Майбутнє українського села: як його відбудовувати після руйнувань

У селі – 2,2 тис. жителів, там був спадок від СРСР: окремі будівлі школи, дитсадка і будинку культури. Для такого невеликого населення це надлишково, бо громада не має ресурсів підтримувати три окремі установи. Архітектори запропонували об'єднати ці функції в один комплекс – "центр села", де школа, дитсадок і будинок культури діють разом, маючи спільні простори (актова зала, їдальня).

Інша проблема – відсутність управлінського апарату – жеків. У багатоквартирних будинках без конкретного господаря з'являється занедбаність, тому архітектори запропонували відмовитися від типових двоповерхових "хрущівок" і замінити їх таунхаусами – невеликими житловими блоками, де кожен має власну приватну зону відповідальності. Це стимулює догляд за територією і формує інше ставлення до простору.

Планувальну структуру села – ортогональну сітку 18 століття – залишили без змін. Усі нові рішення ґрунтувалися на збереженні візуальної спадковості: світлі кольори стін (традиційна глиняна або білена забудова), дах під керамічну черепицю теракотового відтінку, єдиний дизайн-код для всієї громади.

"Це робить Посад-Покровське впізнаваним і гармонійним, близьким до середземноморських поселень за духом, але з українським характером", – переконаний Столовий.

У забудові зберегли традиційний південний тип подвір'я. Кілька будівель (хата, кухня, сарай) утворюють внутрішній дворик, що захищає від вітру та спеки, з фруктовими деревами й тінню. Це не лише практичний, а й емоційно важливий елемент простору.

Ніхто навіть не пробував говорити

Відбудова "забуксувала" на етапі реалізації: за рік вдалося підписати лише сім договорів, хоча йдеться про приватну власність, де згода мешканців обов'язкова. На думку Столового, середня ланка представників державних органів не впоралася з комунікаціями і не пояснила, що відбудова понад 700 об'єктів потребуватиме багато часу і роботи, особливо юридичної.

"Коли почалася стадія відновлення – укладення договорів, підготовка до ремонту будинків – усе сповільнилося. Люди просто не розуміли, що відбувається, бо роз'яснювальна робота тривала забарно. У частини людей, з якими ми спілкувалися, сформувалося відчуття, що їх хочуть обманути. Вони щиро вважають, що вони не потрібні державі. Ми чули це постійно, коли приїжджали", – пояснює представник "Архіматики".

Столовий пригадує історію про 85-річного чоловіка, який повернувся у свою хату без однієї стіни. Він збирався її "трохи підремонтувати", забрати дружину з Житомирщини і разом доживати тут.

"У цього чоловіка є мотивація, енергія, бажання жити. З такими людьми можна домовитися, але незрозуміло, чому так не сталося", – каже архітектор.

Кутки замість вулиць

Основна ідея проєкту відбудови Посад-Покровського від команди "Архіматики" – не "цивілізувати" село за міськими зразками, а навпаки – зрозуміти і підтримати його власну логіку життя. Столовий називає "шовіністичним" підхід, коли село вважають недорозвиненим і намагаються зробити його "схожим на місто".

"Поновлення села має ґрунтуватися на повазі до місцевої культури, пам'яті і матеріальності, щоб людям, які втратили свої домівки, повернули не лише будинок, а відчуття дому", – каже він.

Дослідник наголошує: сільський спосіб мислення відрізняється від міського. Це інша логіка життя, яку держава (що Україна, що Совєтський союз) системно ігнорувала, насаджуючи адміністративні стандарти, які працюють у місті, але не в селі.

"Людина в селі не живе на вулиці Шевченка, 25, як у місті. Вона живе "на кутку" – у певному соціальному осередку. Наприклад, я – з Яєшнівки, хтось – із Сороківки, хтось – зі Старого Одесу, але всі ми з одного великого села Козіївка. Це не просто географічний поділ, це соціальна логіка, спосіб організації громади. Держава ніколи цього не враховувала", – пояснює Столовий.

"Куток у селі – це маленький соціум на 150-200 людей. Ця цифра не випадкова: британські антропологи дослідили, що людина фізіологічно здатна підтримувати сталі зв'язки приблизно з двома сотнями інших. У селі це проявляється природно: усі знають усіх, кожен орієнтується в психотипах сусідів, знає, як з ким порозумітися", – продовжує він.

У центрі кожного кутка є "вигін" – відкрита ділянка, до якої виходять будинки. Колись сюди виганяли молодняк худоби, але насправді це був єдиний контрольований публічний простір, де всі "свої". Простір, який створював відчуття безпеки, бо його межі окреслені хатами, а не парканами.

Саме на вигоні відбувалися сходки: збори мешканців. Це своєрідна сільська демократія: люди разом вирішували, що робити, як жити далі. Без жодних указів зверху. У радянський період сходки вважали небезпечними, тому цю форму самоорганізації свідомо придушували.

Фінансова стійкість громад

Зараз багато сіл зруйновані або пошкоджені війною. У громад немає достатньо ресурсів, щоб відновити свої поселення, тому втручання держави неминуче. Як це зробити коректно?

Підхід "накази зверху вниз" мають замінити горизонтальні зв'язки, а фінансову стійкість громади буде забезпечувати креативна економіка. Столовий пояснює, як це може працювати, на прикладі свого села Козіївка на Харківщині.

Він створив у селі щось на кшталт мікроковоркінгу. "Туди приходять місцеві й розповідають, що вони вміють робити. Ми це називаємо просто: "затія". Хтось уміє випалювати, хтось – сушити трави, хтось – робити віники.

Наприклад, Микола все життя плете віники: сіє просо, сушить, в'яже, продає в райцентрі за 50 гривень. Його віники програли конкуренцію фабричним за 45 гривень. Проте унікальність не у вінику, а в тому, як Микола плете: у техніці, у майстерності.

Ми запропонували йому сплести абажур. Він здивувався, бо ніколи не пробував, але погодився. Минуло трохи часу – і Микола, який колись продавав віники по 50 гривень, тепер робить абажури, що продаються по 2 тисячі євро", – розповідає Столовий.

За його словами, таких "Микол" у Козіївці вже шість, родинні справи стали маленькими центрами виробництва. Ще дванадцять – у процесі. "У цьому я бачу справжнє майбутнє села. Українське село – це не про занепад, а про творчість, креатив і вміння з нічого зробити щось. Треба просто змінити точку зору: побачити не "руїну", а ресурс", – каже Столовий.

Свого часу Фінляндія зробила подібне: інвестувала в місцевих майстрів, у творчі центри і зараз відома як країна креативних людей. Ручна робота – це не щось "дрібне" й "дешеве", а найбільша додана вартість, те, що у світі цінується найдорожче, додає він.

Архітектор іноді особисто фінансує маленькі справи, називаючи це "венчурним інвестуванням в село". Запустити один цикл виробництва коштує в середньому 50 тисяч гривень. Люди повертають гроші, коли починають заробляти.

"Так у селі з'являються центри виробництва меблів, трав'яних чаїв, свічок, тканих речей, абажурів, а вже потім туди приходять дороги, інфраструктура і розвиток. Бо все починається не з дороги, а з людини, яка знає, для чого вона тут живе", – розмірковує Столовий.

Поширювати цей досвід нав'язуванням не спрацює, додає він, має бути горизонтальний принцип взаємодії. "У кожному селі є активісти, небайдужі люди. Часто ці люди не знають, з чого почати. Якщо показати їм живий приклад – він швидко пошириться", – резюмує дослідник.