У березні цього року визначною датою — 90-літтям — ознаменувався життєвий шлях письменника Станіслава Стриженюка, знаного в Україні й поза її межами продуктивною працею передусім на ниві поезії, а також як драматург, сценарист, перекладач, культуролог, літературний критик. Незважаючи на поважний вік, Станіслав Савович і нині показує приклад звитяжної й романтичної боротьби палким словом за Україну, за український народ, за наші духовні цінності. Він має що сказати сучасникам. Бо за плечима багато пройдених доріг, чимало значних, пам’ятних подій, багатющий творчий і життєвий досвід.
От і в передювілейні місяці поет радував читачів одеських газет численними добірками своїх нових віршів (переважно 2020 — 2021 років), найбільше з яких опубліковано у «Прес-кур’єрі». Доречно додам, що основна частина цих віршів увій-шла до вже підготовленої до друку нової збірки.
Звичайно, далеко не всім вдалося ознайомитися зі згаданими газетними публікаціями, тож наважуся зробити їх короткий огляд з деякими власними нотатками.
Яких би тем не торкався поет у своїх віршах, насамперед у них приваблює відвертість, щирість розмови. Так-так, саме розмови з читачем, схиляння його до авторських думок і почуттів. Причому незрідка це стосується певних філософських сентенцій. Як ось у вірші «Виклик»:
Життя завжди цікаве без прикрас
В гурті людськім і у своїй особі,
Де з простором в обіймах ходить час
І вершить свій в природі колообіг.
Загалом Станіславові Стриженюку у поетичних образах притаманна схильність до філософських узагальнень. Наприклад:
А дійсності властивим є чекання,
І скільки літ для виросту не сій,
Надія, помираюча остання,
Іще не є останньою з надій.
Щоднини бійся пусто-порожнечі,
А крок — то серця кожного удар.
І це нічого, що обтяжить плечі
Твоїх земних обов’язків тягар.
Останні з наведених рядків (як це часто спостерігаємо в автора) мимоволі спонукають читача замислитися хоч на мить про свої людські обов’язки (а не лише про потреби).
І як невід’ємний і ненав’язливий об’єкт авторського мислення відчуваємо у віршах щирий патріотизм, любов до рідної землі, до України, до рідного українського слова, до свого народу.
Народ, не поважаючий себе,
Не має права зватися
Народом.
А ось в іншому вірші:
Отож — було спочатку
Слово!
Без слова нації нема.
Або у «Думі про народ»:
Помисли мої — наслідки причин.
Без родин нема
В світі Батьківщин.
У багатьох поезіях знаходимо тему пам’яті про батьків, про отчу землю, про зв’язок поколінь. Як-от:
Коли вдивляюсь у безмежну даль,
Мені дідизни край не на заваді,
Бо там живе не лиш моя печаль,
А й радість на дитячому параді.
Низка віршів пройнята щирим вболіванням за нинішнє становище в країні, спричинене недолугими політиками. Скажімо, у поезії «Круговерть»:
Тому у настроях ми вперті,
Не взагалі, а зокрема,
Бо в політичній круговерті
І справедливості нема.
Свідченням любові до рідного краю є ненав’язливі, сповнені щирої поваги вірші про Одесу та одеситів. Це, зокрема, «Одеська осінь», «Цілина», «Степ», «Оркестр», «Соляник», «Менделєєв», «Скумбрія», «Маска». Останній вірш поет завершує такими рядками:
Всі мої дороги в інтересі,
Доки кров’ю повняться серця,
Я пісні складатиму Одесі,
В ній вони спочатку й до кінця.
Можна безкінечно цитувати вірші Станіслава Стриженюка (як і багатьох інших справжніх поетів), бо вони того варті. Я, зі свого боку, сподіваюся, що пропонований читачам коротенький огляд його останніх газетних добірок викличе інтерес до автора й спонукатиме до пошуку інших його творів і придбання нових збірок. Адже Станіслав Савович Стриженюк і як людина, і як поет гідний і читацької уваги, й читацького пошанування.
Михайло ГЕРШКОВИЧ,
член НСЖУ.
м. Балта.
«ДЕ З ПРОСТОРОМ В ОБІЙМАХ ХОДИТЬ ЧАС...»