УКРАЇНА — ТЕРИТОРІЯ СПІВЧУТТЯ І БРАТЕРСТВА

До написання цієї статті підштовхнув матеріал одеського краєзнавця Василя Вельможка «Залюблений у гори й моря» («Чорноморські новини», 22–24.04.2021). Там детально й цікаво розповідається про польського генерала Маріуша Заруського. Із чорно-білого фото на читача зверхньо дивиться літня людина в польській генеральській формі та конфедератці. Для багатьох українців ця форма є символом нашого національного гноблення. Трохи дається взнаки радянське шкільне виховання — пам’ятаєте відому повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба»? Та й довоєнні реалії західноукраїнських земель не залишали сумнівів: Гоголь не так уже й перебільшував. То чому ж відомий краєзнавець написав про Заруського? Бо генерал — у молоді роки деякий час жив і навчався в Одесі.

Подумалося: а поляки помістили б у своїй газеті фото вояка УПА чи українського січового стрільця? Написали б таку велику й теплу статтю? Хай би навіть ці люди не брали жодної участі у боях? Навряд. Поляки надто категоричні щодо української військової форми. Ми ж — інші: українці, у своїй більшості, налаштовані на позитив. Тому я не докоряю ні авторові статті, ні редакції «Чорноморки». Одеське польське товариство є досить проукраїнським, тому такий крок є виправданим.

Але як бути з іншими поляками, не одеськими? Учора перечитував у соцмережах відгуки історичних сусідів на передачу, в якій ішлося про майбутнє українсько-польських відносин. Є там і позитивних дописів чимало, але найбільш ґрунтовні, емоційні — одностайно вимагають від українців покаяння за волинські події.

За винищення українського населення Холмщини та про інші свої недобрі діяння впродовж багатьох століть ніхто з поляків не згадує.

Вибір у нас невеликий: постійно сваритися або ж терпляче підтримувати взаємовигідні стосунки бодай на нинішньому рівні. При цьому наводячи слушні аргументи. Поляки нам тепер багато допомагають (і велике їм за це спасибі!), але чи не почнуть у Польщі домінувати проімперські настрої в разі суттєвого ослаблення Росії?

СТАВКА НА ПОЗИТИВНІ РИСИ МЕНТАЛІТЕТУ

Чи є у нас позитивні риси? Думаю, що є. Але це напевне не національний фанатизм польського розливу. Ми — м’які, толерантні, довірливі. І в цьому є свої плюси. Але щоб ефективно їх задіяти, треба виявити максимум винахідливості. А ще дуже потрібен консенсус у суспільстві. Бо мислять українці по-різному, залежно від регіону.

Для українського Сходу Бандера і Шухевич — негативні герої. Принаймні, з точки зору старшого покоління. На Заході України про них знають набагато більше. Зокрема, Шухевича могли б сміливо назвати теоретиком і практиком інтернаціоналіз-му. Звучить несподівано? А ви пригадайте гасло: «Свобода народам, свобода людині»! І як бути з мріями бандерівців, що кожен поневолений народ Росії, врешті-решт, матиме свою державу? Поляки про таке думали? Ні, прихильників концепції «од можа до можа» не хвилювала доля народів Росії. Хоча поляки теж прожили понад 120 років у складі імперії. Могли б і проникнутися долею слабших... Але тільки українці мріяли про вільний Татарстан і повну свободу для угро-фінських народів.

Не все нам вдалося, і все ж кінцевий результат діяльності українських патріотів красномовний. Бо без жертовної боротьби УПА не було б нинішньої україномовної України. Наша територія дуже нагадувала б радянську Білорусь. І російські танки давно стояли б на українсько-польському кордоні. Польща не могла б так інтенсивно розвиватися, як тепер. Багато грошей ішло б на зміцнення обороноздатності. Угорці Закарпаття теж прискорено русифікувалися б, як свого часу поляки Білорусі. Бо ніщо не виживає там, де вже нема української мови. І якби не було в Україні патріотичного Львівського університету (фактично його відстояла УПА), то не творили б ми тепер у Ніжині (Чернігівщина) кафедри угро-фінських народів Росії. Взагалі, не було б нинішнього рівня солідарності з народами Російської Федерації. Бо який сенс співчувати комусь далекому, коли й сам уже втратив материнську мову?

«ОЗБРОЄНА» ТОЛЕРАНТНІСТЬ — ОПТИМАЛЬНИЙ ВАРІАНТ

Перемігши українців, російська імперія зміцнювалася б, та аж ніяк не на користь тих же поляків чи угорців. Цей момент ми повинні постійно доносити до дипломатів, політиків та громадських діячів цих країн. А щоб ефективніше це робити, треба краще знати власну історію. Чи бодай найбільш красномовні її моменти.

Рятуючи від карателів село Малин Чеський (Волинь), загинуло 15 україн-ських повстанців. П’ятнадцятеро із шістнадцяти оборонців! Тоді як червоні партизани спокійно вичікували (як і свого часу під чернігівською Корюківкою), воїни УПА кинулися рятувати чехів. Бо бачили у них не лише земляків, а й потенційних союзників. Бо знали про добре ставлення Чехо-словаччини до українського руху. Щоправда, знищення Малина більшовики пізніше припишуть саме УПА, але то їхня всуціль брехлива історія. Головне — щоб ми самі знали правду. Пам’ятали, що в УПА воювали й азербайджанці, й грузини, й узбеки, й татари, й росіяни… А ще — голландці, німці, італійці, бельгійці. Всі вони ставали «нашими».

Саме завдяки твердому рішенню воювати у лавах УПА назавжди залишиться в українській історії казах Омар Алойот (1921—1948) на псевдо «Коля». По суті, він став народним героєм Лемківщини. Майор Стебельський залишив про нього теплі спогади. Мовляв, цей казах був чудовим кавалеристом і відзначався великою відвагою в боях. На кожному кроці закликав людей боротися за вільну Україну, підкреслював, що й сам свого часу воював за «вільний Казахстан». Цікаво, що навіть писав пісні про УПА казахською мовою! (Про Армію Крайову хтось написав хоч один рядок не польською мовою?) Перебуваючи в УПА, «Коля» відкрито сповідував іслам. Тому й любили його за безпосередність і щирість селяни Лемківщини.

Якщо вже мова зайшла про релі-гійну толерантність, то нагадаю, що в КоПА («Козацькій Повстанській Армії»), яка була аналогом УПА й діяла на Кубані та в передгір’ях Кавказу, розвідниками були переважно черкеси, котрим вдалося уникнути примусової депортації. Колишній політв’язень Пантелеймон Василевський розповідав мені, як черкеси здійснювали намаз. Ще один доказ того, що кубанці та командири КоПА із «материкових» українців толерували іслам.

Інша історія. Професор Василь Горбачук, який багато років викладав українську у Слов’янському педінституті, не був корінним донеччанином. Він народився на Берестейщині (Білорусь) і там став свідком героїчної боротьби УПА. Повстанці інколи зупинялися у них під час своїх рейдів. Ходили на північ області, можливо, й на Гродненщину, бо контактували з білоруським підпіллям. Якось повернувшись з походу (якщо не помиляюся, йдеться про 1946 рік), вони принесли із собою білоруський прапор, листівки, а ще… вивчені білоруські повстанські пісні! Самі охоче їх наспівували, перебуваючи на постої в родині Горбачуків. І це при тому, що південь Берестейської області вони трактували як українську етнічну територію. Але ніколи не розглядали білоруських патріотів як своїх ворогів! Як це не схоже на польську категоричність.

Ставлення до патріотів інших національностей було братнім. Грузинів, які воювали в складі УПА, українці наприкінці війни намагалися переправити на Кавказ. Операція трималася в секреті — лише підроблені документи давали шанс на поїздку. Однак із Карпат хлопцям пощастило доїхати лише до Запоріжжя. Далі їх викрили «смершівці», була перестрілка. Одного з грузинів, яким пощастило вижити, сотенний Мирослав Симчич зустрів уже в концтаборі «Мяунджа» Магаданської області. Сподіваюся, ветеран УПА знає більше деталей. Для мене ж цікаво, що українці не лише виголошували гасла про свободу народів, але й робили деякі практичні кроки для їх втілення.

Знайшли спільну мову і з литовцями, яких німці використовували для охорони залізниць на Волині. Ті погодилися віддати свою зброю та амуніцію, а українські повстанці лісами, де діяла АК, провели їх до литовської етнічної території. Литовець на псевдо «Бронович» у 1992-у приїздив до Львова для участі у святкуванні 50-ї річниці УПА.

Росіянина Володимира Чермошенцева (родом з Поволжя) я знав особисто і міг би підтвердити, що свого командира, українського націоналіста на псевдо «Юрко» він сприймав як рідного батька. Завжди згадував про нього дуже тепло. А справжнього Володиного батька вбили більшовики під час голоду на Поволжі. Вбили на очах у сина.

До речі, один з останніх неукраїнців, хто загинув у лавах УПА, — росіянин Михайло Літвінов. Відомо, що він був уродженцем Кемеровської області, мав псевдо «Альберт», воював до 1950 року.

Погодьтеся: формула існування «озброєні і толерантні» — це набагато краще, ніж просто толерантні. Бо у другому випадку нема кому захистити зазначені переваги.

ТРОХИ ПРО НАШІ ДНІ

Пригадую перші кримськотатарські мітинги у Сімферополі. Тисячі людей, маєво кримськотатарських прапорів і десь біля сцени один, а в кращому випадку два-три державних, українських. Поляки таке співвідношення терпіли б? Навіть на українській етнічній території, де українці явно переважали, не дозволили б такого демонстративного домінування непольської символіки. Не кажучи вже про Варшаву чи Гданськ. Українці ж у Криму спокійно толерували таке співвідношення, бо розуміли, що народ, який становить лише 0,5% населення України, все ж є корінним народом Криму, тому в них й емоції відповідні.

Мені здається, час мало змінює українців. Про це я подумав, коли в 2015 році побачив величезний кримськотатарський прапор, намальований на київській бетонній набережній Дніпра. Зацитую й цьогорічне повідомлення волонтерки Оксани Муравльової з Краматорська: «Сьогодні файний день! Ми зробили ще одну гарну справу, ще один крок до Перемоги. Двадцять п’ять метрів рідних прапорів скоро полетять до Криму як нагадування, що ми пам’ятаємо про кожного в’язня, про кожен окупований метр! Дякуємо всім, хто долучився!». Зазначу, що розміри зшитих разом українського і кримськотатарського прапорів у цьому випадку були абсолютно однаковими. Попри те, що роль українців і кримських татар у визволенні окупованих територій таки дещо різна.

Що ж, росіяни, може, й «крутіші» від нас у захисті своїх національних інтересів. Але ж як це робиться? Щоб патріоти народу саамі не вивісили у Мурманську свій прапор, тамтешня влада взагалі демонтувала щоглу, на якій його підняли напередодні. Менше подібних «провокацій» — спокійніший сон чиновників. До символіки корінних народів там ставляться далеко не так, як в Україні. Наша біда хіба що в слабкості та регіональній роз’єднаності, але точно не в шовінізмі. Тому на цинічну брехню про вояків УПА (а ще козаків, гайдамаків, петлюрівців і т.д.), яка тиражується недоброзичливцями у різноманітних ЗМІ, треба негайно й аргументовано реагувати.

Сергій ЛАЩЕНКО
м. Львів