«ЛАНЖЕРОНЪ» ПРИЇХАВ ДО ЛАНЖЕРОНА: В ОДЕСІ ГАСТРОЛЮВАВ ТЕАТР ДВОХ МІСТ Й ОДНІЄЇ ВАЛІЗИ

5 вересня 2008 року тут, в Одесі, в Українському театрі, відбулася прем’єра. Так «ЛанжеронЪ» і народився. Харківський театр з одеською назвою гастролює не тільки в нашому місті. Америка, Європа, Ізраїль... Він лауреат багатьох міжнародних фестивалів. І реквізит його не складно возити по світу: вміщається у валізі. Саме цим і виграє театр малих форм. 

Як набіг печенігів

«...Приємно дивитися на виблискуючий білосніжною скатертиною красиво сервірований стіл. Квіти у вазах такі свіжі, закуски так чисто й акуратно розкладені і наповнені вином пляшки такі змістовні.

Подивіться на той же стіл, коли гості наситилися... Ніби по столі пройшов загін печенігів. Тарілки вимазані, скатертина облита соусом і вином… Розкопирсані, зжужмлені закуски...

Приходять лакеї і — доїдають залишки.

Любов — ау! Де ти?».

Це з вистави «Роман для двох хороших людей» харківського театру «ЛанжеронЪ». Спектакль за оповіданням Аркадія Аверченка.

Багато років тому, переїхавши з Харкова до Петербурга, письменник редагував журнал «Сатирикон», який став знаменитим.

Автор смішних і часом отруйних оповідань, з якими Росія, яка читала, почала сміятися, був і відомим театральним критиком. І сцена, з точними її діалогами, не могла не позначитися на прозі сатирика. Ось уже скільки років вона мимоволі спокушає режисерську фантазію пройтися по чудових сторінках.

Піддався спокусі і «ЛанжеронЪ» — вистава вийшла глибокою і веселою.

Андрій, розклавши на підлозі списані аркуші, творить роман. Хоче зосередитися, але подумки вже з нею, тією, кого чекає. Є щось циркове в його худорлявій, трохи згорбленій фігурі, у штанях у велику клітку, що ледь до щиколоток. Ось-ось його номер. І звабливі слова, немов кольорові кільця у спритних жонглерських руках, спалахнуть, зметнуться фонтаном. І заворожать. Єдиного глядача. Її. Готову до зачарування.

Ну, ось, нарешті, й вона.

Ця їхня зустріч, потай від її чоловіка, сповнена любовного магнетизму.

Але поступово проступить на побаченнях неприязнь. І відторгнення. І розлучаться, знову чужі. Зустрінуться на вулиці — мовчки пройдуть повз.

«Роману» Аркадія Аверченка вже за сто років. Скільки таких ось історій і до неї бачив театр, і опісля! Але якщо поставлена дотепно і з блиском зіграна, то захоплює, мовби й не було інших.

Боже, які смішні Андрій і Женя в докорах одне одному. Смішить і вивернутий навиворіт обман. Але сміх цей із сумом від того, що саме так зустрілися дві самотності.

Романіст ні в собі, ні в пасії своїй не впевнений. Життя готове його розчавити. Відомо ж, письменниками від життя хорошого не стають.

І тонким пензлем напівтонів акторських фарб Віталій Бондарєв делікатно малює світ свого героя. Який ранить і сам є ранимим.

І начеб відтіняє гротескно-яскраву, примхливо-вимогливу Євгенію Аліни Ворох. Час від часу вона співає під гітару. Відкриває, так би мовити, душу. І з усього видно, що не довіряє не тільки Андрієві, а й самій собі. Що для неї ці зустрічі? Весела пригода чи бажання заповнити внутрішню порожнечу?

Думай, глядачу…

А поки думаєш, співпереживаєш і смієшся — уже фінал.

Два капелюхи, його канотьє і її клош, надіті на руки, кружляють під музику, то нахиляючись один до одного, немов для поцілунку, то описуючи в повітрі якийсь танець. Пурхають один біля іншого, але не з’єднуються.

Цікаво, що б написав про цю постановку Аркадій Аверченко? У будь якому разі, добре, що він у «ЛанжеронЪ» прийшов.

Як?

Виявилося, режисерка Галина Панібратець давно й випадково почула по радіо цю розповідь. Тоді й загорілася: можна поставити! Але як знайти текст? В Одесі, в науковій бібліотеці? Ні. Може, в Одеському літературному музеї? Там показали рукописи сатирика. Що не текст — цікавий. А от потрібного не було.

До пошуків долучився Віталій Бондарев. І склався ланцюжок з родичів та друзів родичів. Текст, таємно сфотографований у пітерській бібліотеці, по цьому ланцюжку передали в «ЛанжеронЪ».

Але... не було для вистави актриси.

Й ось збирається в Одесі дружня компанія. Аліна Ворох з гітарою. Романси беруть за душу. Ще б пак! Солістка опери. «А чи не вийдете на сцену і нашого театру?».

Потім були відеоконференції: Галина з Аліною живуть в Одесі, а Віталій — у Харкові. Згодом і він приїхав сюди. За тиждень напружених репетицій удома в Аліни й народилася вистава.

Але ще до її народження оповідання «Роман для двох хороших людей» з’явилося в Інтернеті — будь ласка, бери.

«У мене нема м’якоті. Мене нема в що колоти»

Це репліка з іншої цікавої роботи «Ланжерона» — «Суєта суєт». В основу вистави лягли оповідання Бабеля «Кінець богадільні» і «Карл-Янкель».

Після громадянської війни в Одесі бракувало і їжі, й шалівки. Старі, які доживали свій вік у богадільні, що поруч з кладовищем, не голодували. Вони обзавелися труною, яку здавали напрокат.

«У дубовому ящику небіжчик відстоювався у себе вдома і на панахиді, в могилу ж його звалювали, замотаним у саван. Такий забутий єврейський закон», — вимовляв Віталій Бондарев так, наче йшлося про якусь звичайну справу.

Але коли ховали вбитого повсталими німецькими колоністами Герша Лугового, його опустили в яму в дерев’яному ящику — «у республіки заслужив»! Чим і позбавили інвалідів заробітку.

Гнів зголоднілих стариків, які хо-тіли «дожити життя, а не домучити його», впав на лікарку. Вона мала зробити щеплення проти віспи. Тоді й заявив один, худий, що йому нема в що колоти.

Протест убогих, яких підтримав контужений матрос Федька Степун, здавалося, завершився перемогою. Інвалідів не тільки нагодували, а й повезли в театр — нещасні побачили його вперше.

Але за вказівкою начальства богадільню закрили…

Представляючи низку колоритних героїв, Віталій Бондарев був невичерпним. Точні жести та інтонації органічно спліталися із по-бабелівськи соковитими діалогами. І поставав світ, де люди хотіли жити, як вони розуміють, але жили під нелюдський диктат влади.

І від співчуття до цих убогих часом перехоплювало горло.

По всій виставі її творці розсипали точні деталі. Із самого початку, коли, ставши на табурет, актор, у чоботях і жилеті, мовчки вкручував лампочку в патрон, що звисав зі стелі. Дефіцит могли «свиснути», тому й носив із собою.

Ось дошка, яку обробляв наждаком. Вона — і частина труни, і лава, і матеріал, з якого вирізаний птах.

Цей птах перелетів в оповідання «Карл-Янкель». Так звуть малюка, за якого стали на прю дві релігії: стара хасидська і нова радянська. З огляду на останню батько назвав дитину на честь Маркса — Карл. З огляду на першу його теща поіменувала хлопчика Янкелем. І коли зять був у від’їзді, вона (о, жах!) здійснила обряд. Ображений цим обрізанням батько подав до суду.

І нам не так важливо, що той вирі-шить. Хочеться на волю, подалі від задушливої атмосфери цього протистояння. Чи не тому в кінці й ширяє над морем птах? Той самий.

Дерев’яний, але вільний.

Вільний, але дерев’яний.

Одеський розлив — по всьому світу

Якщо локацією першого «ланжеронівського» спектаклю, який я бачив, стала астрономічна обсерваторія, то другого — сцена книжкового фестивалю «Зелена хвиля». Обидві — за два кроки від пляжу Ланжерон.

Театр, як і пляж, назвали на честь Олександра Ланжерона, градоначальника Одеси, який багато для неї зробив.

Харківський театр з одеською назвою гастролює не тільки в нашому місті. Америка, Європа, Ізраїль... Він лауреат багатьох міжнародних фестивалів. І реквізит його не складно возити по світу: вміщається у валізі. Саме цим і виграє театр малих форм. Роблячи своїми руками, скажімо, шапочку для персонажа, Галина Панібратець відразу прикидає: чи поміститься у невеликий пакет?

Схоже, Галина — людина-театр. Вона не тільки вдумливий режисер, який у постійному пошуку, а й хороша актриса. У цьому переконалися глядачі, які дивилися «Ніжність» Миколи Коляди. А ще і сценограф, і ляльковий майстер (в репертуарі є вистави для дітей). І сценічні костюми шиє теж сама.

— Для першої нашої вистави, — пояснює Галина, — я зробила замовлення майстрові, а на примірці побачила — не те. І забрала. Я ж краще знаю, як треба.

Як треба — знав і Віталій Бондарев, з пошуку якого й почався «ЛанжеронЪ». Тоді він був уже досвідченим актором, заслуженим артистом України.

— Коли я прочитав повість Олександра Каневського «Теза з нашого двору», то буквально закохався в чудовий одеський матеріал, — каже Віталій. — І в своєму рідному Харкові ходив до різних режисерів, щоб поставити «Тезу». Але під тим чи іншим приводом мені відмовляли. І якось на одному фестивалі, дізнавшись, що Галина — з Одеси, кажу їй: ось цікава книжечка, подивіться... Через кілька днів дзвінок: якщо мені довіряєте, можу поставити. Спочатку ми багато сперечалися. Але потім я й справді почав їй дові-ряти. Я ж бачу виставу лише зі своєї, акторської, дзвіниці, а вона, режисерка, в цілому.

І 5 вересня 2008 року тут, в Одесі, в Українському театрі, у нас відбулася прем’єра. Так наш «ЛанжеронЪ» і народився.

Відтоді театр, що стартував двома трудоголіками, розрісся до двадцяти осіб. Нині репертуар наповнюють майже два десятки вистав. Але та, перша, з успіхом іде досі.

— Якось я прочитала книжку одеського письменника Олександра Бірштейна, — продовжує розповідь Галина. — І з’явився спектакль «Ви мене посміхнули». Потім ще один, його ж, «Як це їли в Одесі». Зараз ставимо п’єсу одеського драматурга Олександра Марданя «Меню». Одне слово, назву «театр одеського розливу» наш «ЛанжеронЪ» виправдовує.

Але в репертуарі не тільки одеські автори. Є і «Лист Богові» чудового Анатолія Крима, і «Моня» за Ефраїмом Севелою, і «Вірю в тебе» класного драматурга Вадима Коростильова. Та хіба все назовеш?

— Наші вистави, зокрема й про минуле, ніби зшивають час, з’єднують людей — тих і нинішніх. Вони дають глядачеві те, чого сьогодні йому так бракує — моральний заряд, — додає Віталій Бондарев. — Його багато в класиці. Граючи її, я відпочиваю душею. Ось зараз ми готуємо за Гоголем «Повість про капітана Копєйкіна», виставу за віршами Володимира Висоцького.

— А хто ваш глядач? — питаю у режисерки.

— Він — різний, у тому числі молодий. І якщо приходить до нас, то вже не йде. Збиткових вистав у нас нема. Й виступи аж до глибокої осені розписані.

Аркадій РОММ