Роздуми до зауваження: консенсус чи конфлікт?

Нещодавно Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь зауважив на необхідності привести у відповідність до мовного закону гімн Одеси, у якості якого рішенням Одеської міської ради затверджено «Песню об Одессе» з оперети Дунаєвського «Біла акація», і це змусило мене у черговий раз замислитися про ситуацію, що склалася сьогодні в Україні навколо мовного питання.

Я цілковито підтримую пана Креміня та його діяльність стосовно дотримання норм Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», але маю зазначити, що у цьому Законі є багато питань і аспектів, що вимагають уточнення, роз’яснення та диференційованого підходу.

Не можна забувати, що мета державної мовної політики — це найбільш повне і ґрунтовне приведення її законодавчої бази до реальних потреб та правових гарантій людини (мовних груп та етнічних спільнот), а також до міжнародних вимог і наявної ситуації у суспільстві.

У одному з своїх інтерв’ю Тарас Кремінь зазначив наступне: «…Звичайно, що ми будемо реагувати, як це визначено законом. Бо негоже сьогодні… жонглювати українським законодавством. Це не цирк. І ми — цивілізована, правова країна. Тобто треба діяти і працювати так, щоб громадяни України були задоволені роботою своєї влади». Слушна думка. Але як привести законодавство у відповідність до потреб людей?

Мовні та етнічні проблеми турбують нині більшість держав, бо країн суцільно одномовних у світі майже немає. Стан мовної сфери України великою мірою визначається особливостями її національної історії, є наслідком тієї мовної політики, що здійснювалася попередніми режимами. На цей час його можна охарактеризувати так: «між конфліктом і консенсусом». Адже, мовна ситуація та статус мов в країні постійно перебувають у центрі протистояння політичних сил та громадськості, і це, дійсно, свідчить про наявність проблем. Неможливо допустити, щоби політизація мовного питання спричинила громадянській конфлікт. Нам потрібно змінити стан «конфлікт і консенсус» на «консенсус і компроміс».

Для цього, перш за все, вимагає доопрацювання Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Його необхідно узгодити із потребами людей, зокрема етнічних груп, привести у відповідність до історичного буття народів України. Наголошу ще раз: частина положень діючого Закону часом вступає в протиріччя з іншими законодавчим актами та Конституцією України (ст.10), і це необхідно збалансувати та гармонізувати.

Закон неодноразово піддавався критиці з боку Європейського союзу. Ряд ґрунтовних претензій та зауважень виклала у своєму рішенні Венеціанська комісія. І хоча зазначена комісія у своїх рішеннях прописує рекомендації, а не зобов’язання, ігнорувати їх неможна.

На мою думку, необхідно, перш за все, зважити на процеси, що відбуваються сьогодні у країні — адміністративно-територіальна реформа, зокрема земельна, децентралізація, передача повноважень і відповідальності від центральної влади на місця задля підтримки повноцінного життєвого середовища для громадян, надання їм якісних та доступних послуг в усіх сферах (зокрема мовній), становлення інститутів прямого народовладдя, узгодження інтересів держави та територіальних громад.

За таких нових умов було би доцільно, аби Уповноважений із захисту державної мови фахово проаналізував діючий Закон та запропонував відповідні зміни до мовного законодавства, які би скасували розбіжності, поклавши у основу саме принцип консенсусу та компромісу.

На цей час, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 26, частина 1, пункт 49 «Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад») гімн територіальної громади міста є офіційним символом місцевого самоврядування, частиною міської символіки, яка відповідно затверджується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Таку ж сферу компетенції місцевого самоврядування визначає і Європейська Хартія місцевого самоврядування (ст. 4: повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування… не можуть обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом).

Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин зазначає, що «…охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи, що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності… враховуючи специфічні умови та історичні традиції різних регіонів європейських держав».

Отже, як бачимо, питання щодо Гімну міської громади мають вирішувати виключно депутати міської ради.

А зараз звернемося ще до одного об’єктивного джерела — історії.

Композицію «Пісня про Одесу» з оперети «Біла акація» затвердили офіційним гімном міста рішенням Одеської міської ради у 2013 році. Цьому, доречі, передували громадські слухання.

Легендарна оперета, поставлена у 1956 році на славетній сцені Одеського театру музичної комедії, стала візитною карткою нашого міста. У 1957 році за виставою був знятий фільм. Після виходу його на екрани, артисти, які виконали в ньому головні ролі, назавжди стали улюбленцями публіки. Хочу зазначити, що це були наші українські артисти, актори Одеської музкомедії — легендарний Михайло Водяний (як вказано у Вікіпедії, «український артист оперети»); народна артистка України, почесна громадянка міста Одеса Євгенія Дембська; заслужені артисти України Ідалія Іванова та Віктор Алоїн тощо.

Фільм, як і пісня, про вічні, поза часом і політикою, цінності: любов, праця, дружба.

Його сюжет оповідає про китобійну флотилію, яка йде в далеке плавання, а вдома на моряків чекають рідні, кохані і друзі. Одесити пам’ятають, якою важливою, знаковою подією завжди був для міста прихід флотилії, і як її зустрічали всі, від малого до великого.

Одеса — справжнє українське місто, вітчизняні ворота до світової економіки. І в цьому не має жодних сумнівів. Саме нащадки українських козаків ставали на одеській землі відомими творцями і науковцями. Згадаємо архітектора Федора Неcтурха, який як головний архітектор міста спроектував багато відомих в Одесі будинків, зокрема будівлю національної наукової бібліотеки; композитора і поета Петра Ніщинського; етнографа та автора російсько-українського словника Михайла Комарова. У нашому краї жив і вчителював Іван Семенович Нечуй-Левицький, який написав тут автобіографічну повість «Над Чорним морем» з життя української інтелігенції Одеси. Із Одесою пов’язано багато імен українських політичних і громадських діячів,зокрема Івана та Юрія Лип. Саме в Одесі в 1905 році було відкрито перше товариство української культури «Просвіта», і саме в нашому місті на вірші великого Шевченка композитором Крижанівським був написаний духовний гімн «Реве та стогне Дніпр широкий». Цей перелік міг би бути нескінченним.

Одеська ідентичність — це ідентичність портового міста, поліфонічну культуру якого треба вписувати в український культурний контекст, оминаючи гострі кути та конфліктні історичні міфи. І «Пісня про Одесу» у якості гімна міської громади ніяк не протирічить українському менталітету та традиціям міста. Треба усвідомлювати, що специфічність мовної сфери, яка історично склалася тут, зумовлює потребу у її демократичному регулюванні, а це може бути досягнуто лише на засадах законності і дотримання відповідних прав громадян.

Піднявшись легендарними Потьомкінськими сходами, можна побачити як француз дюк де Рішельє простягає руку і своїм доброзичливим жестом ніби промовляє: «Ласкаво запрошуємо у місто! У нашу мудру, толерантну Одесу, де у мирі та злагоді мешкають представники 133 національностей, спілкуються та розуміють одне одного багатьма мовами».

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ. Почесний громадянин м. Одеси