ВІН НЕ ВВАЖАВ СЕБЕ ГЕРОЄМ

У таких маленьких містечках, як Кодима, практично всіх ветеранів місцеві знали в обличчя. Сивочолих чоловіків і жінок з орденами й медалями на грудях запрошували на урочисті заходи у школи, музеї, де вони розповідали як воювали, які населені пункти звільнили, за що отримали бойові нагороди.

Здавалося б, усі вони були, як на долоні, зі своїми фронтовими долями та повоєнним життям. Однак, виявляється, не всі.

Солдатську долю Петра Степановича Романюка з якихось причин (про це нижче) оминула увага місцевої спільноти. Його у місті більше знали як досвідченого ветеринарного лікаря, до якого господарі чотирилапих зверталися навіть тоді, коли він вийшов на заслужений відпочинок.

Пояснити, чому багато земляків не відало про бойовий шлях ветерана, можна лише його скромністю. А проте, воєнна біографія кодимчанина була тісно пов’язана з визначальними історичними віхами. Він, брав участь у важких боях, був поранений, дійшов до Берліна і в знаменний для всього людства день салютував біля стін Рейхстагу.

Донька ветерана Олена Петрівна Шейко згадує, що батько завжди приходив на урочистості, але не був публічною людиною, ніколи не просив слова біля мікрофона, не піднімався на трибуну. Через свій скромний характер завжди тримався у тіні, про фронтові будні розповідав скупо і не всім. Він пішов із життя ще наприкінці травня 2015-го на 91-у році.

Та відомості про Петра Степановича Романюка збереглися в сім’ї Миколи Петровича Покиньбороди, яка з ним завжди підтримувала дуже дружні, майже родинні стосунки. Згадують, що фронтовик жив скромно, займався буденними господарськими справами. Порядний, доброзичливий, щирий, він усе життя працював, їздив на старенькій оранжевій «трійці», мало розповідав про свої фронтові дороги.

У родині Покиньбороди є і свої військові, в тому числі учасники АТО. Один з них, капітан Андрій Покиньборода, вирішив відновити справедливість щодо Петра Степановича і вивести з тіні особистість солдата Другої світової. За ініціативи офіцера й з’явилася ця розповідь про бойовий шлях скромного у мирному житті, але героїчного на війні розвідника. Тим паче, що Андрія як військового цікавили ще й професійні деталі. На цю тему й відбувалися розмови двох ветеранів — тієї далекої війни і нинішньої.

За спогади і документами, Петро Романюк був призваний на фронт у грудні 1943-го Жашківським військкоматом Київської області. На той час йому було 19. Через пів року був поранений, але після одужання продовжив воювати у батальйоні Героя Радянського Союзу К.Я. Самсонова 380-го стрілецького полку 171-ї стрілецької дивізії. Цей батальйон у квітні 1945-го брав участь у жорстоких боях за взяття Берліна, а з 22 квітня — Рейхстагу.

Як згадував Петро Степанович, спочатку їх батальйон відбив у супротивника берлінський міст Мольтке, а 29 квітня та всю ніч на 30 квітня вів бої безпосередньо під Рейхстагом.

За спогадами, написаними у 2010 році самим П.С. Романюком для місцевого осередку ветеранів війни, 30 квітня о 13-й годині почалася нова атака на Рейхстаг, зав’язався вогневий та рукопашний бій біля головного входу будівлі. О 14.30 батальйон увірвався у Рейхстаг, продовжуючи бої вже всередині приміщень. Під вечір над куполом Рейхстагу був піднятий прапор Перемоги. Всі солдати, сержанти, офіцери та генерали дивізії отримали подяки.

Тоді ж розвідник П.С. Романюк був нагороджений найвищою солдатською медаллю «За відвагу». Наказ датований 30 квітня 1945 року, тобто у день, коли сталася ця історична подія.

— Перед боями на шикуванні особового складу підрозділ складався із 380 осіб, а після взяття Рейхстагу з них залишилося 50—60. Так розповідав мені Петро Степанович, земля йому пухом, — каже Андрій Покиньборода.

Пізніше ветеран був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня, медалями «За взяття Берліна», «За взяття Варшави», «За перемогу над Німеччиною».

— Отак живеш поряд з людиною, зустрічаєшся час від часу, ведеш бесіди на різні теми і не знаєш, де ця людина могла побувати у своєму житті, що бачила та пережила, — підсумував Андрій Покиньборода. — Петро Степанович Романюк заслуговує на добру пам’ять і як людина, і як солдат, хоча він ніколи не вважав себе героєм.

Віра ТИХОНОВА.
м. Кодима.