Рівно шість десятиліть тому, 5 травня 1961-го, на урочистих зборах з нагоди Дня преси та 30-річчя газети «Вперед» у залі райкому партії з рук редактора цього видання, письменника Бориса Андрійченка, я, тоді восьмикласник Роздільнянської школи №1 і юнкор «районки», несподівано отримав першу в своєму житті трудову відзнаку — почесну грамоту.
Дописувати до газети «Вперед» я почав1960-го після короткого знайомства з кореспонденткою, незабутньою, світлої пам’яті Валентиною Адольфівною Радомською — прекрасною людиною і чудовою журналісткою, добре знаною та шанованою в районі. Саме вона залучила мене до написання заміток, яких за рік було надруковано більше десятка, причому я, школяр, навіть одержував за них невеличкі гонорари. Тоді ще й не думав, що це тимчасове юнацьке захоплення стане моєю професією.
Але так склалося, що в квітні 1972-го, вже після навчання в технікумі, служби в армії та роботи у школі, мене запросив у штат «районки» її тодішній молодий редактор Валентин Романович Першин. Працюючи в школі, я зрідка дописував до газети, а в редакції якраз бракувало журналістів. Отак і став кореспондентом відділу сільського господарства, який очолював Анатолій Гордієнко. Він став для мене добрим наставником, справжнім навчителем.
Досвідчений журналіст (свого часу працював у Березівці, був, зокрема, кореспондентом обласної газети), Анатолій Тимофійович фахово розбирався у різних галузях сільськогосподарського виробництва, робив свою справу професійно, компетентно. Маючи чималий життєвий, у тому числі й фронтовий, досвід (як бойовий розвід-ник нагороджений двома орденами Слави й медалями), за характером був доволі скромним, а як завідувач відділу — діловий і дуже вимогливий як до себе, так і до інших. Вправний, грамотний журналіст, який опанував різні газетні жанри та обов’язки відповідального секретаря, вмів відстоювати свою думку, працював ініціативно і продуктивно й вимагав вправності та відповідальності від колег.
Я виявився доволі слухняним учнем і старався брати приклад з нього. З перших же днів Анатолій Тимофійович випробував мене одразу на досить серйозних завданнях: перше — розповісти про організацію так званого зеленого конвеєра в одному з колгоспів, друге — написати про обробіток просапних. Хоч не на відмінно, але, на думку і заввідділу, й редактора, із завданням я впорався. Звичайно, починати доводилося нелегко, бо для компетентного написання матеріалів мусив ґрунтовно опановувати знання з агротехніки, зоотехнії та інших сільгоспнаук, набиратися навичок, досвіду. А оскільки писав не лише про кращих сільських трударів та проведення різних агрозаходів, а й про недоліки, критикуючи не-дбайливих керівників різного рангу, то мав бути особливо прискіпливим, компетентним і переконливим. Цьому небезуспішно навчався в А.Т. Гордієнка та інших досвідченіших колег.
Хочу зауважити, що в редакції тоді створився дружний творчий колектив сумлінних, професійних працівників. І найважливіше — що кожен, як мовиться, був на своєму місці. У ті вже далекі роки так званого розвинутого соціалізму, найголовнішим у будь-якій редакції був відділ партійного життя і рад. У нашій «районці» його очолював Євген Григорович Дєдух, який, будучи досвідченим журналістом, орієнтувався не тільки в полі-тичній та соціальній ситуації, а й зі знанням справи висвітлював питання промисловості, зв’язку та залізничного транспорту, готуючи, зокрема, сторінку «На сталевих магістралях».
Цікавою постаттю у роки моєї роботи в редакції був наш «начальник штабу» — відповідальний секретар Іван Онисимович Хоменко. Важливість його роботи важко оцінити чи переоцінити, адже він компонував з наших матеріалів газетний номер і від нього значною мірою залежало обличчя видання. Колишній фронтовик (після поранення втратив ногу й ходив на протезі з ціпком), він був дуже серйозною й вимогливою людиною, хоч інколи претензійною та амбіційною, але завжди відповідальною. Саме у нього і згаданого раніше А.Т. Гордієнка я навчався основам секретарства, планування та верстки газети, що потім мені вкрай знадобилося у Балті, де багато років працював відповідальним секретарем і редактором.
Не можу не згадати добрим словом і свого старшого друга Віктора Олександровича Мельниченка, який прийшов у редакцію в червні 1972-го й теж став кореспондентом. Ми разом набували газетярського досвіду, щиро обмінювались думками, деколи спільно готували матеріали. Це була непересічна людина, справді особистість: високоерудований, знавець анг-лійської мови, майстер спорту із шахової композиції (пізніше став гросмейстером України, міжнародним майстром та міжнародним арбітром), за характером — товариський і жвавий, сумлінний як працівник. Його поважали всі, хто знав. Після двох років роботи в редакції «Вперед» він пішов навчатися у вищу партійну школу, а потім переїхав до Балти, де незабаром став редактором газети «Народна трибуна», куди й запросив мене на посаду відповідального секретаря.
На місце В.О. Мельниченка в редакцію прибула журналістка Людмила Миколаївна Авраменко. Вона вправно писала на різні теми, здебільшого — розповіді про людей, працівників різних галузей, про міські проблеми тощо, була товариською, прижилася в колективі. Через два роки переїхала до Одеси, де не одне десятиліття, до виходу на пенсію, працювала в різних газетах.
Багато років віддала газеті Тамара Миколаївна Калашинська. Зокрема, при мені працювала у відділі партжиття та відділі листів і масової роботи, а починала дописувати ще зі школи. Відповідальна і серйозна, до-працювалася до посади редактора. Але щось пішло не так…
Запам’яталися мені коректорка Тамара Іванівна Колоколова, спеціаліст своєї справи, добрий порадник багатьом щодо стиліс-тики та орфографії, товариська й оптимістична, а також секретар-друкарка Тамара Дмитрівна (прізвища, на жаль, не пам’ятаю) надзвичайно продуктивна і грамотна за друкарською машинкою, відповідальна і компанійська.
Помітною фігурою в колективі був кореспондент-радіоорганізатор (деякий час — завідувач відділу) Анатолій Людвигович Собко. Юрист за освітою, він, крім радіоматеріалів, випускав газетну сторінку «Людина і закон», писав на різні теми. У 1978-у став редактором газети «Вперед», а через кілька років очолив в Одесі «Чорноморський гудок».
І, звісно ж, яка газета без фотоілюстрацій? Шанованим у редакції фотокореспондентом був Володимир Пилипенко, який мав тут малесеньку фотолабораторію. Він сумлінно виконував завдання, доручення всіх пра-цівників редакції, був старанним, хоча й не всі знімки виходили вдало. І все ж прагнув завжди знайти якомога кращий ракурс, підтримував не лиш ділові, а й дружні стосунки в колективі.
Безумовно, не можу обійти й особу нашого редактора Валентина Романовича Першина. Він, як і А.Т. Гордієнко, був справжнім асом у підготовці й написанні матеріалів на різні теми, добрим наставником і порадником, грамотним мовником, однак дещо м’яким як ке-рівник — намагався не допускати конфліктів у колективі, тож деколи був поблажливим. Його всі поважали, дослухалися до вказівок і порад.
Оце майже сповна окреслив коло своїх незабутніх і шанованих колег по газеті «Вперед». Працювали ми дружно, жили дружно, дружно вирішували різні питання. Цікаво й те, що більшість з нас любили гумор, тож не сумували й навіть недоліки сприймали весело. Я, крім сільських тем, певний час займався й проблемами промисловості та будівництва, писав також на теми культури й освіти. Перші мої віршів були надруковані саме на сторінках газети «Вперед». А ще у цьому редакційному колективі я знайшов свою долю — одружився з бухгалтеркою Валентиною Броніславівною Кісілюк.
Я дуже вдячний кожному з моїх роздільнянських колег, спільна робота з якими стала для мене справжньою школою журналістики й відкрила дорогу до подальших здобутків на цій нелегкій ниві.
Тож щиро вітаю колектив редакції газети «Вперед», її нинішніх і колишніх працівників та позаштатних авторів зі знаменним ювілеєм — 90-річчям від дня виходу першого номера — й від усієї душі бажаю здоров’я, добра, любові, щастя, професійних удач та всіляких гараздів на життєвій ниві.
Михайло ГЕРШКОВИЧ,
кореспондент газети «Вперед» у 1972-1979 роках.
м. Балта.
Від редакції. «Чорноморські новини» щиро вітають колег-роздільнянців із 90-річчям газети і бажають відсвяткувати столітній та багато наступних ювілеїв.
У КОЛІ НЕЗАБУТНІХ КОЛЕГ