Вчені стверджують: збитки для сільського господарства, яким, власне, жила наша держава, війна вже принесла колосальні, а для довкілля — катастрофічні.
ГО «Центр екологічних ініціатив «Екодія» разом із профільними науковцями дослідила забруднення земель від воєнних дій, ризики для людей та довкілля, а також можливості відновити ґрунти до безпечного стану. Результати презентували на відкритому вебінарі «Вплив війни росії проти України на стан українських ґрунтів». На основі дослідження та цього заходу фермерський сайт Kurkul.com подав читачам відповіді на найпоширеніші питання про за-бруднення й очищення ґрунтів унаслідок воєнних дій.
Наводився такий приклад. Фахівці Української природоохоронної групи взяли фото з Ізюмського району на Харківщині, де квадратний кілометр поля був засіяний озиминою. Так-от, на ньому нарахували 480 вирв від снарядів калібру 82 міліметри, 547 — від 120-міліметрових та 1025 — від калібру 152 міліметри. Екологи кажуть: тут, на одному квадратному кілометрі поля, в ґрунт потрапило 50 тонн заліза, тонна сполук сірки та 2,3 тонни сполук міді… Це не шматки металобрухну, які можна зібрати і за нагоди здати, а складні небезпечні сполуки, яких не можна навіть торкатися.
Загалом на квадратному кілометрі землі вибухами було вивернуто 90000 тонн ґрунту. Масштаби такої катастрофи просто не сприймає свідомість, адже земля — живий, чутливий до всього організм: у пригоршні ґрунту — до десяти тисяч живих організмів, яких можна розгле-діти навіть у шкільний мікроскоп.
Та річ не лише у фізичному пошкодженні ґрунту, коли його перетоптано, вражено вибухами і високими температурами. Ще одна біда — його хімічне ураження. Вибух кожного боєприпасу, за інформацією вже згаданих фахівців, — це складна і практично не керована хімічна реакція: 100% хімічної частини снаряда потрапляє у довкілля (щось — у повітря, щось — одразу в ґрунт). Так у землі опиняються алюміній, мідь, інші важкі метали. Внаслідок окиснення вибухівки у повітря та ґрунт потрапляють сірка й азот.
Саме сірку екологи вважають чи не найбільш небезпечною для ґрунтів: перша роса або туман — і вона перетворюється на сірчану кислоту, яка все випалює вщент: і рослинність, і черв’яків, і ґрунтових кліщів, і бактерії, і гриби... Все те живе, що формує ґрунт і є його невід’ємною складовою.
У районах інтенсивних бойових дій простежене значне підвищення у ґрунті рівнів ртуті, арсену, цинку, кадмію. Фонові значення більші в 15—30 разів за норму. Систематично підвищений вміст (у 6—8 разів) нікелю, свинцю, барію, фосфору. А в 35% проб фонові значення цих елементів були перевищені у 100 з лишком разів!
Нині рясніють «радісні» новини, мовляв, селяни на місці розривів уже висаджують городину — які молодці! Вчені від таких новин хапаються за голови, адже у складі вирощеного будуть важкі метали, які із ґрунту всотуватимуть рослини. А така їжа точно не принесе користі організму.
Поверхневі забруднення ґрунту здатні переноситися із його вищих шарів углиб і потрапляти в ґрунтові води, а далі — мігрувати на значні відстані. Збільшення площ затоплення і підтоплення при підйомі рівнів підземних вод призводить і до зростання рухливості важких металів. Найбільші показники рухливості серед високонебезпечних елементів у проаналізованих зразках мають мідь, свинець та цинк.
Наразі детальних і масштабних досліджень щодо накопичення важких металів у сільськогосподарських культурах на територіях ведення бойових дій в Україні не проводили — не до того. Та, спираючись на результати аналізів щодо їх розподілу в системі «ґрунт-рослина», йшлося під час згаданого відкритого вебінару, відомо, що вживання вирощеної у таких зонах продукції загрозливе для здоров’я людини. Тож без ретельних досліджень ділянок поспішати з агровиробництвом там не варто.
Концентрований вміст важких металів може порушувати діяльність нервової системи, систем кровотворення і внутрішньої секреції. Хімічні забруднення спричиняють виникнення злоякісних утворень, атеросклерозу та порушення апарату спадковості. Така їжа здатна провокувати генетичні мутації у людей і тварин або ж призводити до безпліддя.
Щодо накопичення, наприклад, важких металів серед сільськогосподарських культур спостерігаються загальні закономірності. Зокрема, найбільш активно споживають важкі метали силосні культури, найменше — бобові, злакові, технічні, визначили науковці.
Як нам рятувати зранені землі? Процес перетворення забруднених ґрунтів у придатну для використання площу називають рекультивацією. Вибір технології рекультивації залежить від характеру та ступеня забруднення, цільового призначення або використання ділянки, що відновлюється, а також від результативності та економічної ефективності цих технологій.
Такої ж думки дотримуються і в Національному науковому центрі «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського». Професор Святослав Балюк каже, що насам-перед слід оцінити стан цих ґрунтів, надати їм певного статусу, а вже опісля шукати шляхи порятунку.
До слова, в Україні вже запрацювала Методика розрахунку шкоди, завданої землі та ґрунтам унаслідок війни.
Лише обстеження та розмінування триватиме щонайменше десятиліття. Витрати ж на відродження ґрунтів сягатимуть сотень мільярдів гривень.
Один із варіантів, які називають учені, — засадження земель рослинами, здатними вбирати важкі метали. Таким чином ґрунти очищуватимуться. Радять також заліснювати їх: деякі з дерев, зазначають співробітники інституту, можуть відновити ґрунт. Це, зокрема, клен, береза, ліщина, дуб… Утім, скільки ресурсів та часу знадобиться, наразі сказати складно.
Для найбільш забруднених територій кращим варіантом науковці все ж вважають повну консервацію землі, яка зазнала катастрофічних пошкоджень, що передбачає припинення або часткове припинення господарської діяльності на ній та вилучення її із сільськогосподарського обігу. Най-кращим варіантом підтримки таких територій стане надання їм природоохоронного статусу.
Практика консервації в Україні використовувалася після Чорнобильської катастрофи, де значну частину забруднених територій визнали природоохоронними. Такий метод ви-ключає будь-яку роботу із ґрунтами та усім, що на них виросло. Випас худоби також забороняється.
Схожим чином свого часу пішла, наприклад, Франція. Територію так званої Верденської битви, де під час Першої світової точилися особливо масштабні бої, назвали «червоною зоною» — там донині заборонено за-йматися сільським господарством. Це 1200 квадратних кілометрів на межі Франції та Бельгії. Влада на місцях каже, що потрібно кількасот років на самоочищення цих земель. І люди, убезпечені законодавством, погодилися з цим.
Дати пошкодженим війною землям спокій і час на самостійне відновлення — це як поцілити одним пострілом у двох зайців. Адже окрім економії на штучному відродженні, можемо ще й виконати вимоги законодавства України щодо запобігання опустелюванню (треба вивести із сільського господарства 15% ґрунтів).
Зрештою, Європейська стратегія захисту біорізноманіття передбачає виведення з обробітку 30% всіх сільськогосподарських земель ЄС, і зробити це слід до 2030 року. Якщо ми йдемо до ЄС, то виконання цієї норми нам не оминути.
Але як сприймуть такий підхід фермери і власники наділів, які жили з того, що давала земля? З людьми, які зазнали не лише моральних, а й величезних матеріальних збитків, доведеться працювати, мабуть, ще більше, аніж із зраненою війною землею.
Підготувала
Ніна ЗАЛЕВСЬКА.
Зранена земля
