Спуск 8 Березня в Одесі перейменували на честь ученого, пам’ятник якому був третім у місті й стояв у Міському саду

І знову Пересипський район, і знову 8 Березня — тільки цього разу не вулиця, а спуск. Тепер він носить ім’я Віктора Скаржинського. Про топонім «8 Березня» ми докладно говорили тиждень тому, а тепер — про те, ким був цей Скаржинський, пам’ятник якому з’явився в Одесі третім за рахунком, після Дюка і Воронцова.

 Пам’ятник Скаржинському був третім за рахунком в Одесі — що свідчить про його значну роль у розвитку Півдня України.

Скаржинський замість кар’єри чиновника обрав землеробство

Віктор Петрович Скаржинський (1787—1861) — поміщик і лісівник, херсонський губернський предводитель дворянства. Народився в селі Трикрати Ольвіопольського повіту Херсонської губернії (тепер це Вознесенський район Миколаївщини) у родині полковника.

Навчався у Миколаївському штурманському училищі, потім в Одеському ліцеї. Служив у Петербурзі по лінії народної освіти, але чиновницька кар’єра його не приваблювала, він зацікавився сільським господарством і через 6 років, у 1811-му, повернувся до рідних пенатів.

Сільським господарством він зміг зайнятися лише у 1813 році: завадило наполеонівське військо. Херсонську губернію не зобов’язали створювати ополчення, але, тим не менш, Скаржинський швидко сформував кінний загін з селян-добровольців, озброїв за власний кошт і прийняв на себе командування.

Ескадрон Скаржинського вливався в діючу армію. Скаржинський був нагороджений двома орденами, повернувся додому і нарешті зміг зайнятися бажаною справою — землеробством.

Основним у землеробстві краю він вважав накопичення вологи. Скаржинський запровадив глибоку оранку, потужніші плуги, завів великорослу, витривалу худобу. У рільництві ввів нові культури. Займався селекцією тварин і рослин.

Він облаштував відмінний кінний завод, завів зразкові вівчарні, привіз із Кавказу й акліматизував у наших краях особливу породу овець — карачаївську, а його велика рогата худоба угорської породи відрізнялася міцністю, витривалістю і силою.

За допомогою лісосмуг Скаржинський оживив поля Півдня України

Але найзначніший внесок Скаржинського-науковця — це розробка основ степового полезахисного лісорозведення. Він став одним із зачинателів агролісомеліорації.

Спершу було чимало невдач і великі матеріальні втрати. Адже профільних знань у нього не було, діяв він здебільшого інтуїтивно, методом проб і помилок. Але ніщо не зупинило його у боротьбі з посухою. Під час випробувань видів рослин він використовував не лише вітчизняний посадковий матеріал, а й виписував його з-за кордону.

У результаті наполегливої праці йому вдалося вирішити багато проблем полезахисного лісорозведення, створити лісовий розсадник і розробити агротехніку вирощування саджанців у степових умовах.

До 1853 року лісонасадження Скаржинського займали площу понад 400 гектарів. З його розсадників було взято саджанці багатьох дерев для Одеського ботанічного саду. Він охоче ділився досвідом і не лише з сусідами: опублікував низку популярних статей, у яких описав найоптимальніші способи обробки землі під ліси, догляду за лісовими насадженнями й проаналізував вплив на них різних атмосферних явищ.

 Дубовий ліс Скаржинського "Лабіринт" в Трикратах

Пам’ятник Скаржинському стояв у Міському саду Одеси

Ще у 1820 р. Скаржинського було обрано предводителем дворянства Херсонської губернії. Помер у 1861 році в Трикратому. У 1872 році в міському парку Одеси (Дерибасівський сквер) було встановлено його скульптурний бюст (кошти зібрали вдячні нащадки складчину). Пам’ятник Скаржинському був третім за рахунком одеським пам’ятником, після пам’ятників Дюку де Рішельє на Приморському бульварі та графу Воронцову на Соборній площі.

З Міськсаду бюст зник у 1937 році, потім з’явився у Краєзнавчому музеї, хоча співробітники довго не могли його ідентифікувати. Але до наших днів бюст Скаржинського не зберігся. Він був знищений за абсолютно диких обставин, про що «Одеське життя» раніше вже розповідало.

Бюст Скаржинському було встановлено в Міському саду у 1872 році, кошти на нього збирали одесити за підпискою.

Видання «Стара Одеса у фотографіях» повідомляє, що пам’ятник із білого мармуру урочисто відкрили 16 червня 1872 р. Скульптор — Пріскореллі.

Бюст з написом «Віктору Петровичу Скаржинському, який розвів у спекотних степах Херсонської губернії 400 десятин лісу хвойних і листяних порід» простояв до 1930-х років.

А ось нещодавно у краєзнавчій групі у Фейсбуці «Одеські краєзнавці. група П.Нетребського» з’явилася інформація про подальшу долю пам’ятника Віктору Скаржинському в Одесі.

Учасниця групи краєзнавиця Стелла Михайлова (Stella Mikhaylova) повідомляє:

— Виявляється, історія цього бюста не завершилася у 1937 році. Після створення в Одесі Краєзнавчого музею його принесли туди (випадково відкопавши на території Міськсаду) і встановили у вестибюлі, де він досить довго простояв. Те, що це був бюст саме Скаржинського, теж зрозуміли не відразу. Усе було добре до того моменту, поки в музей не прибув якийсь кореспондент столичної газети, якого дуже тепло приймали… Ніхто й подумати не міг, що у нього з собою виявиться пістолет. Добряче випивши, він (скоріш за все, людина з психічними розладами) дістав його і вистрілив саме в бюст Скаржинського… У результаті виник скандал, когось покарали, уламки бюста кудись винесли. Таким чином, уже в 80-х роках завершилася історія цього пам’ятника…

Одеський краєзнавець Геннадій Калугін з цього приводу зазначає:

— Переконаний, що Міський сад не бронзовими атракціонами потрібно наповнювати, а створити й встановити на алеї, що з’єднує вулиці Пастера з Ланжеронівською, два пам’ятники-бюсти — Ф. де Рібасу, який подарував сад місту, та В. Скаржинському — садівнику степів.

Інші одеські історики та краєзнавці під час обговорення цього повідомлення також висловили свою думку на користь встановлення пам’ятників Ф. де Рібасу і В. Скаржинському в одеському Міському саду.

До речі, деякі одеські краєзнавці вважають, що наш обов’язок — відновити бюст Скаржинського. Це буде набагато краще, ніж наповнювати Міський сад бронзовими скульптурами, на їхню думку, «сумнівної художньої якості».

Трохи від себе. Як уродженець Херсонщини, готовий обома руками проголосувати «За» визнання робіт Скаржинського з пилозахисного лісорозведення надважливими для наших «південних країв». Не зі стелі він узяв цю проблему. Адже ще з 1960-х років я чудово пам’ятаю пилові бурі, коли видимість була — я не перебільшую — на відстані витягнутої руки! А далі — все, мла!

І тоді взялися висаджувати захисні лісосмуги вздовж полів і доріг, перпендикулярно напрямку вітру. Звісно, це було лише частиною комплексної програми боротьби з пиловими бурями, але частиною надважливою. І тут явно не обійшлося без вивчення спадщини Віктора Скаржинського.

Також не можна не згадати найбільшу в Європі Олешківську пустелю (вона у тимчасово окупованій частині Херсонщини). Її площа — 160 тисяч га, з барханами до 20–30 метрів заввишки. Для порівняння: є пустеля у Чехії — близько 4 тис. га, і в Іспанії є сухий напівпустельний регіон (42 тис. га).

Клімат і ландшафт Олешківської нагадував класичні пустелі: мало опадів, сильні вітри, бідна рослинність. Пилові й піщані бурі були серйозною проблемою, і саме там почали створювати Олешківські хвойні ліси для їх зупинки. Перші досліди з облесення пісків проводилися ще у XIX столітті — науковці й лісівники висаджували акацію та сосну на рухомих пісках (і як тут не згадати Скаржинського?)

Систематичні роботи почалися у 1890-х роках. У 1892 р. біля села Раденськ (це зовсім недалеко від Олешок) було закладено перші дослідні соснові посадки. Особливо масштабного розмаху ці роботи набули у 1950–1960-х, коли взялися за боротьбу з ерозією ґрунтів і пиловими бурями.

Для закріплення пісків використовували сосну. Висаджували у поєднанні з акацією, щоб краще утримувати пісок. Роботи тривали десятиліттями. Олешківські хвойні ліси зайняли близько 100 тисяч га — це найбільший штучний ліс Європи на пісках. Переконаний, що там, на одному з високих барханів, теж був би більш ніж доречним пам’ятний бюст Віктора Скаржинського.

Валерій Боянжу