Моя падчерка (1969 року народження, я її виховував із двох років) з початком війни з росією виїхала в Польщу, а її дочка (1988 року народження) — в Італію, й обидві не збираються повертатися додому. Тож деякий вплив на мої думки мають і вони. Із 1993-го по 2022-й я займався малим бізнесом, тому і тут маю великий досвід.
Отже: чи багато з вимушених емі-грантів повернеться? Як на мене, це ясно, як божий день, що ні. Куди ж вони, ці вимушені втікачі, повернуться? У війну? Від війни втекли й у війну знову повертатися? Бо ж не відомо, коли вона закінчиться. Ні, скажуть, борони, Боже, побудемо краще за кордоном, допоки нас не виженуть, якщо буде за що виганяти.
А куди повертатися тим біженцям, житло яких розбомблене, стерте з лиця землі? А де знайти роботу після повернення, якщо розбомблені й знищені заводи, фабрики, магазини, кіоски, школи, дитячі садочки тощо?
То навіщо повертатися додому, якщо і за кордоном непогано? Звісно, ці люди додому не повернуться, і марно на них чекати.
І взагалі, якщо міркувати із суто споживацької точки зору, а не з патріотичної, то що може потягнути українця повернутися додому, на Батьківщину? По-перше, це має бути територія, на якій нема війни. По-друге, це повинна бути держава, яка все робить для того, щоб людині у ній жилося зручно, комфортно, затишно. Чи є такою землею і такою державою Україна? Чи стане?
То куди ж повертатися, на яку землю? Туди, де людина для держави з усіх її турбот на останньому місці? Туди, де державою правлять злодії, а вірніше, де сама держава — злодій найкрутішого штибу? Адже вкрасти півтора мільярда доларів на закупівлі снарядів пересічний українець не зможе ніяк. Це зможе зробити тільки сама держава, будучи першою особою або співучасницею. Набудувати на кожних сто погонних метрів по аптеці й підвищити ціни на ліки в сто разів також доступно тільки державі чи злочинцям під її дахом. То чи повертатися туди, де для того, щоб більш-менш нормально жити-існувати на своїй землі, доводиться нелегко працювати не вісім годин на добу, як у нормальних країнах, а всі двадцять чотири години, з короткими перервами на сон? Повертатися на землю, де державний чиновник, що дорівнює злодій або хабарник, може розправитися з тобою у будь-який час і будь-де? І поскаржитися на нього нема кому, бо суди — такі ж злодії на чолі з головою Верховного Суду і самою державою. Про це можна писати в Україні десятки тисяч томів правди.
Ні, вибачте, нам і за кордоном непогано. Поля, сади і луки — такі ж, як удома. Весна — така ж квітуча й пахуча, а легкий вітер чи теплий дощ — так само веселять душу. Зате зарплата в десять, а то й у двадцять разів вища, ніж в Україні. Квартиру чи авто можна придбати, пропрацювавши на підприємстві три-п’ять років. Освіту отримати чи вилікуватися можна за ті самі гроші, які зараз вимагає за це рідна Батьківщина. Кредит можна отримати під 2,5 — 3%, а не під 40—50%, як тут.
Існує, щоправда, одна велика душевна біда — це ностальгія, і її ніяк не виполеш із серця, як погане зілля. Саме ностальгія кличе обездолених людей на спалені подвір’я. Саме нею керуються ті 100 — 200 жителів, які залишилися із тридцятитисячного міста на лінії фронту, під вибухами снарядів та ракет і які не хочуть цю лінію смерті покидати.
Судячи зі слів Елли Лібанової, з України втекли від війни (частина виїхала на заробітки) більше дев’яти мільйонів громадян, а, за прогнозами, додому повернеться, добре, якщо половина. То з цього можна зробити висновок, що ця половина керуватиметься суто споживацькою точкою зору, а не патріотичною. Бо інакше вони і не втікали б від війни за кордон. Навряд чи керуються патріотизмом і всі з тих 30 мільйонів, які залишилися в Україні. Хоча, погоджуся, в державі багато фанатів на кшталт Л. Павлюка, автора цих рядків, який доводить свою точку зору такими словами: «Я, повірте, не знаю, кому де і як живеться, / А мені тільки вдома дихається на повні груди!».
Але не все таке міцне у психіці людини, як здається. Я можу з пафосом писати такі слова, поки мене (тьху-тьху) не бомблять. А якби потрапив Л. Павлюк у такі умови, в яких зараз перебувають Херсон, Харків або Суми, чи той же Київ і багато інших міст та сіл України, і якби йому запропонували пристойне житло за кордоном, то Бог його знає, як би він повівся. Адже у мої 73 роки вмирати ой як не хочеться.
Дуже насущне питання: «Чи має влада стратегічне бачення, що робити з демографічною кризою?».
Який же навіть найвищий державний чин може відповісти на це питання, не знаючи, коли закінчиться війна і чи буде він на той час при владі, щоб планувати чи робити щось добре у царині демографії для народу і держави? Практика нашого державного устрою засвідчує, що колишні владні люди ніколи ні на йоту не задумувалися, що ж буде з їхнім народом через п’ять, десять чи п’ятдесят років. Чи буде їхній народ жити й отримувати задоволення від життя у себе, на Батьківщині, а чи буде поневірятися й мучитися по світах? Не думає про це і сьогоднішня влада, бо зараз у неї одна турбота — як перемогти на полі бою сусіда-сатану. Якби колишня влада дбала про майбутнє свого народу, то не віддала б явним злочинцям — росіянам (ординцям) свій флот, авіацію, запаси снарядів, військової зброї, техніки, не загубила б свій військово-промисловий комплекс і свою армію. І головне — не віддала б свою атомну бомбу, яка завжди у світі є негласним державним захисником і застережником від таких злочинних народів, як росіяни.
Мені подобається твердження Елли Лібанової, що нікому не вдасться розколоти на два табори тридцять мільйонів українців, які зараз живуть і воюють з росією. На тих, хто заради зупинення війни здатен стати перед ворогом на коліна, і на тих, хто за свою землю готовий гризти того ворога зубами, навіть якщо не буде снарядів. Так, війна хоч і зменшила кількість українського люду, але вона до сталевої міцності згуртувала тих, хто залишився.
Я особисто відношу себе до других і так само, як Елла Лібанова, на сто відсотків впевнений у тому, що таких в Україні переважна більшість. Нехай нас буде тридцять мільйонів, це зовсім немало, але ми будемо з гордо піднятою головою виправляти в Україні демографічну ситуацію. Війна рано чи пізно закінчиться. Перше, що ми зробимо, — знищимо в Україні злодійство і хабарництво як явища. Саме вони тримають нашу державу і наш народ у хвості світового розвитку. Паралельно з цим почнемо утверджувати величезну повагу до людини, а передусім — до самих себе. Ми почнемо відбудовувати нашу державу в найкращих традиціях. Ми створюватимемо для українців умови, в яких би їм не просто гарно жилося, а жилося чудово, прекрасно, найкраще на планеті, так, щоб їм заздрив увесь білий світ.
І коли нам це вдасться, то додому захочуть повернутися всі українці, навіть ті, яким за кордоном не так уже й погано. А маючи в Україні хорошу квартиру чи будинок, цікаву роботу і гідну зарплату, завалені продовольством і промисловими товарами магазинні полиці й, головне, нормальне ставлення держави до людей, чому б тоді не завести в сім’ї трьох-чотирьох дітей?
Та от біда: наша держава, хоч у радянському варіанті, хоч у незалежному, ніколи не ставила за мету створити своїм громадянам хороші умови для життя. Навіть програм таких не писалося. Зокрема й демографічних. Тому доведеться працювати на неораному полі.
Переконаний, демографія може покращитися тільки з настанням хорошого життя для людей. Інших способів ніколи не було й не буде.
Леонтій ПАВЛЮК
м. Чорноморськ.
Демографія – неоране поле
