У 1970-х до бабусі Ірини навіть навідувалися з Троїцького члени фольклорно-етнографічного гуртка «Перлина степу» на чолі з народним малярем, краєзнавцем і поетом Ростиславом Палецьким, щоб записати її спомини, давні звичаї та обряди. Тоді Ростислав Михайлович, який в етнографічних поїздках не розлучався з фотоапаратом, увіковічив на плівці момент тієї пам’ятної зустрічі з хранителькою місцевих легенд і пам’ятних подій кінця ХІХ — початку ХХ століть, очевидицею й учасницею яких була довгожителька. Такі зустрічі допомагали троїцьким народознавцям вивчати історію рідного краю. Тим більше, що легенди чи бувальщини, які розповідали їм старожили, – то не якісь казки, а відгомін певних подій із, на жаль, призабутої, а то й загубленої в часі минувшини.
А те пам’ятне фото, зроблене 1970-го навпроти фасаду місцевої 12-купольної церкви Іоанна Богослова, віднайшлося торік аж у Броварах, що на Київщині, в архіві видавчині, поетеси, перекладачки, громадської діячки, члена Національної спілки краєзнавців України Марії Овдієнко, яка, навчаючись в Одесі, зустрічалася у Троїцькому з уже відомим тоді живописцем Ростиславом Палецьким і тісно дружила з троїцькою поетесою, фольклористкою та художницею Раїсою Федорівною Чернець. Остання й поділилася з нею кількома пам’ятними світлинами.
— Бабуся розповідала, що її батьки — мої прадід Іван і прабабуся Євдокія Третяки — заробляли на життя важкою селянською працею. Обробляли 40 десятин землі, а це майже 44 гектари. Випасали отару із 70 овець, мали корів, коней — робочих і на виїзд. Придбали парову машину – щоб запарювати пійло й корми для худоби. В акацієвих гаях і степових роздолах тримали 60 вуликів-дуплянок. Не лінувалися мої предки, тож не бідували, жили більш-менш заможно. Бувало, навесні працелюбні селяни виносили з хати на подвір’я для просушування підодіяльники із царськими банкнотами, — поділилася бабусиними спогадами Майя Миколаївна. — Тоді у Покровці господарював місцевий землевласник Павло Олексійович Кондрацький з дружиною Людмилою Михайлівною. Пани були добрі, привітні. Людей не кривдили, платили за роботу справно. Якось у селі згоріли хати, то пан за свої кошти привіз ліс і зводив людям житло, допомагав, чим міг. Бабусиних батьків він дуже поважав і запрошував до себе, як тоді казали, «на совєти». Радився, коли сіяти, де, на якому полі, й що саме. Траплялося, що й гроші позичав у них на власні господарські потреби чи на допомогу селянам.
Відомо, що пан Кондрацький (за професією – інженер-технолог) домігся у владики Херсонської єпархії дозволу на спорудження у селі храму. До цієї божої справи долучився ще один місцевий магнат — генерал Семенов. Бабуся Ірина пам’ятала, як будувалась наша церква. Батько водив її туди, а вона, маленька, бігала по цоколю. А ще казав їй, що, за традицією, у кожен кут муру пан закладав червінці, щоб віками стояв храм на радість людям…
Прогресивний на той час землевласник мав електростанцію, великий сад і город, які поливалися. Бувало, що й Іринка Третяк з однолітками там працювали. Збудував Кондрацький і вишуканий маєток, від якого підземні ходи вели до церкви, а звідти — під Тилігулом до Комарівки. Подейкують, що в річці, колись суднохідній, затонула турецька галера з казною султана. Втім, це вже інша тема для краєзнавчого дослідження.
Коли ж бабусі Ірині сповнилося шістнадцять, до їхньої хати завітали старости від місцевого парубка Тимофія. Батьки єдиної в сім’ї дівчини (ще мали синів Івана і Миколу) не хотіли так рано віддавати заміж свою довгоочікувану кровиночку. Бо ж їхні перші діти вмирали ще немовлятами. Тоді якась знахарка порадила згорьованій Євдокії Третяк вбратися у дрантя і жебракувати по навколишніх селах, а на милостиню купувати матерію, шити одяг й одягати в обновки новонароджених. Отак і вдалося трійко діточок у Бога «випросити». Отже, дитинство і юність кмітливої й допитливої дівчини та її братів із родини заможних селян, якщо порівняти з іншими сільськими дітьми, було не надто суворим й обтяжливим. Ірина відмінно закінчила церковно-приходську школу, але далі вчитися її не відпустили. Вдома займалася рукоділлям і сімейними справами. Змалку любила зимові забави, колядки, щедрівки. Була гарною помічницею. Отож батьки й шукали відмовку для сватів: мовляв, дівчина ще не готова до заміжжя, бо не вміє нічого робити.
Утім, Ірину таки віддали за Тимофія. І коли у молодят народилася дівчинка Ілинка, пані Кондрацька, яка сама мала п’ятеро дітей, запросила молоду маму до себе й обдарувала набором білизни для немовляти та багатьма іншими необхідними речами.
— Перший чоловік бабусі загинув на Першій світовій війні. Довго жила од-на, потім вийшла заміж за Михайла Божинського і народила восьмеро діточок. Усі вижили, попри голодомори та воєнне лихоліття. Серед них — і моя матуся з незвичним для наших країв іменем Капітоліна, знатна на селі співачка, без якої не обходилися жодні весілля чи вечорниці.
Коли бабця Ірина була ще молодою, з нею трапилася дивовижна історія. Якось їй наснився сон: якась старенька цупко вхопила її за руку і потягла повз церкву за кузню, у трав’яні зарості. Там почала їй нашіптувати народні примовки і заговори від різноманітних хвороб, найперше – дитячих, і наказала все запам’ятати. Мабуть, та цілителька не мала кому свою силу передати, щоб спокійно упокоїтися, тож і віднайшла світлу душу добропорядної сільської жінки. А наостанок мовила, що відтепер Ірина допомагатиме людям, — повідала сімейну таємницю Майя Поліщук. — І вранці прокинулася моя бабуся з дивовижним даром лікувати хвороби, а проти деяких з них тодішня медицина часто була безсилою. Заговорювала бешиху, рожу, викачувала яйцем переляк у дітей, язиком скалки з очей виймала… За десятиліття через її руки пройшли сотні пацієнтів чи не з усієї України, які не могли зцілитися у лікарнях. Бабусю у селі називали не інакше як «лікаркою».
Своє цілительство Ірина Бужинська передала своїй невістці, яка мешкала в сусідній Левадівці, а та — вже своїй. Майя Миколаївна також дещо відає, і замолоду навіть потроху практикувала переляк викачувати, але це їй давалося душевно важко: часто чужий біль брала на себе. Тому лише у виняткових випадках погоджується допомогти дитині, а переважно відсилає всіх до левадівської рідні.
Майя Поліщук — єдина дитина простих колгоспників Капітоліни і Миколи Озерчуків. Змалку захоплювалася розповідями бабусі Ірини про пережите, а ще — щедрівками й віршами, які та декламувала напам’ять аж до глибокої старості. Пам’ятає, як дівчам виспівувала сусідам «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка». Мабуть, ота бабусина любов до рідного слова й наснажила онуку стати вчителькою української мови і літератури. Донька Поліщуків Ірина (названа на честь бабусі) стала медсестрою. Внучки Настя і Маша, коли навідуються на гостину, дуже люблять слухати цікаві оповідки бабусі Майї, яка, немов бджілка, разом із чоловіком Миколою Олексійовичем трудиться усе життя. І всю свою мудрість, як і її бабуся Ірина, передає допитливим онучатам. Отак і не переривається та незрима нитка, що зв’язує всі покоління їхнього роду.
Юрій ФЕДОРЧУК
Незрима нитка родоводу
