АКТУАЛЬНІ НОВИНИ

 
   

КОНТАКТИ
Інформація повинна бути вільною.
Посилання — норма пристойності.




При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове. Copyright © 2018-2024.
Top.Mail.Ru


 Війна імені Овертона


7-05-2024, 19:00 |

Зеленський і Залужний. Байден і Трамп. Макрон і Шольц. Путін і Пушкін. Гітлер і Черчилль… Російсько-українська війна змушує щодня згадувати десятки імен та прізвищ як наших сучасників, так і славетних покійників.

Але, мабуть, головним незримим героєм великої війни можна назвати Джозефа Овертона – американського юриста та громадського діяча, який запропонував знамениту концепцію "вікна дискурсу".

 

Як відомо, Овертон міркував про існування допустимого діапазону ідей у суспільстві, медіа та політиці. А його послідовники використовують спеціальну шкалу, що дозволяє класифікувати ідеї за ступенем їхньої допустимості для публічного обговорення: "немислимі" – "радикальні" – "прийнятні" – "розумні" – "популярні" – "чинна норма".

За звичайних умов будь-які, навіть незначні зрушення "вікна Овертона" займають масу часу і сил. Однак у періоди великих історичних потрясінь воно трансформується з неймовірною швидкістю. І повномасштабна війна в Україні стала найяскравішою ілюстрацією цього процесу.

Російсько-українське протистояння 2022–2024 років не має аналогів у світовій історії ХХІ століття. Нічого подібного людство не бачило з часів восьмирічної ірано-іракської війни у 1980-х.

Якихось три роки тому такий сценарій вважався просто немислимим. Причому немислимим він був не лише для мільйонів українців, а й для країни-агресора.

"Популярною" та "нормальною" для тодішнього російського суспільства була ідея маленької переможної війни à la Грузія-2008 чи Крим-2014. Ідея того самого бліцкригу із захопленням Києва за три дні, до якого готувалися в Кремлі. Путін ніколи не відзначався хоробрістю, він звик розправлятися зі слабкими – і навряд чи зважився би на вторгнення 2022-го, якби мав уявлення про реальну силу ЗСУ та масштаби майбутнього українського спротиву.

Але варто було повести війська на Київ, як на допомогу російському диктатору прийшла сама війна. Сама війна почала трансформувати "вікно Овертона" та крок за кроком розсувати рамки допустимого. 

Хоча початкові кремлівські плани повністю провалилися, це не призвело до краху путінського режиму. Затягування великої війни на роки, безпрецедентні міжнародні санкції, колосальні втрати на полях битв, удари у відповідь по території РФ – все це поступово перекочувало з категорії "немислимого" для росіян у категорію "нової норми".

Попри українські та західні очікування, держава-агресор не впала і змогла адаптуватися до наймасштабнішої війни планети за останні сорок років.

Ба бльше, за 26 місяців кремлівська агресія в Україні знищила поняття "немислимих" методів ведення війни. Російські бомби та ракети розбили вщент цю частину "вікна Оветорна".

Військові злочини проти українців, які в Москві спочатку намагалися заперечувати, а потім почали виправдовувати, невблаганно розширюють рамки дискурсу та розчищають дорогу для інших, ще страшніших злочинів.


Ядерні удари по Україні? Хімічні атаки проти мирного населення? Масові етнічні чистки на захоплених українських територіях? Всі ці сценарії більше не є "немислимими". У найкращому разі вони стали для фашистської Росії "радикальними". А в найгіршому – наблизилися до "прийнятних".

Сьогодні агресор готовий використати проти України методи, про які три роки тому не думав навіть він сам.

Однак масштабне військове протистояння змінило не лише нашого ворога, а й нас. Кожен місяць великої війни приносить в Україну нові метаморфози, скорочуючи простір "немислимого" та розширюючи межі "прийнятного" та "нормального".

Насамперед це стосується особистих прав та свобод громадян, які українська держава змушена обмежувати через російську агресію.

Три роки тому до категорії "немислимого" для України входили і масова недобровільна мобілізація, і полювання на втікачів на західному кордоні. Але зараз це нова норма: сьогоднішня Україна визнає такі методи хоч і жорсткими, але виправданими та необхідними для виживання країни та нації.

Приблизно те саме можна сказати і про каральні заходи проти українських чоловіків за кордоном, запроваджені у квітні 2024-го. Такий крок виглядав немислимим не тільки до повномасштабного російського вторгнення, а й у період великої війни. А тепер Україна фактично переймає досвід сусідньої Білорусі, де ще 2023-го вирішили покарати власних громадян за кордоном, відмовляючи їм у видачі паспортів.

Ніде правди діти, для частини українського суспільства трансформація "вікна Овертона" після 24.02.2022 стала справжнім подарунком долі. Багато ідей, які до повномасштабного вторгнення виглядали щонайменше "радикальними", дуже швидко перейшли в розряд "популярних" та "нормальних". 

Саме так вдалося втілити в життя мрії про деколонізацію та дерусифікацію. Ще три роки тому тотальне вилучення російськомовних книг із українських бібліотек – незалежно від їхнього змісту – здалося б чимось немислимим. Але на тлі ракетних ударів РФ ця практика легко стала новою нормою.

Як відверто зауважив письменник та активіст Андрій Любка, "ми отримуємо фантастичні речі – ті, про які раніше думалося у контексті "не за мого життя". Ті, про які мріяли в утопічних фантазіях, але розуміли, що на практиці це втілити майже нереально".

Завдяки російській агресії проти України речі, які до того відчувалися як фантастичні, стають реальністю. Проте як далеко здатний зайти цей процес? Чи має він якісь межі?


Мобілізація юнаків із 18–20 років; закриття кордонів для жінок; тотальна військова цензура – на сьогодні всі ці ідеї в Україні залишаються "радикальними" та не дотягують до рівня "прийнятних". Іноді вони з'являються в публічному просторі, але поки що їх наважуються озвучувати лише деякі спікери та блогери. З цієї ж серії трудові табори для ухилянтів – ідея, яку запропонував відомий волонтер, військовослужбовець і громадський діяч Юрій Касьянов.

Але що жорстокіший характер прийматиме війна, що сильнішим буде ворожий натиск, то з більшою ймовірністю сьогоднішнє "радикальне" виявиться "прийнятним" – з наступним перетворенням на "розумне" і "нормальне".

Причому не факт, що після завершення активної фази війни наше "вікно Овертона" зазнає зворотних метаморфоз і знову наблизиться до довоєнного стандарту.

Нині найпохмуріші сценарії українського майбутнього пов'язані з військовою поразкою. З окупацією більшої частини нашої країни. З перетворенням України на російський протекторат. З використанням українців як гарматного м'яса в майбутніх імперських війнах.

Але навіть впевнена перемога Києва у протистоянні з Москвою ще не гарантує, що наші повоєнні уявлення про "нормальне" співпадатимуть з уявленнями демократичної та ліберальної Європи.


Уявімо країну, яка здобула перемогу в багаторічній війні за незалежність. З того часу вся повнота влади належить ветеранам визвольної війни. Вибори відкладено на невизначений термін з міркувань національної безпеки. Служба в армії обов'язкова як для чоловіків, так і для жінок. Кордони повністю закриті. Ситуація зі свободою слова – одна з найгірших на континенті.

Саме такий стан справ у незалежній Еритреї, де з 1990-х років править Народний фронт за демократію і справедливість – наступник Народного фронту звільнення, який протистояв кривавому ефіопському диктатору Менгісту Хайле Маріаму. І, звісно, представники еритрейського керівництва охоче вимовляють промови про свободу, але мають на увазі свободу нації та Батьківщини, а не окремих індивідів.

Чи можна уявити щось подібне в Україні майбутнього? До повномасштабного російського вторгнення в початковий період великої війни ми могли б сміливо оголосити такий сценарій "немислимим". Але тепер його можна назвати лише "дуже радикальним". І, на жаль, ніхто не дасть гарантії, що згодом він не перейде до категорії "прийнятного".

МИХАЙЛО ДУБИНЯНСЬКИЙ

Джерело


Газета: Слово
 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.