Спасти себе і спасти ціле людство

Застосовуючи ту саму метафору, мабуть, виражу загальне почуття, що ми нічого не хочемо більше, ніж перемоги. Але я також десь відчуваю те, що нас підсвідомо мучить: мабуть, нічого так зараз не боїмося, як цієї перемоги. Бо знаємо рівень проблем, що нас чекають після цієї перемоги.

У мене є знайомий професор психіатрії, близький друг Глузмана, американець, який довгі роки живе у Вільнюсі і займається власне темою використання психіатрії в радянському світі. І він наводить мені такий приклад, який для нас може бути застрашуючим — а це про діяння диявола: 17% усіх британських ветеранів (не американських, а британських), які повернулися з війни в Афганістані й Іраку, опинилися в тюрмі. За злочини. 11% із них — за винятково жорстокі злочини. Він попереджає: це те, що нас чекає. І не тому, що ви добрі чи погані — а тому, що це неминучість. Він каже: насправді ваше завдання буде працювати не до того, як вони потраплять у в’язницю, а реабілітувати вже після того, як вони появляться у в’язниці. Бо війна — це найстрашніше, що з нами може статися, і це її наслідки.

Чому я це кажу? Бо це мені дозволяє зробити вступ до того, що хочу сказати. Говорячи дуже загально як історик: у світовій історії є більш-менш два режими стійкості. Тепер ми стоїмо на порозі можливого третього періоду стійкості — це не конче означає, що сценарій буде добрим.

Перший режим стійкості — життя в умовах залежності від природи. Воно часом благородне, часом добре, воно зумовлює знання природи і таке інше — але водночас це життя небезпечне і мало комфортне, повністю залежне від дарів природи. У цьому режимі ми жили 300 тисяч років від самого початку існування людства.

(Далі буде).

Ярослав ГРИЦАК,
історик, професор УКУ.

Доповідь виголошена на конференції «Стійкість: UA» 24 квітня 2023 року в Українському католицькому університеті.

Джерело