Погідний сонячний ранок… Біля пам’ятника Кобзареві — майже нікого. Ось проходять на свої заняття курсанти; молоді матусі котять візочки до головної алеї парку, інші — наглядають за чадами; декотрі городяни вийшли вигуляти домашніх улюбленців…
Коли забирали прах Тараса Шевченка зі Смоленського цвинтаря в північній столиці, Пантелеймон Куліш, вірний друг і соратник, у своєму прощальному слові сказав:
— З’явися, Батьку, серед рідного краю, під червоною китайкою, заслугою козацькою, загромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких, нехай побачать, як далекі вони від правди, нехай почують із мертвих уст твоїх Твоє слово безсмертне, нехай хоч, помолячись, зачнуть глаголити непозиченою мовою після столітніх позичок…
Й от стоїш перед великим Тарасом і думаєш: чи лишень тут, в Україні нашій, пророчі, здавалося б, слова не проростають, не втілюються в діла, ними заповідані? Чи ж нема тут ґрунту для них? І думаєш: чи направду не чують те безсмертне слово, чи так вже вросли в них ті столітні позички? І вкотре за ці дні допевнюєшся в тому, як далеко, дійсно, багато з нас перебувають нині від правди…
А думка знову завертає туди, де купка українців — могутня, як під ту пору, купка в чужій столиці — з сумними лицями слухає жалобну промову Шевченкового друга:
— Ти нас навчив, ти нам очі відкрив, що з того козацтва нічого не вийшло. Ми будемо шанувати козацтво, свою волю добувати. Твоїм слідом, Тарасе, всі ми підемо. Ти нас оживив — єси словом своїм на світі! Нехай єси поет, а ми народ твій, ми духом твоїм вовіки і віки дихатимемо і дух твій простий і ясний вселиться в нас…
А може, й справді не треба тут у цей день отакого згромадження людей, з прапорами, промовами, з масовим покладанням? Хто має прийти — прийде, принесе квіти… Ось підійшов чоловік, поклав квіти, постояв перед пам’ятником. За півгодини — ще один…
А було ж колись, у часах давніх — та не дуже: приходили цього дня до Шевченка, можна сказати, сміливці. А вже з квітами — то були відчайдухи, несхитні в своїх переконаннях. Бо знали: будуть зафотографовані, опісля викликані на «розмову», вигнані з роботи, з інституту… А то й запаковані тут же, не відходячи від монументу, у «чорні воронки» для докладнішого відтак допиту…
Про це вповідав якось… а ось і він сам, приятель давній, Сашко Циркун, архітектор і непосидючий чоловік. Та й де ж би ще можна було зустрітись такого дня! Колишня розповідь про студентські роки столичні оживає вже його власним голосом.
— Хор наш український, що в Івана Гончара базувався, на Подолі, цього дня обов’язково до Кобзаря приходив. А довкола, у натовпі, сексоти так і крутяться — хто ходив до Шевченка в ті роки, вмів їх розпізнавати. Фотографують. Декого, бачу, вже виводять…
Цікаво розповідає Олександр. Він і тут, в Одесі, коли приїхав на роботу, продовжував співати в хорі майже такому самому…
Біля підніжжя пам’ятника, притиснувши букетом, щоби вітрець не здув, залишає аркуш паперу зі своїм посланням — від Шевченка:
Повернувся я додому, До рідної неньки. Та не в хату, як думалось, А в рідну земельку…
Коли зануритись глибоко в думку автора — багато що можна зрозуміти.
А ввечері — читання Шевченківської поезії в бібліотеці імені Михайла Грушевського. Повна зала незвично притихлих школярів — хвилюються. Про те, що це за день такий — 22 травня — говорить Андрій Хаєцький, поет, працівник Центру патріотичного виховання та організації дозвілля дітей і молоді, він же ведучий. А відкриває вечір маленька Євгена Полторак (на світлині), доня відомого історика. Старанна учениця школи імені Столярського виконує на дитячій бандурі шевченківські «Думи мої». Зала стиха підхоплює добре знані слова, а далі вибухає гучними оплесками. Такий-от завдаток маленькій музикантці на майбутнє.
Про зв’язки Тараса Шевченка з Одесою, про чудову збірку поки що віртуального «Тарасового дому» колекціонера Тараса Максим’юка, про три пам’ятники великому Кобзареві в Одесі коротко вповідає Володимир Полторак.
А потім один по одному виходили школярі, щоби прочитати улюбленого вірша Кобзаря. Вихованці Одеської школи-інтернату №3, Великодальницької загальноосвітньої школи №2 та другої Великодолинської школи, Хлібодарської ЗОШ та Одеської ЗОШ №22, Одеського НВК «Надія», економічного коледжу.
Наприкінці була висловлена щира вдячність організаторам цього концерту — комунальній установі «Центр патріотичного виховання та органі-зації дозвілля дітей і молоді», а за підтримку — департаменту освіти і науки ОДА й бібліотеці імені Михайла Грушевського.
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
...І ДУХ ТВІЙ ПРОСТИЙ І ЯСНИЙ ВСЕЛИТЬСЯ В НАС