ЧОМУ УКРАЇНЦІ ПОВИННІ ПОДОРОЖУВАТИ

Подорож — це праця, а не розвага, вважає мандрівник із Чернігова Олександр Волощук. Своїми великими вчителями він називає Миколу Пржевальського та Федора Конюхова. У генеалогії обох простежується українське коріння.

Відомо, що Микола Михайлович Пржевальський є нащадком запорожця Корнила Паровальського. Це поляки, коли за військове уміння й хоробрість надали йому шляхетський титул, трохи переінакшили прізвище. Дитинство ж нашого сучасника Конюхова минуло на Приазов’ї, його мама розмовляла українською. Предки Федора по батьковій лінії жили на берегах Білого моря, тобто були поморами.

Якщо говорити про суто «наших» мандрівників, тобто громадян України, то можна згадати ще Сергія Гордієнка та Миколу Хрієнка. Але саме Сашко Волощук, подорожуючи автостопом, намагається якнайглибше дослідити стан української діаспори в країнах, де буває. І винести з кожної подорожі щось повчальне, якусь пізнавальну родзинку. Тільки-но він повертається з чергової мандрівки до свого рідного Чернігова, я відразу напинаю вітрила й лечу туди, добре знаючи, що за Волощуком «не заржавіє» і він щедро поділиться своїми знаннями та мудрістю.

Ось і цього разу починаємо розмову про найвідоміших мандрівників людства.

— Якщо говорити про ХХ століття, то я виділив би Тура Хейердала та Жака Кусто, — каже Олександр. — Перший хотів довести, що люди з Африки на папірусних човнах могли допливати до Латинської Америки. І довів це. А Кусто досліджував океан. Ще є багато видатних альпіністів, але сьогодні я говорю про мандрівників у ширшому сенсі.

— Олександре, нещодавно ви повернулися з подорожі Європою. В кожній мандрівці є щось повчальне. Є речі, про які повинні знати українці?

— Звісно, кожна подорож додає знань. І кожна подорож є пізнанням світу, а не розвагою. Хоча останнім часом непомітно відбувається «девальвація» такого поняття, як мандрівник. Адже подорожувати стало легше. А я вважаю, що в кожній подорожі неодмінно повинні бути труднощі. Що ж до повчального для українців, то це моделі існування того чи іншого народу.

— Українців можна назвати фанатами мандрівок?

— Я б так не сказав. Ми середні у довгому списку народів. Також не можна сказати, що шанувальниками мандрівок є молдовани чи, скажімо, мешканці Середньої Азії. Молдовани, як і ми, — землероби. А цінності ісламу не передбачають тривалої відсутності чоловіка в родині. Фанатами мандрів я б назвав британців, росіян, поляків, японців, німців.

— Чим запам’яталася Європа?

— Якщо узагальнювати, то Європа — це територія порядку і закону. Але там нема щирих людських стосунків. Винятки є, звичайно. Франція здалася мені душевною країною. Вона непогана й у сенсі автостопу. Вам може зупинитися настільки гарна жінка, що потім і виходити з автівки не захочете… Якось мене підвозила французька дівчина явно арабської крові, хоч у себе на історичній батьків-щині навряд чи зробила б це. Адже араби — мусульмани, там є певні обмеження свободи. Але у Франції люди стають набагато розкутішими. Якщо в Іспанії чи в Португалії «зайця» з поїзда висаджують без зайвих сентиментів, то французи набагато делікатніші. Колись і мене зсадили, при цьому ніяковіючи й вибачаючись. Однак «країнами душі», у повному сенсі, є Грузія, Туреччина, Афганістан, Південна Корея, Таїланд, держави Середньої Азії…

— Ого! Несподіваний перелік. А Китай?

— Там теж є душа... Але вже китайська. У цій країні відразу відчуваєш, наскільки вона відмінна від інших. Один з мандрівників навіть книгу видав: «Китай — совсем другая страна». Китаєць без дозволу згори навіть собачої будки не збудує. Він неодмінно спитає дозволу у свого начальника, а той — у свого і так далі… Ця всюдисуща й обов’язкова ієрархія дозволяє тримати у відносній гармонії півтора мільярда населення. Відчувається, що у Китаю — велике майбутнє. Багато будується, причому навіть на необжитому заході країни. Китайці з перенаселеного сходу не поспішають туди переселятися, бо на заході суворіший клімат. Висотки поки що стоять порожніми, але ніхто там і цвяха з дверей не витягне… Китайці звикли до порядку.

— Нам у них варто повчи-тися?

— Звісно, не завадило б! Хоча, за нашої схильності до анархії, переймати китайські цінності буде ой як непросто!

Втім, у світі є чимало країн, які могли б служити прикладом успішних, позитивних змін у менталітеті. Південна і Північна Кореї — зовсім різні, хоча ще 60 років тому це був єдиний народ. Варто згадати і Чилі. За два десятиліття правління Піночета чилійці дуже змінилися. Вони багато працюють і не виходитимуть на демонстрації з будь-якого приводу, як це роблять у сусідній Аргентині. Зате аргентинці — комунікабельні, щирі, товариські, там ніхто не образить навіть бомжа; а поліція у випадку якогось конфлікту неодмінно буде на боці безхатька, а не багатої людини.

— Є щось спільне у країн світу? Можна говорити про якісь історичні паралелі?

— Історичних паралелей, за бажання, можна знайти дуже багато. У Парагваї українці живуть дуже заможно, бо займаються сільським господарством. Але дороги там такі ж погані, як і в нас… Або, скажімо, у Туреччині є така територія — Лазистан. Колись там жили грузини, але потім вони прийняли іслам, стали частинкою турецького суспільства. Хоча про свої корені пам’ятають… На південному заході Болгарії живуть ісламізовані болгари. Там найвища й най-красивіша частина гірських Бал-кан, і скрізь — колоритні мечеті.

— Це можна порівняти із зросійщеною Кубанню чи з територією так званих «ДНР-ЛНР»? Коли зміни в культурі і в менталітеті відбуваються в результаті захоплень і завоювань, попри спільне етнічне коріння...

— Так, певні аналогії тут є. Тому варто вивчати і досвід примирення, який нагромадили інші країни. Скажімо, Іспанія. Хоча Україна має і свій великий досвід поєднання ідентичностей. Як-от донські козаки на Луганщині. Або старовіри, що живуть на Дунаї чи на Чернігівщині. Російське коріння не обов’язково породжує сепаратизм. Просто треба займатися цими місцевостями, шукати те, що нас об’єднує.

Зустрічав я старовірів і на території Румунії. Вони мають можливість двічі на тиждень вчити російську. Добре ставилися до мене, навіть давали гроші, для них я був майже земляком. Паралелі можуть бути і в іншому. Скажімо, грузини масово їдуть на роботу в Туреччину, як українці — в Польщу. Вони там працюють на чайних плантаціях, доглядають за худобою, а жінки — в готельному бізнесі. Незалежна Грузія бідніша, ніж та, що була у складі СРСР. Як і Україна. Значно багатшою є упокорена Чечня. Тут напрошується аналогія з Білоруссю...

Є й інші цікаві моменти. Якщо говорити про Францію, то на півдні цієї країни багато людей володіють іспанською. А на півночі Іспанії багато хто знає французьку. І нема ніяких мовних непорозумінь! Нам би повчитися. Хоча іспанська, як на мене, легша, ніж французька. Наведу приклад: У Франції є місто Ош. З такою ж назвою, як у Киргизії. Однак на письмі це виглядатиме як «Auch». Або вимовляється «Фуа», а пишеться «Foix». Коли пішки мандрував Андоррою (є така маленька країна між Францією та Іспанією), то там і вивіски є як іспанською, так і французькою мовами. І нічого, миряться. А як у нас штучно роздуте мовне питання? Ніхто не забороняє російської, але ж українську треба знати!

До речі, в Португалії я познайомився з Павлом Садохою — лідером української громади. І з нашим Михайлом Ратушним там несподівано перетнувся. У португальській столиці тепер навіть вулиця України є: «авеніда Украіна». Уже говорять і про встановлення погруддя Шевченка в Лісабоні. І ще скажу: португальці — нація мандрівників. Принаймні, у минулому. Мабуть, це пов’язано з тим, що вони живуть на березі океану.

— Наші козаки також подорожували на «чайках»…

— Я ж і кажу: це пов’язано з місцем проживання. Якби ми жили на березі Атлантичного океану, то також мали б свого Колумба чи Васко да Гаму. До речі, Федір Конюхов у свої 14 років здійснив вдалу спробу переплисти Азовське море на веслах. Плив чотири чи п’ять днів… Після повернення батько дав йому доброї прочуханки і спересердя порубав той рибальський човен сокирою. Бо ж син нікому не сказав про свою мандрівку! Ось бачите: лише невелике Азовське море, а вже такий результат!.. А тепер Федір Конюхов пливе на веслах з Австралії до берегів Південної Америки. Тому й кажу, що Федір Конюхов — це найвидатніший мандрівник сучасності. Але якби українці жили на березі океану, то ми мали б дуже багато таких мореплавців.

— А у вас є почуття, що виконуєте якусь важливу місію?

— Є. Мені важко без мандрівок, без пізнання світу... Коли в минулому році я був у Парагваї і виступав у місті Фрам, хлопчик десь дванадцяти років (іспаномовний, але з українським корін-ням) сказав після мого виступу перекладачці: «Хочу стати таким, як цей сеньйор. Що для цього необхідно?». Я відповів: «Треба добре вчити географію і навчитися ставити перед собою мету…». Така реакція на мій виступ маленького українця з протилежної частини земної кулі ще раз підтвердила, що я займаюся потрібною справою.

Сергій ЛАЩЕНКО.