Його прогнози збуваються

— Дмитро Донцов народився в Мелітополі. Це таке знакове місто для українського націоналізму. Крім провідного ідеолога, там народився ще й Павло Судоплатов, який зі знаком мінус вписаний в історію українського націоналізму. Будучи агентом радянських спецслужб, він втерся в довіру до Євгена Коновальця і вбив провідника українських націоналістів. Мені більш-менш зрозуміле становлення Судоплатова. Але як Донцов став таким у Мелітополі, який тоді був доволі національно строкатим? Як відбувалася його еволюція? (За даними перепису 1897 року, в Мелітопольському повіті українці становили 54,9%, росіяни — 32,8%, німці — 5,2%, євреї — 4,2%, інші — 2,9%. — Ред.)

— Справді, тут є певний парадокс. Тому що Дмитро Донцов народився в регіоні, який ніколи не був твердинею українства. До того ж, народився радше у малоросійській сім’ї. Ба більше, двоє його старших братів вважали себе росіянами, а один із них, Володимир Донцов, навіть був діячем більшовицької партії і розділив долю тих більшовиків, які вступили в партію ще до революції — у 1937 році був арештований і невдовзі розстріляний.

Тобто ані локація, де він народився, ані родинне виховання ніяк не визначали наперед те, що він стане ідеологом українського націоналізму. А проте, він ним став. І про це він цікаво написав у своїй неопублікованій автобіографії, яка зберігається в канадському архіві Донцова. Він описує, як обирав між двома стихіями, які тоді були в Таврії. Це староукраїнська стихія, як він пише, і російська, яка мала дві форми вираження — монархізм і ліві ідеології: народництво, марксизм та інше.

Але у мене таке враження, що остаточно на українські позиції Донцов перейшов у Санкт-Петербурзі, коли навчався там в університеті. До речі, не він один. Адже, як описують деякі автори спогадів, саме в Санкт-Петербурзі або в Москві люди, відірвані від Батьківщини, гуртувалися між собою і там у них утверджувалася українська національна свідомість.

У всякому разі, Донцов не був, так би мовити, щирим українцем від народження. Він ним став у результаті певного збігу обставин і, власне кажучи, свідомого вибору. Якщо його брати обрали російську ідентичність, то він обрав українську.

— Цікаво зачепити походження роду Донцових. Вони зі Східної України чи звідки вони?

— Походження — не зовсім ясне. Батько його був із Росії. Донцов хотів вірити, нібито його батько походив зі слобожанських козаків, один з яких називався «Донець».

— Тобто зі Східної Слобожанщини, яка зараз у складі Росії? Звідти ось ці Донці?

— Невідомо насправді, звідки походив і чи був той Донець, чи він справді був предком Донцова. Але Донцову хотілося в це вірити.

У будь-якому разі, походження його було мішане. І взагалі цей край — Таврія — був мішаний. Донцов виростав у такому мішаному середовищі.

Йому все життя закидали, що він, мовляв, росіянин, що він «москаль». І він усе життя від цього боронився. Навіть у своїй автобіографії, яку написав у 1950 році, намагався всіляко довести, що насправді російські впливи на нього перебільшені, що середовище, в якому він виростав, не було російським, і він доволі швидко став свідомими українцем.

— Донцов попервах — типовий тогочасний український громадсько-політичний діяч. Він — соціал-демократ, як і абсолютна більшість українських діячів, тяжів до лівого політичного спектру. А коли він перестав бути соціал-демократом і став тим, ким став?

— Він перестав бути соціал-демократом під час Першої світової війни. Його розходження з Українською соціал-демократичною робітничою партією почалося ще в 1912 — 1913 роках, коли його виключили із середовища соціал-демократичного журналу «Дзвін». Десь тоді він і покинув партію.

Але гадаю, що саме війна переконала Донцова: не класова солідарність править світом, а національні інтереси. І якраз під час Першої світової війни відбулася остаточна еволюція від марксизму до націоналізму.

А став він тим, ким став, уже в міжвоєнний період. У Львові у 1920 — 1930 роках він написав свої основні праці, ставши тим ідеологом українського інте-грального націоналізму, якого ми сьогодні знаємо.

— Він був ідеологом інтегрального націоналізму в часи, коли головним виразником українського інтегрального націоналізму була ОУН. Які відносини Донцов мав із цією партією?

— Дуже непрості. Організатори ОУН, Євген Коновалець та інші провідні члени, постійно запрошували Донцова приєднатися до ОУН. Але він цього не зробив. Навіть більше, постійно дистанціювався і публічно наголошував, що з ОУН не має нічого спільного. І це було загадкою для самих оунівців і для пізніших дослідників Донцова.

Але тут треба брати до уваги ситуацію, яка не була відома членам ОУН. Справа в тому, що наприкінці 1923 року польська поліція ледь не депортувала Донцова за межі Польщі. В результаті з ним провели профі-лактичну бесіду за участю польської контррозвідки. Зрозуміло, це інколи не афішувалося, але йому поставили умову: можеш залишатися у Львові й далі видавати «Літературно-науковий вісник», навіть «Заграву», але жодних зв’язків з антидержавними організаціями. Крім того, жодної відкритої критики Польщі, зате скільки завгодно можна критикувати радянську Росію.

Ясно, оунівці не знали, що він взяв на себе певні зобов’язання. Але, опинившись під ковпаком спецслужб, Донцов намагався уникати зв’язків з нелегальними організаціями, зокрема з ОУН. Крім того, треба сказати, що за складом свого характеру він дуже важко уживався в будь-які організації. Шанував свою самостійність і волів бути вільним ідеологом.

— Все-таки незрозуміло, чому поляки його не депортували чи навіть не ув’язнили?

— А це добре пояснювалося в листуванні між польською контррозвідкою і львівським воєводським управлінням. Представники контррозвідки писали, що Донцов може бути для нас корисний. Тому що, по-перше, своєю публіцистикою підриває впливи радянофільські. А станом на 1923 — 1924 роки це була дуже серйозна проблема для Польщі — радянофільські впливи. Дуже багато українців, поляків, представників інших національностей, які були в міжвоєнній Польщі, ставали радянофілами. Донцов із цим боровся.

По-друге, цікавий аргумент: у цьому листуванні фігурує, що, мовляв, Донцов розвалює всяке середовище, до якого він належить. Отже, може бути корисним і тим, що є категоричним противником єдиного українського національного фронту. Він був противником цього з принципових міркувань, бо вважав, що революціонери не повинні об’єднуватися з опортуністами. Але польські поліція й контррозвідка, зі своєї точки зору, вважали, що ця діяльність може бути для них корисною.

Думаю, вони недооцінили справжнього впливу Донцова. Тому що під впливом його творів було виховано покоління націоналістів, які донцовські ідеї спрямували в першу чергу проти Польщі. Маю на увазі молоде покоління членів ОУН.

— А ким був Донцов для цього молодого покоління?

— Для них він був гуру, пророком. Ним захоплювалися, його твори були для них одкровенням. Ідеться про середовище молодих студентів у Галичині, умовно кажучи, середовище Степана Бандери, який сам був прихильником Донцова.

Що стосується еміграції, яка загалом була дещо старшою, то там панувало більш скептичне ставлення до Донцова. Наприклад, Євген Коновалець скептично ставився до нього, але як полі-тик-прагматик вважав, що Донцова, за всіх його недоліків, треба використовувати. А були члени ОУН, які вороже ставилися до Донцова, наприклад, Володимир Мартинець чи Євген Онацький. Коновалець ледве стримував їх від відкритих нападок на Донцова. Тобто відносини були складні. Але що стосується націоналістичної молоді, то в переважній більшості це були його палкі прихильники.

— Ідеологія Донцова — що це? Може, це й неправильно, але який «ярличок» тут навісити?

— «Ярличок» ви назвали на самому початку: ідеолог інте-грального націоналізму. По-перше, інтегральний націоналізм — це вид авторитарного націоналізму, він важко суміщається з демократією. По-друге, інте-гральні націоналісти вірять, що нація — це щось на кшталт колективної особи, єдиного орга-нізму. І звідси випливає вимога до індивіда повного підпорядкування своїй нації. Нація — понад класи, нація — понад особисті інтереси. Одне слово, нація — понад усе.

Але Донцов належав до того типу інтегрального націоналізму, що розвивався у пригноблених націях, які не мали своєї державності. І хоча в 1920 — 1930 роках, а також під час Другої світової війни він дуже наблизився до фашизму, вважати його фашистом не можна. По-перше, він був членом нації бездержавної. А, так би мовити, справжній, повноцінний фашизм розвивається в державних націях. По-друге, він ніколи не належав до організації. Все-таки фашизм — це організований рух, а Донцов був таким собі фрілансером.

Тобто це таке доволі химерне поєднання національно-визвольних ідей з ідеями правого європейського тоталітаризму, який був дуже популярним у 1920 — 1930 роках. Донцов вірив, що в тій ситуації, яка склалася, залишатися ліберальним і демократичним українцем не можна, треба брати на озброєння ідеологію волюнтаризму, ідеологію тоталітаризму і вчитися у фашистів, зокрема у нацистів теж. Хоча, звичайно, нацистом Донцова не можна вважати, тому що його ідеологія дуже відрізнялася від німецького нацизму. Ось такий ідейний конгломерат характерний, скажімо так, для зрілого Донцова кінця 1930-х — початку 1940-х.

— У нас нещодавно була передача про Третій великий збір ОУН, де внесли зміни до програми, інші гасла взяли на озброєння. Чи можна сказати, що в 1943 році бандерівська ОУН відмовилася від ідеології Донцова?

— Так, значною мірою відмовилася. До речі, Донцову, як дуже шанованому в ОУН ідеологу, посилали проєкти цих змін. І він написав дуже критичні коментарі. Тому так, 1943 рік — це початок розходження, принаймні тієї частини бандерівської ОУН, яка залишалася в Україні і від 1944-го зосередилася на боротьбі проти СРСР. Крайова ОУН, яка залишалася в Україні, з Донцовим розійшлася.

Інша річ — емігрантська частина. Там відбувся розкол. Так звані «двійкарі» під проводом Льва Ребета та Зиновія Матли відійшли від донцовства й перейшли на позиції демократичного націоналізму, тоді як крило під проводом Степана Бандери залишалося в основному донцовським. Вони й надалі дуже шанували Донцова, який із ними співпрацював, публікувався в їхніх виданнях. Хоча і в цьому середовищі згодом з’явилися люди, які вважали, що з донцовщиною треба поривати. Один із представників цього середовища Михайло Сосновський написав одну з най-кращих, як на мене, політичних біографій Дмитра Донцова. Віддаючи належне за те, що він зробив для розвитку українського націоналізму, Сосновський також писав, що ідеологія Донцова вже в минулому і зараз від неї треба відмовлятися. Ця праця вийшла в 1974-у, через рік після смерті Донцова.

— Донцов прожив тривале життя. Після Другої світової війни його погляди змінилися чи ні?

— Не дуже змінилися. Тобто вимушено він пом’якшує свою тоталітарну риторику.

Що залишалося константою впродовж майже всього життя Донцова, то це його антиросі-йська позиція: дуже жорстка критика російського імперіалізму й ідея повного, не тільки полі-тичного, а й культурного відокремлення від Росії. Він вважав, що доки українці бодай культурно залежатимуть від Росії, доти Україна не здобуде справжньої свободи і незалежності.

— Дивно! Людина ж виростала в російськомовному середовищі…

— Я не дуже великий знавець фрейдизму, але психологи-фрейдисти говорять про комплекс, скажімо так, надто великих подібностей. Тобто люди, які відчувають, що не надто відрізняються від національності, від якої хочуть відштовхнутися, вони намагаються бути святішими, ніж Папа Римський.

Донцов, усвідомлюючи, що його походження не таке стовідсотково українське, як йому хотілося б (повторюю, все життя його переслідували закиди, що він насправді за походженням «москаль»), розвинув у собі такий антиросійський напрям, який був дуже гострим, починаючи із 1921 року та й навіть раніше — від 1917 — 1918 років, коли він написав брошуру про російську культуру під назвою «Культура примітивізму». Сама назва промовиста. І до кінця свого життя він залишався ненависником Росії й постійно попереджав, що ніяких компромісів з Росією не може бути, і єдине, яку позицію повинна зайняти Україна щодо Росії, — це рішуча боротьба не на життя, а на смерть.

— Зараз, особливо з минулого року, це значною мірою актуалізувалося…

— Безперечно! Зараз деякі ідеї Донцова актуальні. При тому, що я особисто критично ставлюся в цілому до ідеології Донцова, але що стосується його критики російського месіанського імперіалізму, то якщо її очистити від певних ксенофобських нашарувань, ця критика доволі актуальна і зараз.

І праці Донцова, які написані на цю тему, треба читати — там можна знайти багато відповідей. Наприклад, така його цікава думка, що Росія завжди була, є і буде ворожою і до Заходу, і до України. Причому неважливо, чи це царська Росія, чи комуністична Росія, чи, як прогнозував Донцов, це буде посткомуністична Росія — ця ворожість збережеться. Ну, справді, його прогнози збуваються.

Єдине, з чим я не можу погодитися у цьому плані з Донцовим, що Росія цілковито безнадійна і ніколи не зміниться. Не буває народів, які не міняються, нема народів безнадійних.

Але щодо найближчої перспективи Донцов мав рацію: нас чекає боротьба. І шукати якихось «добрих» росіян, принаймні у ближчій перспективі, — марна річ. У дальшій перспективі — без сумніву. Треба буде знайти з Росією якийсь modusvivendi (спосіб співіснування сторін із різними поглядами. — Ред.). Україна зможе бути безпечною і процвітаючою, тільки коли сама Росія зміниться. І в майбутньому їм треба буде в цьому посприяти — це моє розходження з Донцовим.

— А як Донцов бачив повний розрив із Росією? На кордоні вирити рів чи «велику китайську стіну» збудувати? Як він бачив повний розрив за умов, що спільний кордон нікуди не дінеться?

— Донцов не був, так би мовити, політиком-практиком і не залишив практичних рекомендацій. Але я вам просто процитую одне пророцтво Донцова. Уже на схилі життя, у 1956 році, він написав:

Я не поділяю погляду Донцова на росіян як на людожерну націю. Те, що все-таки є притомні росіяни, які протестують проти війни і борються з Путіним, хоча їх і меншість, доводить, що це не так. Але отут він має рацію: доки Росія як імперія не буде настільки ослаблена, що не зможе загрожувати Україні, не зможе загрожувати Європі, доти небезпека існуватиме. І тому перше, чого треба добитися — це поразка росіян. Нагадаю, що всі великі революції, великі реформи в Росії починалися після програних воєн.

Дмитро ШУРХАЛО

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/32554676.html