Давно помічено, що брати наші менші часом більше відчувають, хто з нас добрий, а хто не дуже, ніж люди. Хіба ви не ставали свідками, як песик чи котик майже одразу лащиться до когось, хоч бачить його вперше, а до іншого — настовбурчує шерсть, готовий до агресії?
Ото так з першого разу приязно зустрів мій рудий красунчик кіт Макс нашу поштарку Олену, яка розносить мешканцям нашого будинку газети, різну кореспонденцію, пенсії. Ми жартували, мовляв, утяв розумник, що на неї тут чекають і приходить вона з добром і ласкавим словом. Тож і стрічає її щоразу вельми приязно, і та помітно радіє тій зустрічі.
Того спекотного дня наша поштарка геть заморилася і присіла на хвильку перевести дух у прохолоді від кондиціонера. І Макс тут як тут, вмостився поруч.
— І чого він до вас так припадає? — питаю. — Маєте вдома кішку, собачку?
— Маю. Як же без них?! То ціла історія…
І розповіла її.
Спочатку завели з матір’ю песика. Породи в ньому не відчувалося, але напрочуд розумний, охоче піддається командам, ласкавий. Дуже полюбляє надвірні прогулянки. Заздалегідь витягає зі схованки повідок і чекає біля дверей на вуличні променади.
Під час тих прогулянок познайомилися з немолодим чоловіком, який вигулював свого собаку. Подружилися і господарі, і їхні чотирилапі вихованці. Та через якийсь час кудись зник і господар, і песик. Точної адреси їх не знали, щоб довідатися, що там сталося.
Несподівано собачка з’явився, але без господаря. Побачивши Олену, радісно кинувся назустріч, стрибав, пронизливо скавчав. Приєднався до прогулянки і навіть супроводжував друзів до їхнього дому. Потім він часто просиджував біля будинку в чеканні тих зустрічей, охоче долучався до компанії пробігтися знайомим маршрутом.
Шкода стало нещасника, тим більше, що насувалися зимові холоди. Нехай живе разом з нами, подумалося.
Та це ще не все. Телефонує старий самотній родич. Поскаржився на болячки, нелегке життя. Навіть улюбленого кота стало важко доглядати, а вигнати з хати рука не піднімається — пропаде, він же такий домашній.
— Оленко, ти б його не прихистила, не прилаштувала б? Ти ж добра душа, не даси йому пропасти, — благав старенький.
Що тут робити? Взяла до себе ще й кота. І диво-дивне: всі тваринки змирилися, подружилися, мабуть, відчули ту безвихідь, згодилися на «гуртожиток».
Минулої осені порядкували з матір’ю на дачі. Так захопилися, що запізнилися на останній рейсовий автобус. А тут насувалася хмара, що обіцяла нудний холодний обложний дощ. Вирішили заночувати. Розтопили грубку, сіли вечеряти.
— Дивлюсь у віконце і штовхаю ліктем матір — глянь, хтось ще проситься, — повела далі про свою собачо-котячу епопею Олена. — Знадвору до шибки притиснулося голівкою чималеньке кошеня, мокре і худеньке-худеньке. Переглянулися з матір’ю. Кажу: берімо, є три миски з їжею — знайдеться місце й четвертій. Отак усі й живемо. Не у казковій рукавичці…
Олена рушила до порога, а за нею потягнувся випроводжати як чемний господар мій пухнастий Максим.
Оксана ПОЛІЩУК.
НЕ У КАЗКОВІЙ РУКАВИЧЦІ