Подяка сьогодні  і невизначеність у майбутньому. Захисники України в осередку НСЖУ

В Одеській регіональній організації НСЖУ відбулася незвичайна зустріч військових та військових медиків. Протягом зустрічі присутні ділилися своїми враженнями від перебігу і наслідків цієї війни та намагалися сформувати плани на майбутнє. Зустріч відкрив Голова Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій Работін. – Ми бачили вчора був серйозний приліт. І мої колеги журналісти сьогодні збирають матеріали. Вони знімають, то що було пошкоджено в результаті ракетного удару, щоб показати майбутнім студентам, які прийдуть навчатися до відновленого вузу. Покажуть, в якому стані він був сьогодні. Про це буде знятий документальний фільм. «Сьогодні у нас в гостях Олександр Наговіцин – військовий медик, після медичного училища, університету  закінчив військово-медичну академію. Максим Кушнір – ветеран, який служив у лавах ЗСУ понад 10 років. Василь Рибак – кандидат медичних наук, спеціалізація щелепо–лицева хірургія, випускник нашого славетного Київського медичного інституту. І, звичайно, тут присутня Дора Наговіцина, мама нашого старшого лейтенанта, який зараз проходить реабілітацію в Одесі», – розпочав обговорення Юрій Работін «Олександр перебував одинадцять місяців у полоні. Максим три місяці. У кожного із хлопців є сім'я. Василь Анатолійович сказав що в нього четверо дітей у нашого Максима Кушніра – троє дітей.

Почнемо нашу зустріч з хвилини мовчання, зважаючи на те, що зараз іде війна і ми повинні вшанувати пам'ять усіх загиблих в цій війні, наших друзів, побратимів  – тих, кого ми не знали, всіх загиблих у цій жорстокій війні.

Завдяки зусиллям Збройних Сил України і, в тому числі, громадськості Одещини  наші діти повертаються. Мені приємно, що пані Дора теж завітала до нас. Адже, це наші діти, які потроху починають повертатися у свої домівки,  і ми повинні дбати про кожного.

Олександр усе життя своє присвятив медицині. Він мені розказував що на п'ятому курсі вже підготував матеріали для майбутньої  кандидатської дисертації. Але зараз він буде міняти свій профіль – тепер це буде реабілітація, але він сам все розповість.

 Олександр, розкажи нам, як ти одинадцять місяців був у полоні, як це відбувалося. Наскільки я розумію, коротко про це розповісти неможливо. Я розмовляв з багатьма хлопцями, твоїми однолітками, і вони кажуть, що через деякий час вони напишуть про це книги, але зараз потрібно поставити жирну крапку у цій страшній війні. Щоб не було того, що відбувається! Розкажіть про свої відчуття від пережитого у полоні».

 «Якщо говорити про полон, то перші чотири з половиною місяця ми були розміщені  в смт Оленівка, там барачна система, в бараці нас було близько шістсот чоловік. До речи, сама колонія розрахована на двісті  ув'язнених. Повторюсь, нас тільки в одному бараці було близько шістсот чоловік. Протягом місяця наших бійців рядового і сержантського складу вивезли на інші території підконтрольні Росії. Нас у бараці залишилось 200 чоловік. Загалом це був концтабір. Були створені робочі команди, одні працювали на місті, інші виїжджали до Маріуполя, там викопували тіла. Весь основний склад морили голодом, згодом і нас розформували, вивозили трьома партіями. Так я опинився в місті Старий Оскол у СИЗО № 2. Спочатку я сидів в одиночній камері, потім мене з офіцером-юристом відправили до чотиримісної камери, де я і перебував до обміну. Режим перебування був такий: о шостій ранку підйом, наведення порядку, сніданок, прогулянка, обід після обіду чи до обіду це як вийде, визивали на допит, вечеря, вечірня перевірка о десятій вечора – відбій», – розповів Олександр Наговіцин. «Мій полон неможливо порівнювати з полоном мого побратиму, бо він був значно коротше,  та і я перебував у військовому шпиталі з тяжким пораненням в місті Донецьк. Наді мною особисто не знущались, тому що вже не було куди далі. Але над хлопцями, які були легко поранені, знущались – представляли зброю до скроні і здійснювали клацання. Режим перебування у шпиталі був жорсткий, з палати нікуди не випускали, годували погано, хлопці інколи втрачали свідомість, телефонувати додому не дозволяли», – розповів Максим Кушнір. «Багато військових медиків ще знаходяться у полоні. Я тільки знаю, що з тридцяти моїх знайомих звільнили тільки п’ять. А про багатьох я взагалі не знаю»,  – добавив Олександр Наговіцин.

«Треба більш приділяти уваги визволенню медиків, музикантів, то б то – не комбатантів. Особливо важливо скоріш направляти додому тяжко поранених. Україна багато робить для цього. Але російська влада не поспішає з їх визволенням», – підтримала сина Феодора Наговіцина. "В першу чергу необхідно сказати, що це велика трагедія, яку ми будемо спостерігати ще багато-багато років. Серед наших хлопців з важкими пораненнями, нажаль, кількість молодих хлопців, які потребують реабілітації, буде тільки зростати. Хочу відверто сказати, що це для мене велика честь, я до кожного з них відношусь як до рідної людини.

Постійно знаходимося у пошуку нових технологій, які могли би надати змогу краще робити свою справу в лікуванні та реабілітації наших пацієнтів та поверненню всіх до суспільного життя.  Я дуже вдячний, що ви нас познайомили з Олександром, ми обов’язково будемо співпрацювати в подальшому. З власного досвіду знаю – медики, які мають досвід роботи лікування воєнних травм, порядні люди, які повинні працювати поряд з нами. Хочу висловити велику подяку за їх вклад. Ми будемо в подальшому приділяти більше уваги реабілітації, тому що, як найменше, тридцять років нам потрібно буде над цим працювати», – розповів Василь Рибак.  «Ви знаєте, свого часу, під час АТО ми об’їздили майже всі військові шпиталі України. Їздили з концертними програмами, гуманітарною допомогою. Ми бачили хлопців, які були поранені, але вони дуже швидко отримували необхідну медичну допомогу, а якщо потрібно було, то вони доставлялися до Київського шпиталю. Хочу подякувати сьогодні хлопцям, які прийшли до нас. Ми познайомились недавно завдяки пані Катерині, яка знаходиться зараз тут, і вже знайшли багато спільного для подальшої роботи. Без реабілітації неможливо, я пам’ятаю 1987-1988 роки, коли ми зустрічали хлопців з тієї війни в Афганістані, потім була Косівська трагедія, і завжди була потрібна реабілітація, потрібна вона і сьогодні», – зазначив Юрій Работін. «Мені приємно що на День журналіста до нас завітали польські колегії, ми  розповіли їм проте, як українські журналісти захищають свою землю. Тільки за час війни 63 журналіста загинуло. Ми зробили тут в офісі НСЖУ невеличкий стенд, де відображений вклад журналістів регіону у справу захисту України. Тут відображені не всі. Не про всіх можна розповідати сьогодні, але з часом, ми про них розповімо, напишемо книги, і це стане часткою нашої історії.

Хочу показати дві книги, перша це – «Журналісти на передовій», в якій відображені спогади журналістів, а друга, це моя книга «Слово для слова» яка присвячена моїй творчій діяльності з самого початку і по сьогодення», – додав Юрій Работін.

Катерина Нагорняк, представник Південного оперативного Козацького округу урочисто вручила подяку військовому медику Олександру Наговіцину.

«Для мене особисто – це великий біль! Мій батько був командиром одного з штурмових батальйонів, він все це пройшов на своєму особистому досвіді. А зараз ми бачимо, як наймолодші і найбільш талановиті, як це звичайно буває, страждають першими. Зі свого боку, ми і мої колеги підготували різні програми з реабілітації і подоланні, у тому числі, посттравматичного синдрому, але найголовніше ми ставимо за мету, щоб хлопці швидше соціалізувалися і повноцінно поринули у суспільне життя. У нас розроблені програми спільно з Володимиром з навчання і перенавчання новим професіям.  Ну і повторюся, щодо зняття посттравматичного синдрому, у нас все для цього є: і біоенергетичні хвильові прилади та препарати, які сертифіковані на території України,  в деяких випадках є і європейська сертифікація. Також  у нас розроблені і аптечки для ВСУ і препарати для лікування певних видів поранень, але ніхто їх не пускає до широкого застосування. Мабуть, можновладці не зацікавлені у застосуванні нових технологій у процесі реабілітації військовослужбовців. Зі свого боку, ми за свій рахунок передали біля чотирьохсот препаратів до ВСУ, результати задовільні. Але наші можливості обмежені.  Потрібна допомога», – підкреслив представник центру реабілітації з міста Дніпра Володимир Беляков.