Серед українців не спостерігається одностайності щодо того, який порядок — демократичний чи авторитарний — є ефективнішим. Адже думку, що лише виборна демократія, верховенство права та незалежний суд можуть забезпечити порядок у країні, поділяють 42% опитаних. Натомість 23% вважають за можливе поєднувати демократичні та авторитарні практики, а 19% переконані, що кращим для забезпечення порядку є авторитаризм.
Можна було б припустити, що орієнтації на демократію залежатимуть від віку опитаних, зокрема більшу схильність до неї демонструватимуть молоді люди, а меншу — старші респонденти. Проте такої чіткої тенденції не спостерігається. Зокрема, у вікових групах 18—29, 30—39 та 40—49 років приблизно однакові частки опитаних (44—47%) однозначно обирають виборну демократію та верховенство права, а у вікових групах 50—59 і 60 та більше років відповідна частка хоча й менша (39%), але відмінності досить незначні. Так само частки тих, хто орієнтується на авторитаризм, не дуже відрізняються в різних вікових групах.
Деякі відмінності в цьому питанні фіксуються серед жителів різних регіонів України. Зокрема, серед мешканців Сходу нашої однозначна орієнтація на демократію дещо менше поширена (її продемонстрували 33% опитаних), тоді як серед мешканців Центрального регіону вона є найвищою (47%). Утім нижчий показник на Сході формується внаслідок різних підходів — не лише більшої схильності до авторитаризму (її мають 22% жителів Сходу проти 17—18% на Заході та в Центрі), але й вищого рівня невизначеності в цьому питанні (19% порівняно з 12—15% в інших регіонах).
У нашому суспільстві не поширені ані однозначний індивідуалізм та самостійність, ані однозначний патерналізм. Так, лише 1/5 респондентів за-значили, що рівень життя кожного громадянина (окрім непрацездатних) має залежати від нього самого, так само лише 1/5 українців вважають, що держава зобов’язана забезпечити належний рівень життя усім громадянам. Натомість більше половини опитаних (52%) орієнтуються на баланс між цими варіантами, зазначаючи, що рівень життя громадян має однаковою мірою забезпечуватися як державою, так і самими громадянами.
Орієнтація на самостійне забезпечення свого життя більш поширена серед заможніших верств населення — серед них 27—30% підтримують тезу, що рівень життя кожного громадянина (окрім непрацездатних) має залежати від нього самого, натомість у групах незаможних відповідна частка становить 9—16%. І, навпаки, бажання, щоб держава забезпечувала належний рівень життя громадян, продемонстрували 45% у групі дуже бідних, 26% — з низьким рівнем забезпеченості й лише 15—16% більш заможних респондентів. Але навіть серед заможних переважає тенденція до комбінування особистої активності та державної підтримки.
Співвідношення різних орієнтацій дещо варіюється в різних вікових групах. Хоча прагнення поєднувати самостійність та державну підтримку переважає в усіх цих категоріях, однак орієнтація на самостійність поширеніша серед тих, кому до 50 років (24—28% порівняно з 13—19% серед старших осіб), тоді як у старших вікових групах (особливо у віці 60 і старше) більше орієнтуються на державне забезпечення. Такі відмінності цілком зрозумілі, зважаючи на нижчі реальні можливості старших людей забезпечувати себе.
Більшість опитаних (61%) цілковито або скоріше погодилися з тим, що між політичною елітою та народом в Україні існують чималі розбіжності; не згодні з цим твердженням лише 12%.
Подібні уявлення досить рівномірно поширені в різних соціальних групах, деякі відмінності фіксуються лише між містянами й селянами та між жителями різних регіонів. Зокрема, про існування політичних розбіжностей між елітою та народом дещо частіше згадували жителі міст (63% проти 57% серед селян). Також помітно частіше твердження про існування таких розбіжностей підтримували мешканці Центрального регіону (тут з ним згодні 70%), тоді як найнижча підтримка (49%) — у Східному регіоні (при цьому тут і більша частка незгодних — 21%).
Досить поширеною серед українських громадян є думка, що прості люди краще за політиків знають, що і як робити в державі та суспільстві. Зокрема, 51% опитаних були цілком чи скоріше згодні з твердженням, що народ набагато мудріший за політиків, тому політики повинні підкорятися волі народу.
З твердженням, що часто думка простих людей важливіша, ніж думка професійних політиків та експертів, повністю погодилися або скоріше погодилися 48% опитаних. Не згодні лише 1/5 респондентів.
Думки з цього приводу мають певну залежність від рівня матеріальної забезпеченості респондентів. Зокрема, більшу віру в народну мудрість демонструють менш заможні особи (тут така віра поширена серед 60%), натомість багатші ставляться до цього твердження критичніше (серед осіб із задовільним матеріальним становищем 46% погодилися із перевагою народу над політиками, серед заможних осіб відповідна частка становить 48%). Також такі думки частіше поділяють мешканці Центрального регіону; тут обидва вищезазначені твердження підтримали 55%, на відміну від 43-48% в інших регіонах.
Підтримка тез про те, що звичайні люди є більш корисними в політиці та управлінні, пов’язана з освітою респондентів. Зокрема, люди з середньою або неповною середньою освітою більш схильні поділяти такі погляди, а от з підвищенням рівня освіти поширеність таких орієнтацій зменшується. Твердження про бажаність керування країною людьми з народу підтримали 51% респондентів із середньою (неповною середньою) освітою, 43% із середньою спеціальною освітою та 39% із вищою (неповною вищою). Так само 38% респондентів із середньою (неповною середньою) освітою та 28—30% респондентів з вищою освітою висловилися за представництво їх у політиці пересічними громадянами.
Такі популістські погляди більше поширені в групі респондентів із найменшим рівнем матеріальної забезпеченості. Серед останніх 51% погодилися з перевагою простих людей над профе-сійними політиками (на відміну від 39—46% у більш заможних групах), а 41% не проти того, аби їх у політиці представляли не політики, а пересічні громадяни (в групах достатньо забезпечених осіб та заможних такого бажали б 24-25%).
Згода з бажаністю безпосереднього керування країною людьми з народу виявилася більш високою в Західному та Центральному регіонах (44—48%, на відміну від 32—38% на Півдні та Сході). Частка тих, хто віддає перевагу політичному представництву через пересічних людей, вища у Центральному регіоні (34%), а найнижча — в Південному (23%).
Кажучи про реакцію своїх близьких та знайомих на процес мобілізації, респонденти відзначають наявність проблеми ухилення від цього процесу. Зокрема, 25% опитаних зауважили, що більшість з їхнього оточення намагається уникати мобілізації, водночас 47% сказали, що деякі зі знайомих уникають, а деякі готові бути мобілізованими. З огляду на те, що в останній групі респондентів частина знайомих таки готові до мобілізації, можна говорити про те, що готовність до мобілізації перебуває не на низькому, а на посередньому рівні.
Прагнення уникати мобілізації більш поширене у Східному регіоні. Тут 39% опитаних вказали, що більшість з їхніх знайомих, які можуть підлягати мобілізації, намагаються уникнути цього. У Південному регіоні відповідна частка становить 32%, у Західному — 29%, а найменшою (15%) виявилася в Центральному регіоні. Високу міру готовності долучитися до мобілізації відзначала приблизно однакова (5—9%) частка опитаних на Сході, Півдні та Заході і трохи більша (15%) — у Центральному регіоні.
(Друкується зі скороченнями)
Дослідження проводилося методом face-to-face на тих територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії. Опитано 2020 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3% (додаткові систематичні відхилення вибірки можуть бути зумовлені наслідками російської агресії, зокрема вимушеною евакуацією мільйонів громадян).
Про орієнтацію і мобілізацію
