Ефективність повоєнного відновлення країни багато в чому залежатиме від того, наскільки точно реформована система освіти відповідатиме як нагальним економічним та соціальним запитам, так і більш віддаленим перспективам розвитку нашої держави, яка прагне стати рівноправним членом європейської та світової спільноти.
Реформа: забута середина
Багато експертів звернули увагу на те, що зміни в українській системі освіти почалися з двох протилежних кінців: з вищої освіти — завершального акорду здобуття професії;і з початкової школи, тобто старту, який визначає зацікавленість дитини в постійному навчанні або формує у нього стійке неприйняття школи як такої.Суть і принципи трансформації середньої, особливо старшої школи обговорювалися значно рідше, ніж реформа початкової чи вищої освіти.
Так вийшло тому, що процес вступу до вишів вважався у нас максимально корумпованим.І реформа вищої школи розглядалася передусім як один із найважливіших кроків на шляху не стільки освітніх змін, скільки звільнення від лазівок для корупції.Цей пріоритет був головним.Тому, мабуть, і торкнувся спочатку принципів вступу, а не якісного наповнення навчальних курсів та програм.
Пильну увагу до молодшої школи було прикуто через численні суперечки про навантаження дітей.Наводилися аргументи, мовляв, за кордоном малюкам і оцінки не ставлять, і завдання додому не задають, і більшість занять проводять у формі гри, щоб максимально згладити та спростити для дітей перехід до шкільного життя.Щоправда, багато вітчизняних педагогів ставили під сумнів необхідність так спрощувати все.Адже у житті, в міру дорослішання, дітям доведеться вирішувати чимало складних проблем.І школа — це один із найважливіших тренінгових центрів, де вони можуть здобути унікальний досвід соціалізації, постаратися знайти відповіді на питання, що їх цікавить, що вони вважають найважливішим і заради чого мають намір докладати зусиль.І починати подібну роботу треба відразу, як першокласник приступив до занять, не відкладаючи її до досягнення дитиною віку середньої школи.
Щодо середньої та старшої школи нез'ясованими виявилося багато питань.
Так, зокрема, виправданим виглядає виділення старшої школи — наприклад 8—12 класів — до спеціально обладнаних приміщень. З одного боку, це захистить малечу від «дорослого», не завжди позитивного впливу старшокласників. З іншого боку, забезпечить інший підхід до формування змісту шкільної програми, розширить її можливості. Йдеться про створення багатопрофільної старшої школи, де навчаються, наприклад, 800—1200 учнів. У ній можна буде забезпечити вибірковість предметів, різноманіття рівнів їх вивчення в одному потоці (наприклад, мотивовані учні одного класу вивчають на різних рівнях складності математику чи історію, але спільно українську мову та правознавство). Тобто з'являться більш сприятливі умови для реалізації індивідуальної траєкторії навчання. Крім того, у такій школі легко організувати сучасну інфраструктуру для якісного трудового навчання, занять спортом, театром, для роботи повноцінного учнівського самоврядування.
Подібні зміни пред'являють зовсім інші вимоги до педагогів. Як під час пандемії та війни їм довелося терміново освоювати форму ведення занять онлайн, так і тепер доведеться замислитись про індивідуальний, різнорівневий підхід до викладання своєї дисципліни. Чи готові вчителі до цього? Питання складне, і однозначної відповіді на нього сьогодні, швидше за все, не дасть ніхто.
Як і хто вестиме інтегровані курси з дисциплін, що представляють синтез кількох? Якщо такий курс візьме біолог, акцент волею неволею виявиться саме на цій дисципліні. Фізик більше уваги приділить фізиці. Це неминуче, враховуючи, що кожен педагог має базову підготовку з певної дисципліни, та її система понять, визначень та доказів йому набагато ближча і зрозуміліша. Тому не зрозуміло, в якій пропорції подаватимуться інші компоненти інтегрованого курсу? І як це позначиться на підсумковому рівні підготовки учнів?
А якщо говорити про спеціалізовану школу (природничо-наукову, гуманітарну), навчання в якій зможуть обрати старшокласники у 10—12-х класах, то хто в ній вестиме основні дисципліни, і як у ній будуть представлені непрофільні предмети?
Тобто на сьогодні немає цілісного бачення того, якою має бути вітчизняна система освіти після проведення реформ. І які ресурси — матеріальні та людські, необхідні для її успішного втілення в життя. І це, мабуть, головна проблема.
Переваги і недоліки
У воєнний час багато українських школярів та студентів опинилися далеко від України і почали навчатися у закордонних навчальних закладах. Виявилося, що представники молодшої та середньої школи у багатьох випадках випереджають своїх однолітків за рівнем знань з навчальних предметів. Щодо студентів, то тут наші частенько поступаються колегам у практичній спрямованості навчання — багато їхніх однолітків іноді вже на початку курсу навчання, а до середини його так точно знають, де і чим займатимуться, отримавши диплом. Про подібну конкретику та визначеність у майбутньому нашим студентам поки що доводиться лише мріяти.
Зараз висловлюється багато пропозицій про приведення вітчизняної системи освіти у відповідність до однієї з європейських. Але чи треба так однозначно відмовлятися від усіх досягнень? Або варто все-таки задуматися про раціональний підхід, який базуватиметься на об'єднанні сильних сторін вітчизняної системи освіти та обраної як орієнтир закордонної. Найчастіше згадують досвід Польщі, Великої Британії, США, навіть Кореї. Він більш відомий, але це не означає, що є найкращим.
Багатьох, напевно, здивує, що рік у рік Фінляндія отримує лідируючі позиції в освітньому рейтингу PISA, який тестує 15-річних школярів з читання, математики та природничо-наукової грамотності.Освітня система саме цієї країни вважається однією з найкращих у світі.У період однієї з найглибших економічних криз 90-х минулого століття Фінляндія пішла на експеримент, зробивши ставку на орієнтовану на сучасні знання економіку.«Фінською мрією» було створення сильної, доступної для всіх державної школи.І ставка зіграла.Приблизно за два десятиліття країна з переважно аграрної перетворилася на розвинену промислово та технологічно.А школярі випереджають своїх однолітків з інших країн у рейтингу PISA незалежно від того, чи живуть вони у місті чи в сільській місцевості.
Фінляндія – країна, де відсутня шкільна інспекція чи будь-які інші зовнішні перевірки.Фінські викладачі не керуються єдиною централізованою шкільною програмою та вправі самостійно вирішувати, яким буде зміст, формат та структура навчання на всіх рівнях загальної освіти.
Дуже цікавим є досвід відбору тих, хто стане педагогом.Для цього недостатньо успішно закінчити школу та скласти вступні іспити до вузу.Кандидати на вступ сдають спочатку письмовий іспит, а потім ті, хто з ним успішно впорався, запрошуються на індивідуальну співбесіду.Наскільки серйозним є відбір, свідчить статистика: лише 10—15% заявників зараховуються на кожну із програм педагогічної освіти, які пропонують акредитовані фінські університети.
Протягом шкільної реформи Фінляндія не ігнорувала багаторічний досвід викладачів та активно залучала їх до співпраці, враховуючи їхні потреби та розвиваючи їх педагогічний потенціал.Саме таким чином зароджувалися спільна довіра, взаємоповага та колективна відповідальність за будь-який результат — як позитивний, так і негативний.
Необхідна післямова
Цікаво, що у Фінляндії не ставили завдання скоротити кількість школярів, які закінчують повний курс навчання в середній школі (про що часто люблять поміркувати у нас).Там виходили з того, що чим вищий середній інтелектуальний потенціал нації, тим вона буде успішнішою.Здавалося б, простий і зрозумілий постулат, орієнтований створення умов максимальної реалізації потенціалу кожної дитини.Хотілося б, щоби він прижився і в нас.На мій погляд, діти, які пережили війну, як ніхто інший гідні такого дбайливого та шанобливого ставлення.
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Освіта після війни: якою вона має бути?
