НА ХВИЛІ СЕМІТОФІЛЬСТВА

Є низка причин для семітофільства, тому й українці не виняток. У нас давно існує це явище. Хтось захоплюється розумом євреїв, важливими досягненнями в науковій сфері, умінням побудувати сім’ю, готовністю допомагати одне одному. Ще в дитинстві багато доброго я чув про євреїв від мами. Вони складали значну частину її класу (хоча школа була українською) і залишалися її вірними друзями впродовж життя.

Після виникнення Держави Ізраїль причин поважати євреїв суттєво побільшало. Тут і цінний досвід існування маленької, успішної держави у ворожому оточенні, і великі успіхи в медицині, сільському господарстві, навіть у насадженні штучних лісів. Ото вже для українських лісівників улюблена тема! Весь північний захід Ізраїлю — зелене море лісопосадок, а північніше державного кордону — знову пустеля.

Про наших українських євреїв та їхню роль у різних галузях (скажімо, в сфері гумору) й говорити нічого. Жванецький, Карцев, Ільченко — улюблені гумористи навіть з точки зору україномовного люду. Попри те, що творили винятково російською. Багатьом україномовним киянам, львів’янам, житомирянам подобається неповторна «одеська мова», хоч вона на 80% є російською. Щоправда, з масою українських вкраплень та єврейськими зворотами, але ж російська!

Прикладів семітофільства в Україні набагато більше, аніж антисемітизму.

Тому й дивують розмови про буцімто вічний і неприборканий антисемітизм українців. Якщо вже починати мірятися «ізмами», то тут євреї — далеко попереду. Причин декілька. Дещо зверхнє ставлення до українців як до менш успішної нації. Плюс довга й тривала ідеологічна обробка Росією, її ідеологічними інституціями. Тому намагання українських «семітофілів» якось виправити ситуацію не надто результативні. Бо в іншому таборі досі відчутна українофобія. Та українофобія, яку самі євреї, може, й не помічають. Зате її відчувають українці. Подивіться, як поводяться хасиди в Умані. Хоч одиниці й заявляють на камеру: «Я люблю Україну!», але таких зовсім небагато. Більшість дивиться на українців як на аборигенів, не вартих уваги. Я вже не кажу про традиційні гори сміття (винесемо його за дужки), але бодай мовний закон могли б не порушувати? Повчилися б у тих же уманських українців. Ті вже починають на деяких своїх магазинах український текст оголошень дублювати на івриті. Євреї могли б відповісти «дзеркально»? Але ні, івритомовні написи хасиди чомусь дублюють англійською. А якщо зрідка і трапляється українською, то мікроскопічним шрифтом і під «своїм» текстом.

Та що там Умань, коли навіть у Коломиї при відновленні давнього єврейського цвинтаря напис при вході був таким: угорі — великими літерами на івриті, а внизу — значно меншим шрифтом… російською. Коли громадськість міста почала обурюватися, вивіску змінили: вгорі так і залишили напис на івриті, а внизу російський замінили українським, але зробили це ще меншим, ніж був до цього, шрифтом. Ось така «принципова» позиція частини єврейства — ігнорувати наш закон про мови.

А шанс на покращення стосунків є, і він досить великий. Один лише результат президентських виборів в Україні чого вартий! Тут би протилежній стороні скористатися всеукраїнською хвилею довіри й максимальної толерантності! Піти б назустріч! Але ж ні. В «єврейському» кварталі Умані, який постійно розростається, нічого українського не помітиш. Цю територію вже анексували? Чим пояснити неповагу до української мови, якою володів сам цадик Нахман? Та й не лише він. На початку минулого століття третина світового єврейства проживала на українських етніч-них землях. Хіба це не причи-на ставитися толерантно до мови, якою, безсумнівно, володіли і предки? До того ж, україномовні хасиди краще пояснили б українцям суть вчення цадика Нахмана. Існуюча прірва зменшилася б.

Неповага до української в Ізраїлі (за толерантного ставлення до російської) не може не засмучувати українських семітофілів. Красномовний факт: мій приятель дитинства, який не так давно переїхав до Ізраїлю, моментально забув українську. І тепер принципово листується винятково російською. За кілька років так охмурили земляка! Виглядає, що це результат українофобського консенсусу: денікінські та більшовицькі погроми, за які нікого не карали, набагато «кращі» й «солодші», аніж петлюрівські, за які погромників розстрілювали. Така позиція нас точно роз’єднує. Бо у сучасного українця (навіть у такого, що поважає Ізраїль) вбивця Петлюри Шварцбард може викликати лише огиду. Цей, завербований ГПУ, «месник» убив людину, яка розстрілювала погромників і яку в юності, під час навчання в Полтавській семінарії, називали «жидівським батьком» за те, що завжди заступався за скривджених євреїв. Зате Шварцбад по-псячи вірно служив тим, хто, найімовірніше, вбив усю його рідню. Бо єврейський погром у Балті відбувся в 1919 році саме тоді, коли там перебувала Червона армія. А війська УНР у цей час були за 200 кілометрів від міста.

Чому ж українці залишаються відносно спокійними, попри помітні «перекоси» в наших стосунках? Тут причин декілька. Перша: традиційна толерантність. У нас же євреї були і в козацтві, й у війську махновців, і в УПА, і серед добробатівців у 2014 році. Ми — нація без ксенофобії. Не вірите про євреїв-січовиків? Тоді наведу цікавий факт. У 1930-у велика кількість документів на івриті була знайдена істориком та філологом Саулом Боровим в архівах Запорозької Січі, що зберігалися в Москві. Вони свідчать про участь євреїв у вищих колах козацького суспільства та про існування полків, які включали велику кількість євреїв. Ці матеріали стали основою для докторської дисертації пана Борового, яку він захистив в Одесі в 1940-у. Довести такий народ до погромів — це треба було ду-у-же постаратися!

Попри все, українці трактують цадика Нахмана як важливого діяча минулого. Звісно, важливого передусім для євреїв, але й цього достатньо для толерування.

Ще одна причина: повага до Ізраїлю як до держави. І, нарешті, небажання псувати стосунки зі «своїми», українськими євреями, серед яких багато проукраїнських. Такі є вже скрізь: і в Києві, й у Львові, і в Одесі.

Але, загалом, попри українське терпіння, в наших стосунках прориву не спостерігається. Часом здається, що є сенс поєднати зусилля українських, палестинських, польських (і де там ще є «антисемітизм»?) інтелектуалів. І спокійно й ґрунтовно поговорити про причини його виникнення. Українським семітофілам теж було б що сказати.

Сергій ЛАЩЕНКО.