Про випадковості і закономірні помилки

Українську карту ніхто не розіграє

Так, армії, оснащені за останнім словом техніки, іноді поступаються ордам, озброєним цеглою та вилами. А тріумфують не президенти, обрані відповідно до демократичної процедури, а тупі у всіх сенсах диктатори. Їхня єдина перевага у війні — можливість жертвувати життям підданих.

Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний змушений був це визнати як одну з помилок щодо оцінки ситуації. І, скажемо так, ця помилка — вирішальна. Нові технології, нові види зброї і нові поставки західного озброєння в Україну змінять становище в тому сенсі, що втрати нашого ворога в живій силі складуть не дві-три сотні тисяч, а два-три мільйони. Така цифра прийнятна для людини, яка має на меті знищити нашу країну і готова воювати впродовж невизначеного часу.

Але я не поспішав би робити висновки. Приблизно таку ж мету впродовж десятиліть (із травня 1948-го) ставлять перед собою лідери багатьох арабських держав, а Ізраїль не просто існує, а й суттєво розширив свою територію. Випадковості справді відіграли роль. Як зіграла роль тупість арабської орди та лідерів двох наддержав, які у ХХ столітті розіграли ізраїльську карту. Але в сухому залишку — єдина столиця Єрусалим і Стіна плачу, що поєднує євреїв із тисячолітньою історією.

У ХХІ столітті немає відбою від тих, хто у стилі минулого століття бажає розіграти україн-ську карту у своїх інтересах. У США, єдиній наддержаві, що залишилася, підтримка нашої країни і постачання зброї Україні опинилися в центрі виборчої кампанії. Демократи на чолі з Байденом цією зброєю воюють із республіканцями. У Євросоюзі кожна країна на свій лад поспішає скористатися тимчасовою слабкістю України і виторгувати для себе преференції. А держави, далекі від нашої війни, з дисконтом купують російську нафту, газ та інші товари, наживаючись на російській агресії і зміцнюючи бажання агресора воювати без кінця.

Одне слово, порох, військовий та політичний, треба шукати швидше. І будь-де, а не лише під ліхтарем, про який говорить Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Найпростіший спосіб, до речі, — знести ліхтар. У темряві «хороші» люди самі знайдуть зрадника й одразу його розстріляють. Такими міркуваннями (з передової!) переповнені інформаційні стрічки соціальних мереж, включаючи фейсбук. Модератори час від часу цю дурню прибирають. Але не вдається. Кількість «лайків» під закликами «ми повернемося і наведемо лад» більша, ніж під котиками та рекламою смачної їжі.

Гарантій безпеки нема

Але якщо серйозно, то розрядити ситуацію можна двома способами. На фронті — просуванням ЗСУ вперед та перемогами. А у тилу — покаранням тих, хто просувань та перемог не забезпечив. Звільненнями чиновників-трутнів з високим статусом. А також проведенням виборів там, де це можливо, з дотриманням норм українського законодавства.

Щодо майбутніх перемог на фронті, то нехай про це пишуть фахівці військового профілю та барабанщики. А зі становищем у тилу — простіше. Як виявилося, під час війни начальству з Банкової цікавіше працювати з призначеними військово-цивільними адміністраціями, а не думаючи про те, кого і в яких областях підтримає на виборах українське населення.

Так відбулася зміна варти на Сумщині. Не помилюся в прогнозах, якщо напишу, що кількість військово-цивільних адміністрацій в Україні зростатиме. І, зрештою, вибори не знадобляться. Винятком, звісно, є всенародні вибори президента країни та вибори до Верховної Ради. Щодо виборів глави держави, то ще є сумнів, хоча російський досвід доводить, що призначений президент у ролі вождя нічим не гірший від обраного. А припинити повноваження парламенту в Україні й набрати необхідну кількість «слуг народу» може будь-хто…

О, пробачте, я заговорився. Під час війни, якщо вірити Авраамові Лінкольну, коней на переправі не змінюють. Але це було у ХІХ столітті. За двісті років до появи статті Саймона Шустера в американському журналі «Тайм» та статті Валерія Залужного в англійському «Економіст».

Авраам Лінкольн, до речі, на посаду глави держави вдруге обирався під час війни. Батьки-засновники США так добре продумали і виписали Основний закон своєї держави, що право обиратися та бути обраним за громадянином зберігається навіть у в’язниці. На відміну від України, де воно обумовлене низкою застережень і, головне, правовою колізією між Конституцією та виборчим законодавством. Утім, це тема спеціальна і в цей огляд навряд чи поміститься. Тут же слід згадати про проблему легітимності верховної влади. Тривала (позиційна) війна взагалі виносить за дужки термін перебування глави української держави на посаді. Зеленський, всенародно обраний Президентом України у 2019 році, через цю невизначеність може і зобов’язаний обіймати свою посаду невизначений час. Уявляєте? І нема гарантій, що в підсумку він стане президентом перемоги.

Володимирові Олександровичу, гадаю, про це відомо. Проблема гарантій безпеки України та особиста безпека у свідомості чинного президента посідає одне з перших місць. Це природно. От тільки рішення такої задачі не існує, якщо цю задачу не розділити на дві складові. Перша — перемогти агресора, а друга — у будь-якому разі домогтися легітимності верховної влади, організувати в умовах війни президентські та парламентські вибори у країні.

Як із цим впоратися — питання з питань.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ