наприклад, у США уряд гарантує на 90% банківські кредити підприємцям, видає фінансові гранти — без повернення — при виконанні інноваційних проєктів та інше), українські державні органи ставлять перед дрібним підприємництвом адміністративні й технічні бар’єри, висувають корупційні вимоги, знищують бізнес офіційними поборами, непомірними комунальними платежами, конфіскаціями тощо. Більше того, руками своїх опричників (поліції, податківців, комунальників, банкірів, «тітушок»…) вони задушують під-приємців, організовують рейдерські атаки на них, арештовують майно й періодично зчиняють погроми їхніх компаній. Саме після податкового зашморгу й дозволеного свавілля почався масовий виїзд підприємців за кордон.

Розкриваючи методи шматування нашої економіки, не можна не сказати про постійні знущання над грошово-фінансовою та інвестиційною системами. Таке не можна уявити у європейській країні, коли урядовці й регулятори грошових, фінансових та інвестиційних ринків свідомо підривають капітали і доходи підприємств та громадян. Валютний курс національної грошової одиниці підривався Нацбанком у 1992—1994 рр. (як згадувалося вище, у тисячі разів), у 1998—1999рр. (у 2,5 раза), у 2008 році (вдвічі) і в 2014—2015 рр. (утричі). Комерційні банки кредитують недержавний бізнес за 40—60% річних. Інвестиційні ж фонди після кризи 2008-го практично нуліфікували свої обороти, збанкрутіли і, звичайно, не роблять капіталовкладень у підприємницькі проєкти.

Олігархи витіснили міноритарних акціонерів зі своїх корпорацій і зупинили котирування акцій на фондових біржах. У результаті сукупні інвестиції у капітал в останні роки у нас складають від 9 до 12% до обсягу ВВП, тоді як Європейський Союз вимагає від своїх членів не менше 30%. У Китаї цей показник — 49%. Тобто за такого дрейфу, в якому перебуває Україна, ми ще більше відставатимемо від європейських країн і Китаю, ще більше втрачатимемо робочих місць і чисельність працюючих, ще гірше житимуть наші люди.

Чи зрозуміють політичні верховоди (в тому числі урядовці, у яких перший запис у трудовій — посада міністра), яка маса роботи від них вимагається? Чого чекають від влади нормальні українці? Як зрощувати в одне ціле пошматоване тіло нашої економіки?

Володимир ЛАНОВИЙ,
міністр економіки (1992),
народний депутат України 2-го, 5-го та 6-го скликань