Сага про Бородіно: «Чудова природа і безпека»

 Ольга МАНГУЛ, кухар Буджацького ліцею:

-  Мої  батьки  познайомилися,  коли  вчилися  в 35-ому Одеському швейному училищі, батько на шевця, мати на швачку. Потім обидва працювали в побутовому комбінаті, мати в Березіно, батько в  Бородіно.  Пізніше - в  Бородінській  сільгосптехніці.  Я  також  вчилася  в  цьому  училищі,  деякий час мешкала в Одесі, але потім повернулася до Бородіно. Моя бабуся - німкеня, багато цікавого розповідала про той час, коли в Бородіно ще мешкали німці. Якимось дивом, коли німців виганяли з Бессарабії у 1940 році, їй вдалося залишитися, сусіди сховали. Для мене Бородіно, зараз вже  Буджак - це  рідний  дім,  де  моє  дитинство було щасливим та безтурботним. Мій чоловік також народився в Бородіно і, навіть, незважаючи на війну виїжджати звідси ми не плануємо. Після того як Бородіно стало центром громади, селище помітно оживилося. По центральній вулиці побудували новий автошлях, зробили дороги по провулкам,  лікарня  запрацювала.  Село  стало більш  привабливим,  до  нас  стали  переїжджати люди. Мене приваблює в нашому селі  спокій і  природа.  В  нас  гарний  великий  ліс,  бузковий гай, коли до нас приїжджають гості  надихатися не можуть, настільки в нас свіже повітря. Зараз в Буджаку є усе необхідне для нормального життя: селище  газифіковане,  водопостачання цілодобове,  функціонує  гарна  типова  школа,  є магазини, дитячий садочок, лікарня, налагоджене автобусне сполучення з Одесою… А головне - в нас безпечно і не має виття сирени, сьогодні це  дуже  важливо.  Молодь  звичайно  виїжджає, каже,  що  у  селі  нема  куди  піти,  де  працювати, це неминуча проблема, села пустіють повсюди. Однак, якщо забажати, то заняття можливо знайти повсюди. Наприклад, я вже більше десяти років приймаю участь в художній самодіяльності в Буджацькому Будинку культури,  це моя віддушина. Дуже б  хотілося,  щоб,  коли  закінчиться  війна,  в  нашому  будинку  культури  зробили  ремонт.  В  нас  файний  будинок  культури,  а  яка  в нас  акустика…  Колись  в  цієї  старовинній  будівлі  знаходилася  лютеранська  церква,  про  це навіть  свідчить  меморіальна  дошка,  яку  встановили  бессарабські  німці.  Але  останній  ремонт  в  ньому  робили  півсторіччя  тому,  правда  п’ять  років  назад  поміняли  дах,  але  цього замало.  Зараз  ми  стали  центром  громади  і нам  дуже  потрібен  сучасний,  гарний  ремонт.