9 травня у Всеукраїнському центрі болгарської культури стартувала цікавезна виставка «Народні ляльки Одещини. Історія та Сучасність».
Її ініціаторами виступили майстриня Олена Сайдель та Інна Шипілова, авторка книжки «Народні ляльки Одеської області», яка, збираючи матеріали для цього видання, об’їздила всю Одещину. Ця унікальна книга, яка вийшла наприкінці минулого року, стала першим серйозним дослідженням автентичних народних ляльок саме нашого регіону.
Експозиція поділена на дві частини, тісно пов’язані між собою, — «Історія» та «Сучасність». У першій представлені автентичні ляльки як українців, так і болгар, гагаузів, німців, що демонструють різноманітність традиційних лялькових конструкцій Одещини, унікальність автентичної народної лялькової культури, а також привертають увагу до необхідності подальших досліджень у цій галузі. Друга ж частина присвячена роботам сучасних майстрів, які працюють за автентичними зразками.
В експозиції — оригінальні збірки Інни Шипілової, майстринь Олени Сайдель, Наталії Літновської, Ірини Ізотової, Олександри Наяти, Лариси Харченко, музею «Стара Кишта» (с. Кубей Болградського району), обласного центру гагаузької культури в с. Виноградівка того ж Болградського району, Городненського сільського історико-краєзнавчого музею та інших. Південь Одещини представляють ляльки із сіл Кубей, Виноградне, Котловина, Городнє, Виноградівка, Тютюн.
Інна Шипілова почала збирати матеріали ще три роки тому — під час експедиційних поїздок, зустрічей з бабусями, котрі могли розповісти й показати, якими ляльками вони гралися в дитинстві, старанно фіксуючи й аналізуючи почуте і побачене. За її словами, у с. Кубей вона зробила справжнє відкриття — кубейську куклічку, яку виготовили бабуся Марія Топал й Олена Мірчева. «У Виноградному, завдяки допомозі Івана Михайлова, ми змогли теж зафіксувати автентичну ляльку, яку зробила для нас Василиса Ганчева. У Котловині за допомогою Парасковеї Долапчі дізналися про незвичайні конструкції ляльок, характерні саме для цього села. А далі — більше: два роки поспіль експедиційні табори в Кубеї, в рамках яких були відкриті народні ляльки в селах Городнє, Тютюн, Виноградівка», — із захопленням розповідає панні Інна.
На кожному столі — супровідні матеріали та QR-коди, які при наведенні смартфона відкривають сайти з додатковою інформацією.
Надзвичайно цікаві кілька гагаузьких ляльок із с. Котловина Ізмаїльського району, що унаочнюють процес їх ускладнення. Дві іграшки — конструктивно дуже прості: дві палички, обмотані яскравою тканиною, з’єднуються навхрест. Це найбільш архаїчна форма ляльки.
Поруч — ускладнений варіант: замість однієї палички вкладаються дві вертикальні, що формують людську постать з двома ногами. З’являється й округла голова, сформована з м’яких ганчірочок. Так лялькова скульптура, зберігаючи цілковито хрестоподібну форму, еволюціонує, набуваючи дедалі більш антропоморфної форми. Але й ця лялька ще не потребує одягу й залишається самодостатнім знаком людини.
Не менш цікавий і третій варіант іграшки, повністю виконаний з м’якої тканини. Клапоть тканини складається в кілька шарів до досить вузької смужки, один з кінців якої завертається від центру, доки не сформується досить велика голова, а інша, вільна частина тканини слугує тулубом-платтям.
Привертають увагу дерев’яні ляльки, яким уже майже вісімдесят років. Під час окупації Одеси їх робив хлопчик-підліток, який за зразок взяв знайдені на березі моря німецькі листівки. Він почав перемальовувати зображення на фанеру, вирізати та розфарбувати фігурки. Будучи у страшенній скруті, мама хлопчика винесла їх на базар на продаж. Й, о диво! Справа пішла, що й дало можливість сім’ї вижити.
Організатори виставки назвали своє-рідним відкриттям опис і фіксацію у Балті обрядових їстівних іграшок, виготовлених з води, борошна, невеликої кількості цукру й амонію — крилатих коників, пташок та лялечок. На білому-білому тлі печива червоними чи зеленими кольорами намальований яскравий нехитрий візерунок.
Я ж коли побачила їх, ніби мене в груди вдарили — раптом згадала вже практично стерте з пам’яті: ми з мамою у Кривому Озері (що майже поруч з Балтою) на Новий рік чіпляємо таких коників та пташечок на ялинку, й мені дуже хочеться гризнути їх, але не можу, бо ж пошкоджу або крило, або ніжку, чи, не дай Господь, чиюсь голівку. Так і залишаються ці іграшки висіти недоторканими, прикрашаючи нашу зелену красуню. А якби не побачила — точно ніколи б не згадала!
Отака ось дитяча-недитяча експозиція. І ті, хто виступав на відкритті цієї, здавалося б, такої «несерйозної» виставки, торкалися напрочуд важливих тем: формування світобачення та психіки дитини, її світоглядних орієнтацій, адаптації до традицій суспільства і, що не менш важливо, — спонукання до активного відтворення нею соціального досвіду свого народу. І це не випадково, бо ж саме ці функції й реалізує іграшка в руках дитини.
Для мене ж важливим є ще один аспект, пов’язаний з народною іграшкою — аспект зустрічі дитини з дивом. Адже, спостерігаючи, як матуся чи бабуся з набору ниток, галузочок, використовуючи яйця, кукурудзяні рильця та качани, клаптики тканини чи щось інше, «народжує» справжнє чудо — іграшку, якою можна тішитися і грати, дитина вчиться фантазувати й мислити. І народна педагогіка завжди застосовувала такі підходи. От не вчили наші пра-прапредки методик виховання, але їхній педагогічній мудрості можна позаздрити і сьогодні.
На жаль, нині не всі батьки, які задаровують дітей покупними пластиковими ляльками, розуміють, як багато важить у житті оце відчуття дива, зароненого колись, ще в дитинстві, в людську душу, як допомагає воно любити світ, не зневірюватися, переборювати труднощі й бути переконаним, що диво можна творити власними руками...
Ярослава РІЗНИКОВА.
НЕ ЛИШЕ ІГРАШКА