АКТУАЛЬНІ НОВИНИ

 
   

КОНТАКТИ
Інформація повинна бути вільною.
Посилання — норма пристойності.




При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове. Copyright © 2018-2024.
Top.Mail.Ru


 Одеський водопровід: коли з’явилася перша питна вода


12-01-2023, 19:00 |

За іронією долі, Одеса, розташована на березі моря, від початку почала відчувати проблеми з водою, що ставило під загрозу існування молодого міста. І його мешканцям довелося докладати неабияких зусиль, щоб у їхніх будинках з’явилася прісна питна вода.

 

Як перші Одесити вирішували проблему питної води

Відсутність великих прісноводних джерел стала неприємним сюрпризом для перших поселенців у негостинному чорноморському степу. Щоб забезпечити себе хоч якоюсь питною водою, вони почали копати колодязі. Однак ця вода коштувала недешево, а крім того, через близьке розташування до поверхні містила багато шкідливих домішок.

У 1808 році жителі міста звернулися до уряду з проханням про будівництво водопроводу, але столичні чиновники проігнорували це звернення. Тоді вирішенням проблеми перейнялися самі одесити, і купець Яків Тихов, а пізніше інженер-полковник Шишов запропонували проєкт водоводу з Дністра. Губернатор Михайло Воронцов особисто вирушив до Петербурга, зважаючи на те, що уряд підтримає новаторську ідею і не залишить мешканців Одеси без прісної води. Однак його надії не виправдалися — чиновники байдуже знизували плечима, стверджуючи, що будівництво обійдеться надто дорого, а грошей на це у скарбниці немає.

Одесити виживали на дощовій воді

А тим часом одесити, щоб не померти від спраги, пускалися в усі тяжкі, використовуючи для пиття навіть дощову воду. По ринвах і каналах вона стікала з дахів у спеціальні цистерни, де очищалася за допомогою фільтрів з гравію та деревного вугілля. Звідси водовози бочками розвозили її містом. Одесити називали дощову воду «солодкою» і надавали перевагу будь-якій іншій. Однак головним недоліком такої води було те, що вона швидко псувалася, а сам спосіб «працював» лише за умови опадів.

Одеські Фонтани

Нарешті, на радість городян, неподалік моря були виявлені джерела прісної води або, як тоді говорили, фонтани. Залежно від кількості води в них джерела та отримали свої назви — Великий, Малий та Середній Фонтан.

Перший водопровід Пішона та Ковалевського

Час минав, місто розросталося і незабаром вода з фонтанів вже не могла забезпечити потреб городян. У міській думі знову заговорили про водопровід. Втім, ця ідея розбурхувала уяву не лише місцевих керівників, а й комерсантів, бо першою вона обіцяла вічну подяку одеситів, а другим — казкові прибутки. До міської думи почало надходити безліч проєктів водопроводу, проте вони або не враховували місцевих реалій, або були надто дорогими.

З мертвої точки справа зрушилася тільки тоді, коли власник фабрики пудри Пішон і відставний ротмістр Віттенберг запропонували провести водопровід в Одесі від джерел Великого Фонтану власним коштом. Можливо, вирішальним став саме фінансовий момент, оскільки згода міської влади була негайною.

Коли почалося будівництво, з’ясувалося, що план планом, а технічних знань ентузіастам катастрофічно не вистачає. Роботи рухалися повільно, а тут ще в розпал робіт помер Пішон. Можливо, водопровід так і не був би збудований, якби в кампанію не включився купець з Таганрога Тимофій Ковалевський, який узяв на себе всю відповідальність за будівництво.

 

Він спорудив водонапірну вежу і насосну станцію, обладнану за останнім словом техніки — паровими машинами та поршневими насосами. Замовленими за кордоном чавунними трубами вода надходила до металевого резервуару ємністю 1000 тонн, що знаходився на розі Старопортофранківської та Великої Арнаутської вулиць.

Ставлення одеситів до води з першого водопроводу

У одеситів було стійке упередження проти водопровідної води, яку вони називали «машинною». З більшим полюванням вони, як і раніше, користувалися дощовою водою з цистерн. А тут ще робітники Ковалевського, намагаючись збільшити потік води, зачепили соляний ключ, і водопровідна вода набула гіркувато-солоного присмаку. Після цього «машинна» вода почала користуватися ще меншим попитом.

На додаток до неприємностей зсув пошкодив будинок водонапірної станції. Справи Ковалевського почали йти дедалі гірше, і, зрештою, він опинився на межі банкрутства. За легендою, підприємець піднявся на збудовану ним водонапірну вежу та кинувся звідти на каміння…

Другий водогін з Дністра

Після загибелі Ковалевського стало ясно, що його водогін довго не проживе, і одеситам знову довелося замислитися над тим, як не залишитися без води. До міської думи знову почали надходити пропозиції та ідеї — одна одною фантастичніші. Чиновники тільки за голову хапалися: як з усіх цих креслень та пояснювальних записок вибрати той єдиний проєкт, який раз і назавжди вирішить проблему прісної води у місті.

Цього разу ситуацію врятували петербурзький купець Вільгельм Швабен та англієць Джон Моор. Їхня ідея була не новою — вони пропонували провести до Одеси воду з Дністра. Крім того, за їхнім проєктом вода повинна була надходити та на міські околиці, чого не було навіть у столиці. І міська влада, яка 60 років тому відхилила схожу пропозицію одеситів, цього разу схопилася за неї, як за рятівну соломинку.

Тепер до створення одеського водопроводу залучили найсерйозніші закордонні компанії, одна з яких «Джозеф Квік та син» розробляла схожі проєкт для Лондона, Берліна, Антверпена та інших міст Європи.

Початок будівництва другого водопроводу

Восени 1872 року будівництво другого одеського водопроводу почалося з копання траншей і укладання труб. Місто набуло до болю знайомого вигляду — переритих вулиць, які під час дощу перетворювалися на справжню трясовину, нагромадження труб, крики робітників, гуркіт возів. Будь-яка поїздка, навіть на невелику відстань, перетворювалася на подобу «російської рулетки» — ні кучер, ні пасажири гадки не мали, чи екіпаж доїде до місця призначення або застрягне в черговому «грязьовому капкані».

Проте городян втішало те, що будівництво йшло досить швидкими темпами. Устаткування для водопроводу та захищені від іржі чавунні труби закуповували за кордоном. На випадок погодних катаклізмів чи непередбачених обставин було обладнано запасні резервуари, де зберігався «недоторканний запас» води. Першими отримали воду мешканці Молдаванки, Слобідки та Пересипу, а за рік — мешканці хуторів.

 

Відкриття другого одеського водопроводу відбулося 9 вересня 1873 року на Соборній площі. Опівдні одесити, що зібралися, побачили, як вистрілив вгору блискуча всіма кольорами веселки перший струмінь відкритого тут фонтану.

Через рік водогін перейшов у власність міста. Щоправда, як водиться серед темпераментних жителів півдня, трапилося це не без скандалу та взаємних закидів між будівельниками та міською владою. До лайки включилися навіть деякі англійські газети. Проте все це не змогло затьмарити радість одеситів від появи у місті надійного водопостачання.

Водопровід з Дністра в цифрах 

При будівництві водопроводу чавунні труби в траншеї укладали вручну, що зараз може здатися справжнім подвигом. Вага однієї такої труби перевищувала 1,5 тонни, а довжина досягала 4 метрів.

Щоб зрозуміти, яку титанічну роботу проробили будівельники, досить згадати, що вони проклали 257 кілометрів труб.

Потужність побудованого водопроводу становила понад 2 млн відер на добу, а тривалість роботи — не менше 6 годин на день.

Всеросійський з’їзд фахівців водопровідної справи заснував одесит

Наприкінці XIX століття в країні стали проводити водопровідні з’їзди. Ініціатором цього починання став головний міський інженер Одеси Василь Зуєв.

У 1899 році в нашому місті відбувся четвертий всеросійський з’їзд фахівців водопровідної справи. Він пройшов у великій залі міської думи. Тут було вирішено багато теоретичних та практичних питань стандартизації, фільтрації та вимірювання витрат води.

Як в Одесі з’явився колодязь із пам’ятником

 

Колодязі, з яких колись одесити добували воду, можна побачити в місті досі. Донедавна така криниця знаходилася по вулиці Дерибасівській №3, в якій колись жив відомий одеський скульптор Микола Блажков.

Відповідно до міської легенди, шанувальники есперанто з Болгарії замовили йому бюст творця цієї мови Людвіга Заменгофа. За готовою скульптурою в обумовлений час ніхто не приїхав, і погруддя скромно лежало в кутку двору, лякаючи його мешканців. Щоб шедевр не пропадав даремно, заповзятливі сусіди вирішили використати його з розумом — притиснути кришку колодязя, який зберігся з незапам’ятних часів і викликав нездоровий інтерес у місцевих дітлахів.

Через кілька десятків років колодязь таки заклали камінням, проте пам’ятник Заменгофу залишили на колишньому місці, спорудивши для нього постамент. На згадку про скульптора біля нього завжди стояли живі квіти.

Ирина Сорокина



Газета: Одесская жизнь
 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.