МИСТЕЦЬКА ТРІАДА ОКСАНИ ЗДОРОВЕЦЬКОЇ

Буває так: творець працює натхненно, захоплено, анітрохи не думаючи про те, чи будуть цю його працю хвалити або ж гудити, побачать щось у ній чи мимо пройдуть… Працює, не рахуючись ні з часом, ані з якимись життєвими обставинами. Поспішає… Душа прагне розкритися, висловити себе — не важливо, чи то в слові, чи в музиці, чи в малярстві…

А потім приходить час, день, хвилина, коли треба вийти з цим усім на люди. Й ось тут починається найважче. Чи вони приймуть твою працю, чи зрозуміють оте все твоє найсокровенніше, що жило — і живе — з тобою, часто мучить та не дає спокою, хоче вийти назовні, і ти знаєш, як це потрібно зробити, ти все знаєш, а насправді — нічогісінько ти не знаєш. Ані в професії своїй, ані в житті взагалі. Анічогісінько…

І ти йдеш, немов на офіру, й заступає всі інші думки оте чекання моменту, коли все розкриється, і твоє хвилювання — та ні, це не те слово — твоє трепетне очікування присуду, бо ти ж таки чогось вартуєш у цьому мистецтві, чогось таки навчилась і щось таки вмієш — воно поглинає тебе, спалює на ніщо. Аби затим в цьому полум’ї настав момент істини — твого відродження, твого оновлення, коли то буде вже не вогонь, а світло, що йтиме наче зсередини, а відблиски його торкатимуться всіх, хто опиниться поруч, якось впливатиме на них. І вийдеш ти з того полум’я не спустошеною, а навпаки — такою, що… ну от якби зараз, у цій же хвилі, можна було заховатися у своєму куточку і продовжувати, продовжувати, поки ще сяє в тобі це світло і поки ти знаєш, як можна зробити ще краще…

І в ті хвилини, коли художниця стояла на тлі своїх картин, перед колегами, друзями, гостями імпрези, котрі того вечора масово прийшли до виставкової зали привітати мисткиню з її святом, вже усвідомлюючи, що то і їхнє свято, — у ті хвилини, слухаючи всі ті захопливі слова, хвилево ховаючи обличчя в квітах, а далі знов дослухаючись до фахових означень її творів та зізнань у найщиріших почуттях, незрідка засвічувалась в очах думка: та це ж про неї таки, Оксану Здоровецьку, яка тямить, що вона мусить робити саме те, що знає найкраще, бо це — як заповідь, настанова, тестамент, заповіданий тими, хто жив до неї, і всією землею її, такою до щему рідною…

— Якось на виставці в академії, — це зі вступного слова Анатолія Горбенка, голови Одеської організації НСХУ, — де були і її роботи, ректор Національної академії образотворчого мистецтва Володимир Чебикін сказав, підійшовши: «Треба, щоби побільше було тут таких робіт. Зробити б їй окрему виставку…». Ось її виставка. Оксана дуже відповідально підійшла до відбору творів. Попри те, що заповнила дві зали, це лише невелика частина її набутку.

З цими словами наче перегукується виступ Анатолія Кравченка: «Нещодавно, підбираючи роботи для музею Тараса Шевченка в Пекіні, де репрезентовано твори найкращих мистців України, китайці зробили особливий акцент на творах Оксани Здоровецької. Тут є високий рівень професі-оналізму, любові, відчуття нашої української землі, українського настрою. Завдячуючи гарній фаховій освіті, художниця по-новому, модерново подає традиційні українські мотиви, глибоко осягнувши таємниці символіки у вишивці, в килимарстві… Цією виставкою вона подарувала нам прекрасний мотив українського настрою, справжнє свято».

Про внутрішню потребу обмеження вибору засобів, якими вона користується, інші суто професійні характеристики творчості художниці, як-от формування поверхні — а це лінія, крапка, надто коли вийшла на більш абстрактний принцип формотворення, малюючи кількома планами, говорив на відкритті виставки художник Сергій Савченко.

— А найголовніше, — наголосив, — Оксана вирі-шує тут проблему ідентичности. Вона засягає до того колосального культурного шару, який на тисячолітній відстані від нас. У цих творах можна побачити процес певної медитації, що дає можливість екзистенції.

Виставка цілісна, так само, як цілісним є її внутрішній світ, її творче мислення.

— Так, я бачу тут всю Україну, це свято сьогодні всіх українців, — щиро привітала колегу художниця Лариса Дем’янишина. — Це прекрасне свято гарної графіки, свято кольору, високого професіоналізму. Я в захваті від цих робіт, вони дуже близькі мені по духу.

Своїми відкриттями та спостереженнями над тим, як працює Оксана Здоровецька, і, як вона сказала, радістю, поділилася Олена Аль-Хадж. В окремій залі виставлено кілька робіт з недавнього пленеру в Седневі — на базі творчости українських художників.

— Ми разом були на тому пленері. Оксана спочатку знаходить краєвид, пильно у нього вдивляється, потім починає працювати — без поспіху, зосереджено, цілковито заглиблюючись у роботу. Зробила лінію — відійшла, придивилась, поміркувала, замислено повернулась… Дійсно, медитація. Підходжу і кажу: «Оксано, так здорово, ти з таким добором, так гарно цей пейзаж закомпонувала, вивірено кожен рух пензля, кожен штрих…». А вона у відповідь: «Але ж я графік». То скажу тобі, Оксано, тут, на цій виставці: ти прекрасний графік! Вітаю від душі.

Микола Вилкун, головний художник Одеського театру юного глядача:

— Справді, друга зала цілковито захоплює. Тонке відчуття матеріалу, мотивів, абсолютна гармонія… Та що казати: будь-яка робота з тут представлених, і навіть політипажні, абстрактні твори, — прекрасні. Я не дуже прихильний до абстракції, різних там вправ, вважаю це глухим кутом, але в даному випадку бачу тут пошук колориту, як на мене, освоєння матеріалу. Нехай ця абстракція допомагає реалістичним роботам, так би мовити, втілюватися і звучати. Так, як звучить гуаш у неї — це просто дивовижно.

І так, як звучить у творах мисткині чорний колір, чорна барва… Це, на думку художниці Світлани Крижевської, викладачки Південноукраїнського педуніверситету, отой наш чорнозем, символ добробуту, розвитку, продовження роду.

— А найперше враження — майстерність велика. Органічність. Розкутість. Вона буває тоді, коли це спонтанний вияв душі, те, що сформувалося в голові з подачі серця. Але довести це до знаку, до символу — великий шлях. Тут вже керує рука. Ми всі віддаємо належне декоративності. У неї це — найвищий вияв культури, вишуканість, гармонія, котра лежить в основі творчости.

Й навіть доволі неговіркий, як правило, художник нефігуративного штибу Василь Сад сказав про виставку так:

— Емоційно, щиро, просто український дух. Яскраво. Цікаво. Майстерні кольорові поєднання.

А потім сама художниця дякувала всім, хто прийшов на виставку, хто сказав їй теплі слова.

— Хотілося зробити якийсь звіт про свою творчість. До останнього дня все думала, як воно вийде… Час підганяв. Люди за два місяці починають готуватись. У нас так не вийшло… Про чорний колір — все вірно. До 2014-го чорного у мене не було, все — радісне… Потім почали гинути наші найкращі… Зараз я приходжу до них символікою українських кольорів.

Все вірно. Адже червона та чорна барви — це символіка нашої боротьби за Незалежність, символіка прапора, який і сьогодні — на фронті, там, де українці відстоюють свій вибір. Мистець може не замислюватися над цими питаннями, може вважати себе «поза політикою», думати, що він — понад усім цим. Але все насправді інакше. Якщо воно в душі — не важливо, чи змалечку виховане, чи надбане в процесі еволюції свідомости, — воно обов’язково проявиться у творчості. Навіть попри його волю.

І річ тут не у формальному поєднанні чорного з червоним чи блакитного з жовтим, не в типово українському краєвиді чи типажах у вишиванках, а в тому, як це зроблено, що наразі побачив і відчув художник. І в тому також, щоби те саме відчув і побачив той, хто подивиться на цю картину. Національне в мистецтві завше йде в парі зі світобаченням і майстерністю. Така ось тріада.

Роман КРАКАЛІЯ.