З Днем народження, країно!

Я з’явилась на світ вже після того, як наша держава здобула Незалежність. Була українкою як за походженням, так і за громадянством. І ніколи не замислювалась над тим питанням - від кого ми незалежні і чому. Я просто вже народилася в цій країні та не знала, що може бути інакше. Тільки десь після 2014 року прийшло розуміння, що Незалежність саме та річ, за яку варто боротися. Але буду чесною – так гадають не всі в моєму оточенні. Неодноразово чула думку, що раніше було краще, проте взяти машину часу та перевірити не можу. Але все частіше припускаюсь думки, що дуже багато в таких судженнях суб’єктивізму.

Для мене стало показовим одне родинне застілля на новорічні свята. Стіл ломився від делікатесів, яких вистачало ще на кілька днів, щоб прохарчуватися цілій родині. Серед гостей були літні люди: слово за слово, як це буває в таких компаніях, вони почали розповідати про минуле. Мовляв, раніше було все добре, а зараз вже просвіту немає. Я в такі розмови зазвичай не втручаюсь, сиджу, їм сир з пліснявою (а таким він був далеко не від того, що його на тиждень забули в холодильнику). Але тут серед іншого згадали період голодних років, коли доводилось мало не картоплю гнилу їсти. 

Раптом один з  гостей подивився на стіл з купою делікатесів та сказав: «Слухайте, може сьогодні і не все так добре, як могло б бути, але зараз таку ситуацію уявити складно». А хтось йому відповів: «Ну, тоді була надія на краще, навіть в тій розрусі, з гнилою картоплею, навіть в ті повоєнні роки, а зараз її немає». І тут я замислилась.  Може річ не в тому, що раніше було краще чи гірше, а лиш у тому, як ми ставимося до тих чи інших подій. Принаймні, мені так і не стало зрозумілим чому, жуючи гнилу картоплю, можна було сподіватися на краще майбутнє в  післявоєнні роки  в Радянському Союзі, а от на майбутнє України, ласуючи делікатесами, ні. 

Багато моїх ровесників  хочуть сподіватися, що їх очікує блискуче майбутнє. Молодь зараз має таке широке коло можливостей, яке у своїй більшості не мали їхні родичі кілька поколінь тому. Можна долучитися до реформ, стати свідомим громадянином та змінювати батьківщину зсередини. Якщо не вийде, можна спробувати щастя в іншій заможнішій країні, до якої, маючи відповідні навички, можна без проблем виїхати на заробітки чи на постійне  місце проживання. Відкриті кордони, принаймні, це дозволяють. Для покоління моїх бабусь і дідусів шлях у світле майбутнє лежав через будівництво комунізму, який побудувати так і не вдалося.

Напевно, в кожного є якісь прагнення, бачення ідеального майбутнього, в якому хотілось би жити. Проте мені здається, що вони повною мірою недосяжні. Змінюються часи, епохи, політичні вектори країн. Подекуди вони збігаються з нашими особистими поглядами, подекуди – ні. Для когось Незалежність стала тією річчю, якої прагнуло все його оточення протягом кількох поколінь, для когось – крахом всіх ідеалів, в які вони колись вірили. Але Україна на політичній мапі світу існує вже  28 років, і (за винятком небагатьох) жодна держава нам не скаже, що ми з’явились дарма.

Так, звісно, зараз в нас багато проблем, які ще треба вирішувати. Але згадуючи гарне минуле, потрібно відділяти суб’єктивні речі від об’єктивних. Комусь раніше давали житло, а в когось – забирали. Хтось мав дружній клас, а хтось зростав в такому колективі, що за мотивами його життя можна зняти фільм жорсткіший, ніж «Опудало». Ці речі далеко не завжди залежать від того, в якій країні та за якого політичного устрою ми живемо. Але, згадуючи добрим словом минуле та критикуючи сьогодення, варто подумати: чи справді  стало гірше, чи це просто ностальгія за молодими роками, яка притаманна всім? І, напевно, колись буде характерна й для мене. Втім, точно знаю, що й через багато-багато років я воліла б ностальгувати у все тій же незалежній, вільній Україні.  

Марія Шевчук