Родинне дерево моє
На рушникові виграє.
У нашій родині вишивали всі. Мої перші незграбні «хрестики» були зроблені під дбайливою опікою бабусі Химки. Це вона прищепила трепетне ставлення до всього, майстерно створеного руками людини — чи то святошний фартушок, чи розмальована квіточками піч у хаті, чи оздоблена мереживом біла празнична хустина. Потім цю традицію продовжили мама і тьотя. Їхні вироби, вишиті у техніці «гладь»; були яскраві й розмаїті, гамою веселих кольорів, дивовижними узорами вони нівелювали, змивали сірість повоєнних буднів і відкривали нам, дітям, усвідомлення того, що світ навколо ясний, зелений і радісний.
Наша хата цвіла рушниками. Вони висіли на стінах, шановані і старовинні, принесені бабусею у скрині з посагом, і я кожного ранку віталася з козаком, який, хвацько підкрутивши вуса, залицявся до дівчини, запрошуючи її до танцю; на тих рушниках злітали в небо орли і ще якісь дивовижні птахи, горіли свічки біля Хреста животворящого, цвіли рози і синіли волошки, променіли маки, переплетені колосками жита. Тому, мабуть, так і вийшло, що ані я, ані мої двоюрідні сестри без голки-нитки і заполочі свого життя не уявляємо.
Торік для своєї внучки Владислави я вишила вишиванку. Їй чотири рочки, вона ходить до дитячого садочка. З подвір’я їхньої хати видко річку, що зветься Бульбока, де щодня відбуваються якісь дива: то на березі розквітають небаченої краси квіти-дивоцвіти, то на чисте плесо між очеретами випливають гордовиті лебеді, хизуючись своєю вродою. Але бачили б ви, яким щастям засвітилися оченятка нашої доці, коли вона побачила оце вишите чудо! Потім до вишиванки додався ще й кептарик, а мама Ліда з квітів сплела їй віночок. Мало того, що дитина ходила цілий день, як кришталева, аби не забруднити сорочку, вона й спати лагодилася у ній, і лише на умовляння, що вишиваночка теж повинна відпочити, погодилася почекати до наступного ранку, щоб у новому вбранні піти до дитячого садочка.
Серед усіх рушників мого дитинства був один, який завжди займав почесне місце серед інших. Це був рушник з вишитим на ньому Деревом роду. Він починався каймою-габою з різнокольоровими китицями й узорчатим навершям, за яким був розташований основний візерунок, дуже значимий і символічний.
Ось вазон-земля: там потойбіччя, основа всіх основ, початок і кінець кожного, хто приходить у цей світ.
Від нього відгалужуються і пишно квітнуть яскраві квіти, що заполонили поле рушника. Вони пускають стрімкі гілки-пагони, спішать, переганяють одна одну, ростуть вниз і вверх, на всі боки — це сьогодення.
Найяскравішою є червона квітка у центрі композиції, яка символізує того, кому належить рушник. Вона ніколи не вгасає, її колір ніколи не блідне, бо інакше згине рід, зникне з лиця землі. Й оскільки сьогодні цей рушник висить у моїй хаті, то я мушу оберігати квітку, аби не згасла, не зів’яла, аби пломенів її вогонь, освіт-лював і живив рід своїм теплом.
Найгарніша квітка-сонце уже вистрілила свій пружний росточок у небо, у Космос, до Всесвіту. Настане час, і покриється пагін буйним цвітом, заврожаїть плодами. Це — прийдешнє.
Такий рушник передається тільки по жіночій лінії, від бабусі до онуки, бо, власне, бабуся і залучає дитину до вишивання, аби своєю творчістю і натхненням дівчина продовжила традицію роду й передала прийдешнім поколінням усі його здобутки.
Рушник Дерево роду вишивала моя прапрабабуся Лукерія десь у 80-х роках ХІХ століття. Вона і передала своїй онучці Химці священний символ родини. За час довгого служіння людям тканина стала дуже благенькою, частково зотліла, порвалася, але вишита частина рушника збереглася. Побіліла, вигоріла на сонці більшість кольорів, та, як не дивно, не зблід, не вицвів, а лишився таким же яскравим червоний колір квітки-сонця на чорному тлі стебла і листя.
Коли нашої бабусі Химки не стало, ми з сестрами перешили цей рушник, і, як і колись, Дерево роду знову прикрашає наші оселі. При-йде час — і рушник-символ переселиться до хати Владислави, а вона, в свою чергу, передасть його наступним поколінням.
Родинне дерево моє
На рушникові виграє.
Його бабуся вишивала,
Мені у спадок дарувала
Величний степ,
Веселий вітер,
Вкраїнську мову соковиту
І білу хату край села,
Що два віки пережила,
Свою цнотливу, гарну вроду
І незнищенність мого роду
У тихій пісні колисковій...
Це все на тому рушникові
Цвіте у хаті на стіні —
Цей скарб передано мені!
Світлана КАРЛІЧУК.
м. Одеса.
ДЕРЕВО МОГО РОДУ