Вишиті сорочки Лесі Українки й Тараса Шевченка — це не просто музейні експонати. Вони «оживають» у руках майстринь, і кожен охочий може або вишити собі такий же візерунок, або придбати сорочку. Те саме з комірцями, які дівчата з інтелігентних родин вдягали із сукнею. Їх відтворює переселенка з Донецька Тетяна Зез.
Нині вона живе в Києві, бо з чоловіком були вимушені виїхати з шахтарської столиці, коли ту окупували кремлівські найманці. Вишивання пані Тетяна називає своєю війною і розвіює міфи про те, що сорочки носили тільки селяни. Про це вона розповіла в рамках спецпроєкту «Вишити, щоб вижити», який «Укрінформ» підготував до Всесвітнього дня вишиванки.
«КОЛИ ПОЧАЛИСЯ БОЇ В АЕРОПОРТУ, Я ЗРОЗУМІЛА: ЦЕ ВІЙНА»
Тетяна Зез жила в центрі Донецька. Як дружина військового, встигла побачити і Росію, й Чехословаччину. Коли Україна проголосила Незалежність, чоловік зробив усе, аби повернутися додому. Служив у Національній гвардії. Тетяна — піаністка, викладала гру на фортепіано. Коли вийшла на пенсію за вислугою років, зайнялася вишивкою.
«Це було за рік до початку Майдану і за два роки до початку війни. У нас була обласна бібліотека ім. Крупської, напроти ОДА, там було щось на зразок вишивального гуртка. Це був такий собі протест проти влади Януковича, — жартує жінка. — Спершу хотіла купити чоловікові вишиванку. А потім вирішила вишити сама. Але більше навчилася не в гуртку, а завдяки сайту «Спілкування за вишивкою». Познайомилася з багатьма вишивальницями. І коли почався Майдан, мені багато хто писав: «Їдь до нас».
У Донецьку вишиванки не надто носили, розповідає Тетяна Зез. Навіть якщо був якийсь тематичний захід, зазвичай у них перевдягалися вже на місці. Йти містом у вишиванці було не прийнято.
«Закінчився Майдан, а потім ти в один момент чуєш на вулиці якісь гупання. Чоловік каже: «Це вибухи». Каже, що треба йти у військкомат. І я починаю верещати: «Тільки не в Донецьку! Де завгодно, але не тут!». А він тоді вже був на пенсії, за кілька днів приходить і каже: «Ти була права, я зустрів тих, з ким служив. А вони мені пропонують генеральську посаду. Мовляв, ми тут зараз молоду республіку побудуємо, у Росії стільки платять…». Ми зрозуміли, що треба виїжджати. А коли почалися бої в аеропорту, я збагнула: це війна. У мене ще були суперечки зі знайомими, я їм доводила, що не може просто так бути: захотіли — проголосували за від’єднання. Люди не розуміли. Вони виросли в наративах радянських. Ми зібрали швейні машинки, книжки і деякі речі й виїхали 13 травня», — пригадує моя співрозмовниця.
Думали виїхати до Львова, але її мама, хоч і націоналістка, побоювалася, що, там буде складно «східнякам».
ВИШИВАНКА ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕСТ
У Києві Тетяна зайнялася проєктом етнографічної вишивки. Відтак — створенням сучасного одягу з вишивкою з книги Олени Пчілки «Український народний орнамент». Каже, ідея відтворювати одяг ви-значних українців у якийсь момент опанувала її: «Так буває, що ти просто мусиш щось зробити. Крім того, я з родини інтелігентів. Мій прадід навіть товаришував з Павлом Грабовським, а прабабця ховала на горищі його документи».
«Народна вишивка — це чисниця, три на три, сорочки аристократії, інтелігенції зроблені на крамному полотні — фабричному, тонкому, не грубому, як домоткане, тож чисниця міняється. І коли Леся Українка вишивала, у неї змінена чисниця. Вона навіть мережки трохи інакше робила. Ми робимо сучасний крій, щоб наші моделі мали сучасний ви-гляд. Я б нашу роботу назвала візуалізацією», — ділиться переселенка-майстриня.
Вона може годинами розповідати про вишивання в колах інтелігенції. У ті часи, каже, кожна панна повинна була вміти вишивати. Байдуже, що. Але ця навичка була такою ж обов’язковою, як і знання іноземних мов та гра на музичних інструментах.
«Україноцентрична інтелігенція свідомо замовляла собі народне вбрання і носила, показуючи: «Ми — українці». Це почав іще Шевченко робити. Старицький часто носив народний одяг. Франко під сюртук одягав вишиванку. Але вільні художники могли собі більше дозволити. А ось, наприклад, Лисенко працював у театрі, й не міг так ходити на роботу. Тому у вільний час, на вечірки, вдягали обов’язково українські сорочки. Так ці видатні українці показували свою українськість. Це була політична боротьба», — пояснює пані Тетяна.
Аби вдягти сорочку, потрібно було мати мужність. Скажімо, збереглися листи письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, в яких вона описує дитинство. Пише, що через українську мову та вишиті сорочечки інші дворянські діти дивилися на неї та її родину як на ненормальних. Також є спогади, як Микола Лисенко організував новорічне свято. Щойно пройшла «офіційна» частина, всі перейшли на російську, Лисенко навіть робив зауваження…
«Думаю, це була спільнота націоналістів-інтелігентів, яка трималася купи, а загал був різний, як і зараз. Тим більше, що за українську мову, виступи могли ув’язнити, скажімо, Драгоманова», — зазначає майстриня.
Крім того, жінки з інтелігентних родин із темними сукнями вдягали білі вишиті комірці. У родині Олени Пчілки їх також вишивали народними орнаментами. І це теж було своєрідним маніфестом.
Команда проєкту складається із науковців та вишивальниць. Історики-мистецтвознавці (Оксана Константинівська, Марина Олійник) до-сліджують старовинні сорочки та описують, а вишивальниці відтворюють. Проєкт живе за рахунок самої Тетяни Зез. Щось вдається продати, комусь щось пошити на замовлення. Спонсорів нема.
«Воно трохи втомлює — не мати фінансування. Але це для мене як війна, моя війна, на культурному фронті. Треба українізацію проводити. Ми, вихідці з Донецька, відчуваємо небезпеку шкірою. Якщо не українізувати і нічого не робити, то нічого й не буде хорошого. Просто в Києві інакша атмосфера, люди більш безпечні, але й тут достатньо тих, кому байдуже, російська чи українська. А ми їхали з Донецька, щоб боротися за Україну».
ПОВЕРНУТИ УКРАЇНІ ЕЛІТУ
Кожен охочий може замовити таку ж сорочку, як у Лесі Українки, чи відшити за орнаментом. Одну із сорочок видатної поетеси відтворювали лише за фрагментами рукавів. А на відшиття сорочки Марії Заньковецької пішло 325 годин. Сорочку Шевченка можна зробити за день, адже там вишито тільки комір.
«Візитівкою нашого проєкту я пропонувала зробити сорочку Шевченка і комірець Пчілки, які можна вишити за вечір. Батька нації і мами нації. У нас лишилися ті речі, що можуть бути загалом візитівкою України як представницькі подарунки. Чому це ще так важливо? Та тому, що це не просто народні сорочки, а сорочки Тараса Шевченка, Лесі Українки — як державні маркери. Радянським Союзом витравлювалося поняття української еліти. Я про Олену Пчілку вперше почула в 2012 році! А з Лесі Українки в СРСР зробили якусь комуністку. Тому потрібно піднімати тему еліти, осучаснювати її», — переконана переселенка.
Олена Пчілка вміла вишивати, але не мала для цього часу. Багато вишивали і добре шили Ізидора Косач, Ольга Косач, Леся Українка. Остання, наприклад, вишила сорочечку Михайлику Кривинюку — сину сестри Ольги.
«Коли я побачила сорочку Івана Франка, була здивована, бо вона виконана полтавськими техніками, але візерунок з альбому Пчілки. І сорочка Лисенка так само звідти», — каже пані Тетяна.
Олена Пчілка збирала в селах орнаменти і класифікувала їх. Брат Михайло Драгоманов спонукав її до цього. Зрештою такий етнографічний чин вилився в одну з найкращих і найповніших збірок узорів.
«Я вважаю, що вона має бути настільною книгою кожної вишивальниці. Там стільки орнаментів, що можна вишивати все життя!» — наголошує
Тетяна Зез.
Анастасія ФЕДЧЕНКО.
Джерело: https://www.ukrinform.ua.
ВИШИВАНКА ЯК ДЕРЖАВНИЙ МАРКЕР