ПРОГУЛЯНКА ПО АРАБСЬКОМУ БРЮССЕЛЮ

Тільки-но випадає нагода опинитися у новому місті, маю звичку вивчати його самостійно, багато ходити пішки, поринати в атмосферу, вслухатися в колорит, заблукавши, віднаходити дорогу, розмовляти з місцевими. І неодмінно піднятися на якнайвищий майданчик, де ближче до хмар і вітер у вухах — десь на ратушу, соборну дзвіницю, високий пагорб чи будинок-вежу — щоб, змінивши лінію горизонту, милуватися середмістям і далекими околицями. Відшукувати знайомі будівлі, розпізнавати сплетіння вуличок, якими сюди дістався.

Вільного часу у відрядженні обмаль. Пополудні вирішив пройтися до велетенської базиліки Сакре-Кер (храм Святого Серця Ісуса), розташованої на відстані чотирьох з пересадкою станцій метро від центру, у північно-західній частині міста, й оглянути Брюссель звисока, а дорогою подивитись, як люди живуть. На моїй паперовій мапі — лише центральна частина міста, тож далі вирішую йти у потрібному напрямку, поклавшись на інтуїцію, а там і храм покажеться, раз він такий великий.

Центр залишається позаду, переходжу мостом канал Брюссель-Шарлеруа, прямую широкою вулицею зі жвавим автомобільним рухом, вузькими безлюдними тротуарами та дещо дивною відсутністю велосипедистів. Таблички з назвами вулиць двомовні — французькою та фламандською, спочатку читаю, далі набридає, просто йду. Тутешні станції метро ззовні мало примітні, більше схожі на наші підземні переходи.

Більшає сміття на тротуарах і не надто приємних ароматів. Іду повз малопривабливі заклади, позбавлені шарму багатого, аристократичного Брюсселя. Дамочки невизначеного віку з ознаками певної професії бажають мені доброго дня: «Бонжур, месьє!». Месьє відповідає і прямує своїм маршрутом. Зачухані кафе й закусочні — порожні, всередині коротають час поодинокі відвідувачі. Уздовж вулиці суцільна стіна із три-, чотириповерхових будинків, внизу багатьох із них — гаражі з воротами-ролетами. Написи й наклейки — французькою і… арабською в’яззю.

Вдалині на зеленому пагорбі над парком височіє собор. До нього ще йти і йти, однак тішить, що орієнтуюсь правильно. Фотографую розквітле дерево магнолії, літак низько над будинками. Відчуваю, що на мене уважно дивляться. Фотозйомку припиняю, смартфон повільно ховаю в кишеню, бічним зором зауважую, що за мною спостерігає явно не налаштована на мирний діалог компанія молодих людей біля входу в метро, розмовляють арабською. В останній момент їхню увагу привертає хтось інший, а я продовжую свою дорогу до храму. Розумію, що в цьому районі виглядати туристом недоречно.

Вулиця зветься бульваром Леопольда ІІ. Під нею проходить великий однойменний автомобільний тунель — основний трафік там.

Арабських закладів більшає. Ось чоловіча перукарня (барбер-шоп): усі перукарі — араби, клієнти — також. Магазини з продуктами, на вулиці гарно викладені овочі та фрукти, деякі з них бачу вперше в житті. Жінки в традиційній мусульманській одежі до п’ят, яка закриває всі частини тіла, крім овалу обличчя і кистей рук, роблять закупи, біля кожної по кілька дітей-дошкільнят. Троє хлопців, років двадцяти, йдуть мені назустріч, я (котрому років не менше, ніж їм трьом разом узятим) повертаюся боком, щоб їх пропустити, та це не допомагає — один таки боляче дістає мене плечем, вважатимемо, що ненавмисно. Жодних тобі ввічливих «пардон, месьє». Старші чоловіки вий-шли надвір і п’ють каву, попри них проходити значно спокійніше. Європейців не бачу.

Знову ватага арабських молодиків, дехто виглядає обкуреним. Людину нетутешню неспішно розглядають зі зверхністю і демонстративним презирством, усім своїм виглядом і манерами підкреслюючи, що ми тут головні, ми круті, це наш район, ми тут робимо погоду, а ти — ніщо, зеро і краще б тут не тинявся.

З такою моделлю поведінки у різні роки стикався і в нас. Ще з кінця 1970-х знаю, як виглядає і як поводиться вулична банда.

Це не параноя, не згущення похмурих фарб, а банальний життєвий досвід, якого за гроші не купиш. Замолоду не був пупсиком, з-під батьківської опіки вийшов у п’ятнадцятирічному віці, а остаточно одружився в 34 — отже, мав два десятиліття повної свободи не без пригод, завжди був легким на підйом, побачив і пережив усіляке-різне. Пожив у Львові, відслужив армію, потім — у Києві, кількох райцентрах і ще багато де, не раз бував у Москві, знаю ці міста не лише з фасаду. Останні понад чверть віку — в Одесі. У неспокійні 1990-ті торгував, регулярно курсував по Україні, бував у Польщі та Німеччині, доводилося мати справу з різними непростими людьми і спільнотами.

Але повернімося до Брюсселя, на бульвар Леопольда ІІ. Він упирається у довгий парк з широкою платановою алеєю по центру. Проходжу його. Переді мною — велична базиліка Сакре-Кер (храм Святого Серця Ісуса). Напевно, найбільша церква, яку мені хоч колись доводилося бачити. (Повернувшись до Києва, зайшов до Володимирського собору: порівняно із Сакре-Кер він здався несподівано маленьким). Пишуть, що це шостий за розмірами храм у всьому католицькому світі. Будували його, з перервами на дві світові війни, 70 років. Першу цеглину заклав король Бельгії Леопольд ІІ 1902-го. Собор, зі своїми гігантськими розмірами, з одного боку, створює враження великої потуги, а з іншого — має гармонійні пропорції. Сакре-Кер, збудований з темної цегли, увінчаний зеленим напівсферичним куполом і двома вежами, височіє на пагорбі й домінує над північно-західною частиною Брюсселя.

Далі — кілька несподіванок. Головний парадний вхід до собору зачинений, під ним, у центрі композиції, звив кубло з лахміття і солодко спить жебрак. Слідів, що центральним входом останні роки користувалися, не видно. Звичного в таких місцях розкладу богослужінь нема. Лише стрілочка вліво вказує на вхід з дверей №6. Пішов туди — жодної людини, запустіння. Відчинив двері — темний коридорчик, вивіска — ресторан. У коридорі несвіже меню (як у нас у райцентрі) із зображеннями страв і цінами. Зазирнути туди не хотілося.

Обійшов довкола. Знайшов розклад, коли працюють два музеї і Панорама (ліфт на оглядовий майданчик). Взимку закривають о 16-ї годині, продаж квитків припиняють ще раніше. Все вже зачинено і храм Святого Серця Ісуса — також… Розкладу мес так і нема, знайшов його вже вдома, в інтернеті.

Молюся перед розп’яттям надворі. Кам’яний Христос дивиться на мене сумно, я на нього — також. Здалося, ми один одного розуміємо.

Починає сутеніти. Вирішив повертатися паралельними вуличками — зустрічатися у темну пору з типами, повз яких проходив на проспекті Леопольда ІІ, не хотілося і парком у темряві таж краще не вештатися. З іншого боку, ось так безславно капітулювати і їхати до центру на метро ще зарано.

Зворотна дорога незрівнянно веселіша. Йду по незвично охайній вулиці з затишними бюргерськими будинками, знову починаю фотографувати. Вже увімкнули перші вогні, квіти, посеред клумби на перехресті — справжня пальма, думав, що в горщику, а вона — в землі, ось що з кліматом виробляє Гольфстрім і глобальне потеп-ління. А ще ідеально рівно обрізані живоплоти з вічнозелених рослин, деякі з них вищі людського зросту. Стіни подекуди обвиті плющем і диким виноградом. Знову Європа, яку люблю, яка сниться. Минаю яскраво освітлений спортивний майданчик розміром з кілька футбольних полів та ідеальним зеленим газоном. Дитяча футбольна школа, три чи чотири команди тренуються кожна окремо, зі своїми наставниками. Хлопчики 10-15 років, а одна група зовсім малих. Представники різних рас і націй — африканці, азіати, європейці... Спинився на хвильку. Грають гарно.

Поворот, ряд будинків, схожих на наші дев’ятиповерхівки, за ними по високому залізничному насипу мчить електричка. Проходжу під мостом, і, як у кіно, незбагненна зміна декорацій — арабське місто!

Будинки європейські, а мешканці — східні. Тут велелюдно і гамірно. Всі жінки замотані з голови до п’ят. Типова ілюстрація, коли арабська мати везе візочок з немовлям, а за нею слідом ще троє-четверо старших дітей. Скажу, що за час перебування в Брюсселі багато-дітної бельгійки не побачив — така демографічна ситуація. Деякі чоловіки, серед них досить молоді, також вдягнуті не по-європейськи, а в ісламський одяг. Може, більш релігійні за своїх одновірців, а може, більш ідейні, хто зна?

Майдан переходить у жваву торгову вулицю, скрізь світяться вітрини. По обидва боки ряди крамниць, чайних, кав’ярень, цукерень зі східними солодощами, пекарень з паляницями, яток з вуличною їдою. Вивіски — французькою та арабською або лише арабською. Ось халяльна крамничка, де продають м’ясо тварин, вживання якого не порушує ісламських харчових заборон. Загалом, халяль стосується різних сфер людського життя: продуктів харчування, одягу, розваг, сфери фінансів, взаємин між людьми, довкілля, роботи, майнових відносин тощо. Протилежним халялю є харам (заборонене). Ось великий універсам «Продукти з Північної Африки та Близького Сходу за вигідними цінами». А в цьому бутику продають ісламський жіночий одяг, всередині жваві арабські дами в процесі шопінгу, частина асортименту висить надворі. Тут можна придбати джильбаб, хіджаб, нікаб, чадру, ісламський спортивний одяг, навіть купальники, де все також закрите і не просвічується. А це крамниця з екзотичними дорогими східними тканинами-шовками, парчею тощо. Продається посуд, килими, меблі та інші вироби для арабського дому. Продавці і покупці — араби: «свій до свого по своє».

Посеред європейської столиці — східне місто, паралельний світ, який живе власним життям і за своїми законами. Чи готові вони інтегруватися в країну, до якої приїхали? Навчений нещодавнім досвідом, тут не фотографую, нічого довго не розглядаю, всередину закладів не заходжу.

Торгова вулиця закінчилася. Тиша, порожньо. Попереду — знову не надто безпечна компанія з десятка молодих мешканців східної дільниці. Завчасно переходжу на протилежний бік. Чую позад себе швидкі кроки однієї людини навздогін. Якийсь час іде кроків за п’ять за мною у моєму темпі. Не обертаюся, швидкості не міняю. Доганяє, рівняється, з хвилину-півтори йде зі мною навмисно поруч, плече в плече. Бачу араба, дещо вищий за мене, років 25. Темпу не міняю, йду мовчки. Раптом незнайомець обганяє, розвертається обличчям та корпусом до мене і вмить перекриває дорогу. Обходжу його неспішно, ніби бетонний стовп, ні слова не проронивши, і в такому ж темпі прямую далі. Незворушним бути важко, та геть кепсько показати переляк, почати втікати чи першим вдарити. На втечу шансів не було, на бійку мене відверто провокували, фінал її був би не на мою користь. На цьому переслідування припинилося. Можливо, дружки дали йому знак, щоб облишив мене й вертався. Все.

Ось довгожданий канал. За ним входжу в той Брюссель, який є столицею об’єднаної Європи і столицею НАТО. Я в безпеці, вперше за сьогодні бачу поліцію. Йду гарними вулицями, де більшість перехожих — європейці, чую скрізь французьку, іноді англійську, сприймаю ці мови як близькі. Аж раптом — українська!

Вітаюся з двома приблизно сорокарічними співвітчизниками, кажу, що втішений почути рідну мову. Показую в бік, звідки повертаюся, та коротко розповідаю враження від щойно пережитого. Хлопці — в курсі. Від них дізнаюся, що райончик той зветься Моленбек, має недобру славу, європейці його старанно обминають, бо жодної впевненості, що вас не зачепить місцева гопота, нема, поліція туди заїжджає неохоче. Брюссельці звідти повиселялися, а хто ще залишився — пакує речі. Екзотика — це цікаво, хто б сперечався, але повсякденне життя поруч з такими гарячими сусідами непросте. У звільнене житло поселяють арабські родини. В такий спосіб утворюється і розростається місце їх компактного проживання.

Олександр і Віталій — з Буковини, з-під Сторожинця. Обидва будівельники. Перший працює в Бельгії шість років, другий — трохи менше. Питаю, чи багато тут наших заробітчан. Хлопці кажуть, що лише з їхнього села тут понад сорок осіб. Працюють три місяці, потім — три вдома і знову сюди. В Бельгії їм подобається, живуть у хороших умовах, винаймають на трьох окрему квартиру. Наголошують, що тут справді гуманне ставлення до людини, однак не всі це цінують (показують у бік Моленбека).

— То ваше село на Бельгії спеціалізується?

Не лише. Старші жінки працюють в Італії, доглядають престарілих, а молодь починає активно освоювати Німеччину, бо німці почали відкривати для наших свій ринок праці. Дехто і в Польщі працює. Але тут вищі заробітки. Логістика налагоджена, буси в Україну курсують регулярно, можна поїхати додому, в село, чи відправити передачу. А в неділю, розповідають мої нові знайомі, на оптовому продовольчому ринку Клемансо, де дешеві і якісні продукти, україн-ську почуєте скрізь.

Більше про таємничий Моленбек дізнався вже вдома. Якщо в українському сегменті інтернету про це місце пишуть небагато, то на польських ресурсах є що почитати. Оминав сайти з ксенофобським чи антиісламським контентом, отримував інформацію з поважних джерел.

Отже, коротко. У березні 2016 року Моленбек потрапив у випуски світових новин. Тут за-тримали Салаха Абдеслама, відповідального за терористичний акт у Парижі, в якому загинуло 137 людей. Під час затримання терориста поранили. Він був найбільш розшукуваним злочинцем у Європі. В Моленбеку знайшли прихисток п’ятеро з восьми терористів, причетних до терактів у Парижі. Декого згодом виправдали через брак доказів.

«Частина мешканців вважає, що дільниця Моленбек у Брюсселі — то цілком інший континент усередині європейського міста. Навіть корінні бельгійці вирішують звідти виїхати через побоювання за власну безпеку. Водночас до так званого малого Марокко переселяється велика кількість мусульман. Дільниця Моленбек стає щораз більшою мусульманською частиною міста» (wiadomosci. onet.pl).

«Від 2008 року іменем Мухамед найчастіше називають новонароджених хлопчиків у столиці Бельгії» (tvn24.pl)…

Володимир ГЕНИК.