29 вересня у Прохорівському сквері Одеси, як і в інших пам’ятних місцях у різних регіонах України, за участі представників органів державної влади, самоврядування та громадськості відбулися мітинги пам’яті жертв, знищених на північно-західній околиці Києва, в урочищі Бабин Яр, що стало символом Голокосту й одним із всесвітньо відомих місць цієї трагедії.
27 вересня 1941 року у Києві з’явилися оголошення з наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-й ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова.
У неділю зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв під приводом безпечної евакуації були зареєстровані й невеликими групами рушили на північну околицю Києва.
«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941-го, пролягала від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до вулиці Табірної. Тут у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг.
Розстріли відбувалися на майже півкілометровому відтинку Бабиного Яру, що закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей, по 30 — 40 осіб змушували роздягатися догола і спускатися до яру, де клали долілиць, а вздовж рядів ішла зондеркоманда 4-ї айнзатц-групи «С» під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля за підтримки 45-го і 303-го батальйонів німецької поліції групи армій «Південь» й убивала їх пострілами в потилицю. Після того, як спеціально викопаний військовополоненими 25-метровий рів наповнювався двома-трьома рядами тіл, мертвих присипали землею.
Того дня, 29 вересня, до 18.00 нацисти встигли розстріляти майже 22 тисячі осіб. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Табірній і вбили наступної доби. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, а військовополонених змусили вирівняти дно яру.
У «Донесенні про події в СРСР» від 2 жовтня 1941-го сказано: «Зондеркоманда 4-а в співпраці зі штабом групи і двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30.9.1941 стратила в Києві 33771 єврея». Про продовження розстрілів свідчать німецькі документи. Так, у «Донесенні про події в СРСР» №111 від 12 жовтня повідомлялося: «Загальне число страчених зондеркомандою 4-а тепер перевищило 51000». Згідно з німецькими документами, розстріли в Києві безперервно продовжувалися до середини листопада 1941-го. Переважну більшість розстріляних у цей період становили євреї.
Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та на його околицях починаються спеці-альні акції, під час яких розстрілюють євреїв і ромів (знищено п’ять циганських таборів), а також партійних та радянських активістів, підпільників, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, заручників, психічно хворих, «саботажників», порушників комендантської години та тих, хто чимось не догодив владі «вищої раси», яка будувала свій «арійський світ». Тут обірвалися і життя 621 члена Організації українських націоналістів, серед яких була й українська поетеса Олена Теліга. Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч з ним Сирецькому концтаборі провадилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації.
Зрозумівши, що у Києві не втриматися, фашисти взялися ховати сліди своїх злочинів. Із 18 серпня 1943-го почали будувати печі з огорожі Лу-к’янівського та надгробків Єврейського кладовищ, у яких спалювали викопані з місць масових розстрілів трупи. В одній такій печі за раз спопеляли до 2000 тіл.
Двічі на тиждень у машинах-«душогубках» нацисти привозили у Бабин Яр в’язнів із тюрми СД. Убивши, їх також спалювали у «печах». Усі ці злочини коїлися таємно: територію Бабиного Яру оголосили забороненою зоною, обгородили й засадили деревами. Але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру.
До кінця вересня 1943-го майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч — для себе. У ніч на 29 вересня мешканці однієї із землянок вирвалися на волю, але врятуватися вдалося лише двом десяткам. Згодом саме їхні свідчення дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.
Штандартенфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-у, наглядав і за спаленням останків жертв у 1943-у. Про це він свідчив на Нюрнберзькому процесі 1947 року: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Минуло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».
У жовтні 1943-го у Бабиному Яру фашисти розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.
Загалом, за оцінками дослідників, тут знищено до 200 тисяч осіб.
У повоєнний час над причетними до вбивств у Бабиному Яру відбулися судові процеси: воєнний комендант Києва у 1941—1942 роках генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про масові розстріли цивільного населення, помер у Штутгартській в’язниці 8 вересня 1947-го, не дочекавшись вироку, начальник айнзацгрупи Пауль Блобель був засуджений американським військовим судом до страти і 7 червня 1951-го повішений у Ландсберзькій тюрмі у Баварії.
Окремою сторінкою в історії Бабиного Яру є порятунок приречених євреїв. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем» у 1963 році затвердив критерії для відзначення почесним званням «Праведник народів світу». У квітні 1989-го було встановлене почесне звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його отримав православний священник Олексій Глаголєв (посмертно) та члени його сім’ї.
Наразі звання «Праведник Бабиного Яру» удостоєні 662 особи. Серед них — люди різних національностей: українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки й німці.
Ярослава РІЗНИКОВА.
ДОВІЧНИЙ БІЛЬ БАБИНОГО ЯРУ